Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 52

Морозило. Від гирла Дону солонкуватий і вогкий підпирав вітер. Листницький звично, не гублячи кроку, місив потовчений сніг, вдивлявся в обличчя людей, що випереджали сотні. Проз них, обіч дороги, пройшли командир Королівського полку, капітан Нєженцев і колишній командир Преображенського Гвардійського полку Кутепов, в розстебнутій шинелі і збитому на круту потилицю кашкеті.

— Пане командире!—окликнув Нєженцева полковник Ловічев, зручно перехоплюючи Гвинтівку.

Кутепов повернув широколобе, воляче обличчя, з рідко посадженими чорними очима і підстриженою лопатистою борідкою; з-за його плеча виглянув на поклик Нєженцев.

— Накажіть першій сотні прискорити ходу! Так бо й замерзнути можна. Ми промочили ноги, а такий крок на поході...

Нєженцев, не відповідаючи, пройшов мимо. Він про щось сперечався з Кутеповим. Трохи згодом випередив їх Але-ксєєв. Машталір гнав ситі, вороні, з підв'язаними хвостами коні; з-під копит їх звивалося і бризкало навколо сніжне груддя. Червоний від вітру, Алексєєв, з білими піднятими вусами і сторчовими, такими ж білими бровами, аж на самісінькі вуха натягнув кашкета, сидів, боком привалившися до спинки коляси, мерзлякувато придержуючи лівою рукою коміра. Офіцери усмішками проводили його знайоме всім обличчя.

На покопирсаній безліччю ніг дорозі де-не-де просочувалися жовті калюжі. Іти було важко—ноги роз'їздилися, вогкість просякала в чоботи. Листницький, крокуючи, прислухався до розмови спереду. Якийсь баритонистий офіцер, у хутряній куртці і звичайній козацькій папасі, говорив:

— Ви бачили, поручнику? Голова Державної думи Родзинко, старий—і йде пішки.

— Росія сходить на Голготу...

Кашляючи і з хрипом вихаркуючись, хтось спитувався іронізувати:

— Голгота... З тією лише різницею, що замість кремни-стого шляху—сніг, до того ж мокрий, плюс чортячий холод.

— Не знаєте, панове, де ночівля?

— В Катеринодарі.

— В Прусії ми одного разу такий-о похід ламали...

— Як от нас привітає Кубань. Що?.. Звичайно, там інша справа.

— У вас є курити?—спитав у Листницького поручник Го-ловачов.

Він зняв грубу вовняну рукавицю, взяв цигарку, подякував і, висякавшися по-салдатськи, , витер пальці об полу шинелі.

— Засвоюєте демократичні манери, поручнику?.. — тонко посміхнувся підполковник Ловічев.

— Знехотя засвоїш. А ви... дванадцяткою хусточок запаслися, чи що?

Ловічев не відповів. На червоно-сивизних вусах його висіли зеленкуваті бурульки. Він зрідка шморгав носом, морщився від холоду, що проникав крізь підбиту вітром шинелю.

"Цвіт Росії",—думав Листницький, з гострим жалем оглядаючи шереги і голову колони, ламано вигнутої дорогою.

Проскакало кілька вершників, серед них — на 'високому дончаку Корнілов. Його ясно-зелений кожушок, з косими кишенями по боках, і біла папаха, довго майоріли понад лавами. Густим риком "Слава" провожали його офіцерські батальйони.

— Все б це нічого) та ось родина... — Ловічев по-старечому покрехтав, з боку заглянув у вічі Листницькому, немов шукаючи співчуття. Родина залишилася у мене в Смоленську...— проказав він. — Дружина і донька — дівчина. На Різдво вийшло їй сімнадцять років... Як це, осавуле?

— Та-а-ак...

— Ви теж сімейний? З Новочеркаську?

— Ні, я Донецької округи. У мене батько залишився.

— Не знаю, що з ними... Як вони там без мене, — вів Ловічев.

Його роздратовано перепинив Старобєльський:

— У всіх, родини залишилися. Не розумію, чого ви пхинькаєте, підполковнику? Ди-и-в-ний нарід. Не встигли вийти з Ростова...

— Старобєльський, Петро Петрович. Ви були в бої під Таганрогом?—крикнув хтось ззаду через шерегу.

Старобєльський повернувся роздратованим обличчям, похмуро посміхнувся.

— А... Володимире Георгієвичу, ви яким побитом до нашої чоти? Перевівся? З ким не поладив? Ага... Ну, це зрозуміло... Ви питаєте про Таганрог? Так, був. А що? Цілком слушно... Вбили його.

Листницький, неуважно прислухаючися до розмови, згадував свій від'їзд з Ягідного, батька, Оксану. Його душила туга, раптом понявши серце. Він мляво переставляв ноги, дивився як коливаються попереду Гвинтівки з приґвінченими багнетами, похитуються під ритм кроків голови в папахах, кашкетах і башликах, думав:

"Такий же, як у мене, заряд ненависти і безмежної злоби несе тепер кожний з цих п'яти тисяч, підданих остракизмові.. Викинули, негідники, з Росії—і тут думають розтоптати. Подивимось!.. Корнілов виведе нас на Москву".

Цієї хвилини він згадав приїзд Корнілова до Москви і радо перейшов на спогади того дня.

Десь недалеко позаду, напевно в хвості чоти, йшла батарея. Пирхкали коні, гуркотіли4 барки, навіть запах кінського поту доносило звідти. Листницький зразу почув цей знайомий, хвилюючий запах, повернув голову: передній їздовий, молодий хорунжий, подивився на нього, і посміхнувся мов до знайомого.

На 11-е* березня Добровольча армія була зосереджена в районі станиці Ольгинської. Корнілов гаявся виступати, чекаючи приїзду до Ольгинської походного отамана Війська Донського генерала Попова, котрий пішов з Новочеркаську до Задонських степів з своїм загоном, нараховуючи коло 1600 щабель, при п'яти гарматах і 40 кулеметах.

Уранці 13-го Попов із своїм начальником штабу, полков-пиком Сидориним і кількома козацькими офіцерами варти, прискакав до Ольгинської.

На пляці, коло будинку, що зайняв Корнілов, він спинив коня, придержуючися за луку, важко переніс через сідло ногу. Його підтримав, підскочивши, вістівець — молодий чорночубий козак, з смаглявим обличчям і гострими, мов у чайки, очима. Попов кинув йому поводи, повільно пішов до ґанку. Сидорин і офіцери, спішившися, пішли слідом за ним. Вістівці через фіртку ввели у двір коні. Поки один з них, літній, клишоногий, навішував шаньки, другий, чорночубий, подібний до чайки, вже нав'язав знайомство з хазяйською наймичкою. Він щось зморозив їй; наймичка—рум'яна дівчина, в кокетливо напнутій хустці і глибоких калошах, на босу ногу,—сміючися й ковзаючися, протьопала повз нього по калюжі до повітки.

Ставний літній Попов увійшов до будинку. В передпокої здав на руки моторному вістівцеві шинелю, повісив на вішалку нагайку, довго і згучно сякався. Вістівець провів його і Сидорина, що на ході пригладжував волосся, до залі.

Скликані на нараду генерали вже зібралися. Корнілов сидів за столом, спершися на розгорнуту мапу, по правиці білів сивиною сухенький і пряменький свіжо виголений Алексеев. Денікин, поблискуючи розумними колючими очима, про щось говорив з Романовським. Лукомський, трохи чимсь схожий на Денікина, тихо походжав по кімнаті, щипав борідку. Марков стояв коло вікна у двір, спостерігаючи, як вістівці козаки походжають коло коней і пересміюються з дівкою-наймичкою. * ,

Привітавшися, прибульці підійшли до столу. Алексєєр поставив кілька незначних запитань про дорогу і евакуацію Новочеркаську. Ввійшли Кутепов, з ним кілька муштрових офіцерів, запрошені від Корнілова на нараду.

Дивлячись увіч на Попова, що сідав із спокійною впевненістю, Корнілов спитав:

— Скажіть, генерале, численість вашого загону?

— Півтори тисячі шабель, батарея, сорокс.кулеметів з прислугою.

— Обставини, що примусили добровольчу армію піти з Ростова, вам відомі.' Вчора у нас була рада. Ухвалено йти на Кубань, беручи напрямок на Катеринодар, в околицях якого діють охотницькі загони. Ми рушимо цим маршрутом...—Корнілов провів по мапі незагостреним кінцемюлівця, заговорив квапливіше: — По дорозі залучаючи кубанське козацтво, порошачи ті малочисельні, неорганізовані і небоєздатні червоноґвардійські загони, що намагатимуться перешкоджати нашому рухові,—Він глянув на примружений, відісланий убік погляд Попова, докінчив:—Ми пропонуємо вам приєднатися з вашим загоном до Добровольной армії і разом з нами йти на Катеринодар. Роздрібнити сили—не в наших інтересах.

— Я не можу цього зробити, — рішуче й круто заявив Попов.

Алексеев трохи нахилився в його бік.

— Чому, дозвольте спитати?

— Тому, що я не можу залишити територію Донщини і йти кудись на Кубань. Прикриваючися з півночі Доном, ми в районі зимівників перечекаємо події. На активні дії ворога не можна сподіватися, бо не сьогодня-завтра почнеться розталь, переправити через Дін ке то що артилерію, а й кінноту буде неможливо, а з району зимівників, добре забезпеченого фуражем і хлібом, ми коли тільки схочемо й в якому схочемо напрямку можемо розвинути партизанські дії.

Попов з поважною впевненістю наводив докази, що відхиляли пропозицію Корнілова. Він передихнув і, бачачи, що Корнілов хоче щось сказати, уперто мотнув головою:

— Дозвольте докінчити... Опріч цього, є ще один надто важливий чинник і ми, командування, його враховуємо: це— настрій наших козаків.—Він витягнув м'ясисту білу руку з золотою каблучкою, що всмокталася в м'якиш вказівця, трохи піднявши голоса, "оглядаючи всіх, казав далі:—В разі ми повернемо на Кубань—виникне небезпека розпаду загону. Козаки можуть не піти. Не треба забувати того, що постійний і найміцніший контингент мого загону—козаки, а вони зовсім не такі стаді морально, як... хоча б ваші частини. Вони, просто, несвідомі. Не підуть—і все. ,А ризикувати втратити весь загін я не можу, — відрубуючи кожнісіньке слово, вів Попов і знову перепинив Корнілова:—Перепрошаю, я висловив вам наше рішення і смію запевнити вас, що змінити його ми не маємо змоги. Звичайно, роздрібняти сили не в наших інтересах, але з утвореного становища є один вихід. Я вважаю, що виходячи з допіру сказаного, для добровольчої армії було б краще йти не на Кубань,1—настрої кубанського козацтва дуже турбують мене,—а разом з донським загоном— до Задонських-степів. Там вона відпочине, користую-чися з передцшки, на весну поповниться новими кадрами волонтерів з Росії...

— Ні! — викликнув Корнілов, що вчора ще схилявся до того, щоб іти до Задонських степів і вперто заперечував протилежну думку Алексеева.—Немає рації , іти до зимівників. Нас близько шости тисяч чоловіка...

— Якщо йдеться про харчуваня, то смію вас запевнити, ваше високопревосходительство, район зимівників не залишає бажати кращого. До того ж там ви можете взяти у приватних кіннозаводчиків коней і посадовити частину армії на коні. У вас будуть нові шанси під час польової маневреної війни. Кіннота вам конче потрібна, а Добровольча армія на неї не багата.

Корнілов, цього дня особливо уважний, до Алексеева, подивився на нього.