Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 50

На спині його, під сурдутом, конвульсійно сходилися і розходилися лопатки, він буйно тремтів. Глухе, звіряче з підвивом ридання дорослого мало не вибило з-під ніг Богаєвського ґрунт.

На похідному офіцерському ліжкові, згорнувши ї на грудях руки, випроставшися, лежав горілиць Каледін. Голова його була злегка повернута на бік, до стінки: біла пршивка тінила синювате вогке чоло і притулену до неї щоку. Очі сонно напівзаплющені, кутки суворого рота —‘страдницьки покривлені. В ногах у нього билася, впавши навколішки, дружина. В'язкий, здичавілий голос Ії був прикро-гострий. На ліжку лежав кольт. Повз нього звивчасто стікала по сорочці тонка і весела чорноруда цівка.

Коло ліжка на спинці стільця акуратно повішений френч на столику—годинник-браслет.

Криво хитнувшися, Богаєвський упав навколішки, ухом припав до теплих і м'яких грудей. Серце Каледіна не билося. Пахло міцним, як оцет, чоловічим потом. Богаєвський,—все життя його в цю мить пішло в слух,—невимовно жалібно прислухався, але чув тільки чітке цокання ручного годинника на столі, хрипкий, захлинливий голос дружини мертвого вже отамана, та крізь вікно—прирікливе, надсадне і лунке крякання гайвороння.

Чорні очі Ганнині, заяснілі сльозами та усмішкою, побачив Бунчук, скоро вперше розплющив очі.

Три тижні непритомнів він марячи. Три тижні блукав в іншому, невідчуваному і фантастичному світі. Опритомнів він увечорі 24-го січня. Він довго дивився на Ганну серйозним затуманеним поглядом, намагався відновити в пам'яті все, що було зв'язано з нею; це далося йому тільки частково,— пам'ять була туга, непіддатлива, багато ще ховала десь у глибині.

— Дай мені пити — як і раніше здалека донісся до слуху його власний голос, і від цього стало весело; він посміхнувся.

Ганна кинулася до нього; вона вся світилася скупою, стриманою усмішкою.

— Пий з моєї руки,—відсторонила вона в'яло протягнуту до кухля руку Бунчукову.

У нього ворухнулася до неї вдячність. Тремтячи від зусилля підвести голову, напився і стомлено відвалився на подушку. Довго дивився убік, хотів щось сказати, але слабість перемогла,—задрімав.

І знову, як і вперше, прокинувся, побачив насамперед утоплені в нього стривожені і хвилюючі очі Ганнині, потім шафранове світло лямпи, біле коло від неї на дощаній нефарбованій стелі.

— Ганю, а йди до мене.

Вона підійшла, взяла його за руку. Він відповів легким стисканням.

— Як ти себе почуваєш?

— Язик чужий, голова чужа, ноги теж; а самому ніби двісті років,—старанно вимовляв він кожне слово; помовчавши спитав:—Тиф у мене?

— Тиф.

Повів очима по кімнаті, невиразно сказав:

— Де це?

Вона зрозуміла запитання, посміхнулася.

— В Царицині ми.

— А ти... як же?

— Я сама залишилася з тобою,—і наче виправдуючися, або намагаючися відвернути якусь невисловйену його думку, заспішила:—Тебе неможна було покинути у чужих. Мене прохав Абрамсон і товариші з бюра, щоб пильнувала тебе... Ось бачийі, довелося несподівано доглядати тебе.

Він подякував поглядом, легким рухом волохатої руки.

— Крутогоров?

— Поїхав через Вороніж до Луганського.

— Геворкянц?

— Той... чи бачиш... він умер від тифу.

— О?

Помовчали, мов би шануючи пам'ять покійного.

— Я боялася за тебе. Тобі ж було дуже погано,—тихо сказала вона.

— А Боговий?

— Усіх стратила з очей. Дехто поїхав до Кам'янської. Але, стривай, тобі не шкодить розмовляти? І потім, чи не хочеш молока?

Бунчук заперечливо хитнув головою, насилу владаючи язиком, розпитуючи далі.

— Абрамсбн?

— Поїхав до Воронежа тиждень тому.

Він незручно ворухнувся,—заморочилася голова, боляче ринула до очей кров. Відчувши на чолі її прохолодну долоню розплющив очі. Його мучило одне питання: він був непритомний—на кому ж окошився брудний за ним догляд? Невже вона? Рум'янець злегка покрасив його щоки; спитав:

— Ти сама доглядала мене?

— Так, сама.

Він відвернувся до стінки, прошепотів:

— Сором їм... Мерзотники! Кинули на твоє піклування...

Ускладнення після тифу відбивалося на слухові: він погано

чув. Лікар, присланий від царицинського комітету партії, сказав Ганні, що лікувати можна буде почати після того, як хворий остаточно оздоровіє. Бунчук одужував поволі. Апетит у нього був страх який, але Ганна суворо додержувалася дієти. На цьому ґрунті відбувалися в них сутички.

— Дай мені ще молока,—прохав Бунчук.

— Більше неможна.

— Я поохаю—дай! Що ти мене поголодити хочеш?

— Ілько, ти ж знаєш, що більше міри я не можу дати тобі їсти.

Він ображено замовкав, відвертався до стінки, зідхав, довго не розмовляв. Уболіваючи майже по-матерньому над ним, вона видержувала характер. Через деякий час він, насуплений, — і від цього ще нужденніший — повертався, благаючи:

— Чи неможна кислої капусти? Ну, будь ласка, Ганю,, рідна... Ти зроби мені ласку... Шкодить?... Лікарські байки..

Нахоплюючись на рішучу відмову, він іноді ображав її гострим словом:

.— Ти не маєш права так знущатися з мене! Я сам покличу господиню і спитаю в неї! Ти безсердна і погана жінка!.. Справді, я починаю тебе ненавидіти.

— Це найкраща розплата за те, що я перетерпіла, бувши твоєю нянькою,—не витримувала й Ганна.

— Я тебе не просив залишатися коло мене! Нечесно дорікати мені цим. Ти користуєшся своєю перевагою. Ну, та гаразд... Не давай мені нічого! Хай я здохну... Чи й не шкода!

У неї тремтіли губи, але вона стримувалася, замовкала, потураючи йому, як хворому, терпляче зносила все.

Раз тільки, після одної, особливо гострої сварки, коли вона відмовила йому в зайвій порції пиріжків, Бунчук відвернувся і вона, з серцем у грудочку стиснутим, помітила на його очах іскорки сліз.

— Та ти просто дитина!—викликнула вона.

Побігши на кухню, принесла повну тарілку пиріжків.

— їж, їж, Ілюшо, любий! Ну, годі бо, не сердься ж! На оцей підсмажений!—тремтячими руками совала в його руки пиріжок.

Бунчук тяжко страждаючи, спробував відмовитися, та не витримав, витираючи сльози, сів і взяв пиріжок. По схудлому обличчі його, густо зарослому кучерявою дрібною борідкою, майнула усмішка, сказав, випрохуючи очима вибачення:

— Я гірш за дитину... Ти бачиш: я мало не заплакав...

Вона дивилася на його дивно тонку шию, на запалі безте-*

лесі груди, що світилися крізь розстебнутий комір сорочки, на костисті руки; схвильована палкою невідчуваною раніш любов'ю і жалістю, вперше просто й ніжно поцілувала його сухе жовте чоло.

Тільки через два тижні він міг без сторонньої допомоги пересуватися по кімнаті. Висхлі, як билинки, ноги підпікалися; він наново вчився ходити.

— Дивися,. Ганно, йду! — намагався пройти незалежно і швидко, та ноги не витримували ваги тіла, рвалася з-під них підлога.

Змушений притулитися до найближчої підпори, Бунчук широко, мов той старий, посміхався, шкіра на прозорих щоках його туго натягувалася, брижилася. Він сміявся по-старечомз деренчливим трухлявим смішком і, знесилившись від напруження і сміху, знову падав на ліжко.

Помешкання їх було недалеко від пристані. ‘З вікна виднівся сніговий обшир Волги, ліси за нею—Широким сірим півдуж-жям, м'які хвилясті обриси далеких ланів. Ганна подовгу простоювала коло вікна, думаючи про своє дивовижне круто зломлене життя Хвороба Бунчука дивно зріднила їх. Але ще до цього, в Ростові, після перших же зустрічів з внутрішнім холодком і тремтінням зрозуміла, що причалена до нього невідривно міцно. Невчасно, грозового року, на дев'ятнадцятій весні — її коротенького, мов сон, дівочого життя ворухнулося почуття, потягнуло до Бунчука. Серцем обрала його, непоказного й простого, в боях зрослася з ним, відняла у смертп, виходила...

Спочатку, коли після довгих важких мандрів приїхала з ним до Царицина, було тяжко, гірко до сліз. Вперше довелося їй так близько і так оголено поглянути на зворотний бік стосунків з коханим. Зціпивши зуби, міняла на ньому білизну, вичісувала з нужею вкритої гарячої голови паразитів, перевертала кам'яно-важке тіло і, стенаючкся, з огидою, дивилася крадкома на його голе, схудле тіло чоловіка,—на оболонку, під якою ледве жевріло дороге життя. Внутрішньо все повставало в ній, опиралося, але бруд зовнішнього не плямив глибоко й надійно захованого почуття. Під його владний наказ навчилася. перемагати біль і нерозуміння. І перемогла. Під кінець був тільки біль, та билося, прохоплюючись назовні, глибинне джерело любови.

Раз якось Бунчук сказав:

— Я тобі огидний після всього цього... Правда?

— Це був іспит.

— Чого? Витривалости?

— Ні, почуття. '

Бунчук відвернувся і довго не міг вгамувати тремтіння губів. Більше розмов на цю тему у них не було. Зайві і безбарвні були б слова.

Після одужання Бунчука злагоду між ними йе порушила жодна незгода. Він немов віддячував за те, що через нього витерпіла вона, був винятково уважний, попереджував кожне її бажання, але робив це не набридливо, з невластивою йому м'ягкістю і вона оцінила це. Суворими, але вже іншими—підкореними і без краю відданими очима дивився він на неї.

В середині січня вони виїхали з Царицина до Воронежа. Дивлячися з площадки на місто, що залишалося позаду, Ганна поклала на плече Бунчукові руку, сказала, немов ,бн кінчаючи перервану тоді розмову.

— В незвичайних обставинах ми зійшлися... Може, навіть не треба було б... Це від розуму, а не від серця, звичайно. І чи знаєш, чому я говорю—не треба? Дивись...—вона повела рукою, показуючи на сніжний степ, що крутився за колією величезним блискотливим срібним карбованцем:—Там усе вирує. Потрібне напруження всіх сил, а почуття, по-моєму, послаблює завзяття. Треба б нам або раніше, або пізніше зустрітися.

— Не так!—Бунчук посміхнувся, пригортаючи її до себе.— Ми з тобою будемо однією людиною, і це не тільки не послаблятиме нашу цілеспрямованість, а й навпаки:—підсилюватиме її. Дивися: зламати один пруток легко, але два сплетені докупи—вже важче.

— Приклад, Ільку, не дуже вдалий.

— Дарма... Але вся ця розмова — запізня.

— Це правда, та до того ж я й узагалі зовсім не так уже засмучена тим, що ми...—вона, ніяковіючи, запнулася:—наполовину зійшлися. Адже особисте не зможе задушити в нас бажання боротися...

— ...І перемагати, чорт забери!—закінчив Бунчук, стискуючи в своїй руці її маленький, войовничо стиснутий' кулачок.

Що вони не були досі фізично близькі, це надавало їх. стосункам якогось юнацького, хвилюючо-ніжного характеру.