Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 47

Петро вже завів до стайні Григоріевого коня, ніс до дверей сідло і щось казав, повертаючись на ході до Докійки, що зносила з саней барилко з гасом.

Григорій роздягнувся, повісив на спинку ліжка кожух і шинелю, зачісав волосся. Сівши на лаві, він покликав сина:

— А йди но до мене Михайлику. Ну, чого ж ти, — не

пізнаєш мене? 1 .

Не виймаючи з рота кулака, той підбокував, несміливо спинився коло столу. На нього любовно й гордо дивилася від печі мати. Вона щось шепотіла на вухо дівчинці, спустила її з рук, тихенько штовхнула.

— Йди ж!

Григорій згріб їх обох, посадовив на колінах, спитав:

— Не пізнаєте мене, горішки лісові? І ти, Палазю, не впізнаєш татка?

— Ти не татко, — прошепотів хлопчик (у товаристві сестри1 він почував себе сміливіше).

— А хто ж я?

— Ти—чужий козак.'

— Ось так голос!.. — Григорій зареготав. — А татусь де ж у тебе?

— Він у нас на службі, — переконливо схиляючи голову, "казала дівчинка (вона була меткіша).

— Так його, дітки! Хай свій двір знає. А то він десь літає.

цілісінький рік, а його пізнавай! — з уданою QyвopІcтю вкинула Іллівна і посміхнулася на посмішку Григорія.—Від тебе й баба твоя незабаром відмовиться. Ми вже до неї хотіли зятя приймати.

— Ти що ж це, Наталко? А?—жартома звернувся Григорій до жінки.

Вона зашарілася, перемагаючи збентеження перед своїми, підійшла до Григорія, сіла поруч, без краю щасливими очима довго обводила всього його, гладила гарячою чорствою рукою його суху брунатну руку.

— Дарко, на стіл збирай!

— У нього своя жінка е, — засміялася та і все тою ж вихлявою, легкою ходою пішла до печі.

Як і перше, була вона тонка, чепурна. Сухі, гарні ноги її туго охоплювали фіялкові вовняні панчохи, акуратний чирик сидів на нозі, мов вирізьблений, малинова рясна спідниця туго затягнута, бездоганно біла виблискує вишивана завіска. Григорій перевів погляд на жінку — і в її вигляді помітив деяку зміну. Вона причепурилася до його приїзду: сатинова .блакитна кофточка, з вузьким мережевом коло п'ясти рукавом, облягала її ладний стан, горбилася під м'якими великими персами; синя спідниця, з розшитим морщиненим подолом, унизу була широка, вгорі—--перехват. Григорій збоку оглянув її повні, мов виточені ноги, хвилююче-тугий обтя-нутцй живіт, і широкий, мов у годованої кобилиці зад, — подумав: "Козачку з-поміж усіх баб угадаєш. В одежі—звичка, щоб все перед віччу було; хочеш — гляди, а хочеш—ні. А в мужичок зад з передом не —розбереш, як у лантусі ходить..."

Іллівна перехопила його погляд, сказала з навмисною хвастовитістю:

— Ось у нас як офіцерські жінки ходять! Ще й городським носа утруть!

— Чого ви там, ненько, гомоните!—перепинила її Дарка.— Куди вже нам до городських? Сережка он зламалася, та й тій шаг,ціна! — гірко закінчила вона.

Григорій поклав руку на широку, робочу спину жінчину, вперше подумав:— "Гарна баба, в око впадає... Як же .вона жила без мене? Відай, заздрилися на неї козаки, та й вона, може, на когось позаздрилася. А що коли жалмеркою приймала?" Від цієї несподіваної думки в нього грімко йокнуло серце, стало погано на душі. Він допитливо подивився в її рожеве обличчя, що вилискувало й пахтіло огірочною помадою. Наталка спалахнула під його уважним поглядом, пе-ремігши збентеження, шепотнула:

— Ти чого так дивишся? Скучив чи що?

— Ну, а як же?!

Григорій відігнав негожі думки, але щось зловороже, не-усвідомлене ворухнулося цієї хвилини до жінки.

Крехчучи вліз у двері Пантелей Прокопович. Він помолився на образ, крекнув: ,

— Ну. ще раз здорові були!

— Хвала богові, старий..% Замерз? А ми чекали: борщ га

рячий, прямо з вогню, — метушилася Іллівна, брязкаючи ложками. , :

Розв'язуючи на шиї червону хустку, Пантелей Прокопович гримів обмерзлими повстяниками. Стягнувши кожуха, зідрав намерзлі на вусах і бороді бурульки і, підсажуючись до Григорія, сказав:

— Замерз, а на хуторі нагрівся... Переїхали порося у Г аньки.

— В котрої? — жваво спитала Дар$а і перестала батувати високу білу паляницю.

— В Озеровсї. Як не вискочить вона, падлюка, як не понесе! І такий, і сякий, і шахрай, і борону в когось украв. Яку борону? — чорти її знають!

Пантелей Прокопович докладно перерахував усі прізвиська, якими наділял його Ганька, не сказав тільки про те, що дорікала вона йому молодцм гріхом, щодо жалмерок. Григорій посміхнувся, сідаючи до столу. І Пантелей Прокопович, бажаючи виправдатись в його очах, гаряче закінчив:

— Таку єресь перла, що й у рот взяти нічого! Хотів уже був повернутися, батогом її оперезати, та Грицько був, а в ним якось мов би незручно.

Петро відчинив двері і Докійка на кушаку ввела червоне, з пліхою, теля.

— На масляну млинці з каймаком істимемо! — весело гукнув Петро, штовхаючи теля ногою.

По обіді Григорій розв'язав торбу, почав обдаровувати сем'ян гостинцями. *

— Це тобі, матусю... — простяг він теплу шалеву хустку.

Іллівна прийняла подарунок, хмурячись і рожевіючи по-

молодому. Накинула на плечі, та так повернулася перед дзеркалом і повела плечима, що навіть Пантелей Прокопович обурився:

— Карга стара, а туди ж — перед дзеркалом. Тьху!..

— Це тобі, тату... — скоромовкою буркнув Григорій, перед очима у всіх.розгортаючи нового козацького кашкета, з високо підсмикнутим верхом і' полум'яно-червоною околичкою.

— Ну, спаси Христос! А я на кашкет бідував. У крамницях цього року їх не було... Аби в чому літо проходив... До церкви аж соромно йти в старому. Його, цей старий, вже на опудало пора вдягти, а я носив...—говорив він сердитим голосом, оглядаючись, мов би побоюючись, що хтось підійде й відбере синів подарунок.-

Сунувся приміряти було до дзеркала, але поглядом стерегла його Іллівна. Старий перейняв її погляд, круто виль-нуЬ, покульгав до самовара. Перед ним і приміряв, одягаючи, кашкета набакир.

— Ти чого ж це, дрючок старий? — присікалася Іллівна.

'Але Пантелей. Прокопович відбрехався:

— Господи! ІТу, й дурна ти! Самовар же, "а не дзеркало? Тож бо й є!

Дружині подарував Григорій шерстяний відріз на спідницю; дітям роздав фунт медяників; Дарці — срібні з камінчиками серги; Докійці — на кофточку; Петрові — цигарок і фунт тютюну. Поки баби сокотіли, розглядаючи подарунки, Пантелей Прокопович виновим королем пройшовся по кухні і навіть груди випнув:

— Ось він, козачок ляйб-ґвардії козацького полку! Призи здіймав! На інператорськім огляді перший захопив! Сідло і всю амуніцію! Ух, ти!.. .

Петро покусуючй пшеничного вуса, милувався з батька, Григорій посміхався. Закурили, і Пантелей Прокопович, боязко подивившись на вікна, сказав:

— Поки не нагодилися всяка рідня та сусіди, розкажи ось" Петрові, що там робиться.

Махнув Григорій рукою.

— Б'ються.

— Більшовики де тепер? — спитав Петро, вмощуючись зручніше.

— З трьох боків: з Тихорецької, з Таганрогу, з Воронежа.

— Ну, а ревком ваш що думає? Чого їх допущає на наші землі? Христоня з Іваном Олексійовичем приїхали, брехали всяке, але я ім віри не. йму. Не так щось там.

— Ревком—він безтилий. Тікають-козаки по хатах..

— Через це, значить, і горнеться він до Рад?

— Звичайно, через це.

ПетрО' помовчав, знову закурюючи, одверто глянув на брата:

— Ти якої ж сторони держишся?

— Я за радянську владу.

— Дурень!—порохом пирхнув Пантелей Прокопович.— Петро, хоч ти втлумач йому!

Петро посміхнувся, поляскав Григорія по плечі.

— Запальний він у нас, мов невиїжджений кінь. Хіба ж йому втлумачиш, тату?

— Мені нічого втлумачити! — загарячився Григорій. — Я сам не сліпий... Фронтовики шо у вас гомонять?

— Та що нам ті фронтовики! Хіба ти цього дуролома Хрн-стана не-знаєш? Що він може розуміти? Нарід заблудив увесь, не‘знає, куди йому податися... Лихо та й годі! — Петро махнув рукою, закусив вуса. — Диви он, що на весну буде, — не збереш... Пограли і ми в більшовиків на фронті, а тепер час за розум братися. "Ми нічого, чужого не хочемо, і нашого не беріть", — ось як повинні сказати козаки всім, хто нахрапом лізе до нас. А в Кам'янській у вас нечиста справа. Покумилися з більшовиками,—вони й заводять свої порядки.

— Т<и, Грицьку, подумай. Хлопець ти не дурний. Ти повинен збагнути, що козак — він, як був козак, так козаком і залишиться. Смердюча Русь у нас не повинна правити. А ти знаєш, що іногородні, зараз гомонять. Усю землю розділити на душі. Це як?

— Іногороднім коренним, котрі на Донщині живуть давно, дамо землю..

— А дулю їм! Ось їм викусити!.. — Пантелей Прокопович склав дулю, тіпаючи великим кігтястим пальцем, довго водив круг Грицькового горбатого носа.

На ґанку загуркотіли кроки. Застогнали обідрані морозом приступки. Увійшли Оникійко, Христоня, Томілін Іван у безглуздо високій, заячого футра папасі.

— Здоров, служивий! Пантелею Прокоповичу, могорич станови!—гаркнув Христоня.

Від його крику перелякано мукнуло теля, що задрімало було коло теплої печі. Воно, ковзаючися, скочило на свої хисткі ноги, круглими .агатовими очима дивлячися на прийшлих і з переляку, певне, зацідило на підлогу тоненьку цівку. Докійка перебила йому охоту, легенько стукнувши по спині, витерши калюжу, підставила поганий чавун.

— Теля налякав, горластий! — досадливо сказала Іллівна!.

Григорій стиснув козакам руки, запросив сідати. Незабаром прийшли ще козаки з цього кутка. Під розмову накурили так, що лямпа заблимала і надсадгіо закашляло теля.

— Щоб вас лихоманка вхопила! — лаялася Іллівна, вже опівночі випроваджуючи гостей. —< Он на двір ідіть, там і куріть, люлечники! Ідіть, ідіть! Служивий наш ще не відпочив з дороги. Ступайте з; богом!

XIV.

Уранці Григорій прокинувся найпізніше з усіх. Збудило його голосне, мов об весні цвірінькання горобців під стріхою та за лиштвами вікон. В щілинах віконниць курився золотий розсип соняшного проміння. Дзвонили до обідні. Гри-гррій згадав, що сьогодні — неділя. Наталки не було поруч нього, але перина ще зберігала тепло її тіла. Вона, очевидно, встала недавно.

— Наталю І — покликав Григорій.

Увійшла Докійка.

— Тобі чого, братіку?

— Відчини вікна та поклич Наталку. Вона що робить?

— Варить з матунею, зараз прийде.

Наталка увійшла* замружилася від темряви.

— Прокинувся?

Від руки пахло свіжим тістом. Григорій, лежачи,' пригорнув її, згадав ніч, — засміявся.

— Заспала?

— Еге! Втомила... ніченька, — вона посміхнулася, червоніючи, ховаючи на волохатих грудях Григорія голову.

Допомогла Григорієві перев'язати рану, дістала з скрині святкові шаравари, спитала:

— Мундир з хрестами одягнеш?

— Ну його! — перелякано відмахнувся Григорій.

Але Наталка упрохувала невідступно:

— Одягни! Татко буде задоволений.