Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 61

До того часу кінчимо контр-революцію. Що ж, хіба вже так погано мати діти? — інстинктивно почув вихід і, трохи збентежено посміхаючися, заспішив: — Неодмінно роди. Роди, Ганно, хлопця, такого чортячого здоровила, курлапого, товстого. Я буду мирний слюсар, і ти знаєш, — чудове буде життя. Років за три ти обростеш жирком і я погладшаю, купимо будиночок у власність... А в будиночку обов'язково буде на вікнах герань і канарка-шельма в клітці. Святами будемо гостей скликати і сами ходитимемо до таких же поважних обивателів. Ти пектимеш недільні пироги, плакатимеш, коли тісто не вдасться. Заощадження будуть.

Ганна, що спочатку неохоче і невесело посміхалася, під кінець пирхнула.

— Ну,, і ідеальчик!

— Не подобається?

— Не зле.

— То ж бо й є, що ніщо твоє!

До міста пішли разом. Ростов, невпізнано демократизувавшися, вирував натовпами Ьалдатів, робітників, бідно одягненого служилого люду. Мідянкою зеленіли сорочки, глянцем виблискували шкіряні куртки, чорніли сурдути і мов та вишивка де-не-де на безбарвно-бурому тлі біліли сукні жінок. В загальному масиві зубожілого міщанства і робітництва либонь і непримітна була якась там чиновниця в потертому демісезоні, що перелякано поспішала у своїх хатніх справах.

На парканах скуйовджені вітром тріпалися— шмаття відозв 1 наказів. Неметені вулиці тхнули прілим кінським кізяком і нагрітим камінням.

Переміна в зовнішньому вигляді міста сьогодні чомусь упала в око Ганні.

— Диви, Ільку, як попростішало місто. Котелка не побачиш, трійки теж. Усе — під колір каміння.

— Місто, мов хамелеон. Якщо прийдуть білі, знаєш, як воно перефарбується? — посміхаючись чомусь свойому, проговорив Бунчук, і з цією затуманеною усмішкою дивлячись, як переходив дорогу гімназист у розстебнутій шинелі з одрізаними ясними ґудзиками і з темним слідом на околичці кашкета, де колись красувався герб клясичної гімназії.

На розі Садової і Таганрозького танцював у колі роззяв старий, зморщений, мов цитринова шкаралупа, китаєць. На шафрановому обличчі його зернився піт. Матрос дивився йому на ноги посоловілими, напівп'яними очима, слинився соняхами, скрипів яскравими калошами.

Бунчук і Ганна промовчали до колишнього парамонів-ського будинку. Мовчки і якось негарно розлучилися...

Надвечір, коли Псдтелков, перервавши засідання Донського виконкому, нашвидку збив загін і повів його у контрнаступ проти новочеркаських . козаків, що підступали до міста, вони зустрілися і пішли в одній колоні.

— Вернися, — невиразно прохав Бунчук, доторкуючися рукою до Ганниної руки.

Але вона вперто стиснула губи.

— Ганю, вернися!

Коротку розмову цю на передмісті перервала літня жінка, що вискочила з воріт якогось флігеля. Вона кидала в мимо-хідні лави шматки свіжої пампухи і, вимахуючи вільною лівою рукою, розлючено кричала:

— Добре їм, проклятим! Чернєцов — цей покруч панський убив мого чоловіка. Козаки он скільки шахтарських родин посиротили... ' Добре їм всипте!.. Відквитайте їм за наші сльози!

Гололобий виголений салдат, походя впіймавши пампушку, вилаявся:

— Чого галасуєш, петля кобиляча? Заткнися, а то слушної години сусіди козакам викажуть.

— Хіба це не символ нашої з'єднаности з робітничою кля-сою?.. — посміхнулася Ганна, піймавши на собі погляд Бунчука.

— Розсипся! — ревнув хтось з голови колони.

Кінчалися останні двори передмістя. Почався бій. Кінні

і піші козацькі групи наступали мляво, відчуваючи гостру нестачу вогнеприпасів.

Зате Подтелков, буйно крокуючи вздовж розстрільні, басив підбадьорюючи:

— Зілля, братця, не жалійте! На всю контру вистачить.

І припасу не шкодували: били випалами, соковито тріскалася тиша, луна квоктала десь за закуреним дикарем цегельні.

Бунчук злизував з губів лугувато-гіркий піт.

— Тут прикостиіио ? — спитав його номерний.

— Тут.,

— Стрічку?

— Давай!

Бунчук нашвидку викопав саперною лопаткою ямку, примостив кулемета. Номерний заклав стрічку.

ХХУІ.

Номерним, у Бунчука був козак з хутора Татарського Міак-симко Грязнов. Коня втратив вій у бою з кутеповськгім загоном, відтоді нестримно запив, знадився до картярської гри. Коли вбили під ним коня, — того самого, що волячої був масти з срібним ременем вздовж спини, — вйніс Мак-симко сідло, пер. його чотири верстви і, бачачи, що живому не вихопитися від завзятих добровольців,, зірвав пишний нагрудник, узяв уздечку і самовільно пішов з бою. Об'явився він уже в Ростові, незабаром програв в "очко" срібну шаблю, взяту в зажиток у зарубаного осавула, програв кінську справу, що залишилася на руках, шаравари, шеврові чоботи і голяка прийшов у команду до Бунчука. Той його прйоДяггіув, приголубив. Може, і вйправився б Максимко, та в цьому бої колупнула його куля в голову, витікло на сорочку блакитне Максимкове око, забила джерелом кров з розвернутої, мов консервна бляшанка, черепної коробки. Мов і не було на білому світі Вешенського козака Грязнова — конокрада в минулому і гіркого п'янюги в недавньому вчора.

Подивився Бунчук, як судомила агонія Максимкове тіло, і старанно витер з кулеметної рури кров, що пирскнула з дірявої Максимкової голови.

Зразу ж довелося відступати. Потяг Бунчук кулемета. Залишився Максимко холодіти на гарячій землі, виставивши на сонце смаглявоспинне тіло з задертою на голову сорочкою. (Вмираючи, все тягнув на голову сорочку, мучився).

Чота червоноґВардійців, вся з салдатів, що поверталйся з турецького фронту, укріпилася на першому ж перехресті. Гололобий салдат, в напівзітлілій зимовій папасі, допоміг Бунчуку встановити кулемета, інші влаштували поперек вулички щось мов би барикаду.

— Приходь на побачення: — посміхнувся якийсь бородань, поглядаючи на близьке за горбком півдужжя обрію.

— Тепер ми їм всиплемо!

— Ламай, Самаро! — гукали до здоровенького хлопця, що віддирав доіики від паркану.

— Он вони! Сунуть сюди! — крикнув гололобий, вилізши на дах гурального склепу.

Ганна прилягла з Бунчуком. Червоноґвардійці рясно залягли за тимчасовою фортецею.

Тим часом праворуч на сусідньому завулкові гряд кроків: "ток-ток-туп-туп!" Чоловіка з дев'ятеро червоноґвардійців, мов куріпки межею, пробігли за стіну наріжного будинку. Котрийсь устиг гукнути:

— Скачуть! Тікайте!

На перехресті вмить зробилося пустельно і тихо, а за хвилину вихор куряви і слідом, оглядаючися, вихопився верхівець козак з білою стрічкою на кашкеті, з притиснутим до боку карабіном. Він з такою силою крутнув коня, що той присів на задні ноги. Бунчук встигнув вистрелити з нагана. Козак, прилипаючи до кінської шиї, помчав назад. Салдати, що були коло кулемета, нерішучо топталися, двоє перебігли попід парканом, залягли коло воріт.

Було видно, що зараз завагаються і подадуться еть. Напружена до краю мовчанка, розгублені погляди не обіцяли стійкости... А з дальшого відчутно і яскраво запам'ятався Бунчукові один момент: Ганна в збитій на потилицю пов'язці, розпатлана і невпізнана від хвилювання, що збезкро-вило її обличчя, скочила і — рушницю напереваги, — оглядаючися, показуючи рукою на будинок, за яким зник козак, таким же невпізнаними ламким голосом крикнула: "За мною!" — і, спотикаючися, побігла невірною ристю.

Бунчук підвівся. Рот йому спотворив невиразний крик. Вихопив рушницю у ближнього салдата, почуваючи в ногах страшне тремтіння, побіг за Ганною, задихаючися, чорніючи від великого і безсилого напруження кричати, кликати, повернути. Позаду чув дих кількох людей, що тупотіли слідом, і всією своєю істотою відчував щось страшне, непоправне, якийсь потворний кінець цього гарного, але даремного жесту. В цю мить він уже зрозумів, що вчинок її не в силі захопити інших, безглуздий, нерозважний, роко-ваний.

'На розі (він був уже коло Ганни) увіч нахопився на під-біглих козаків. Розрізнений з їхнього боку випал. Посвист куль. Жалібний заячий викрик Ганни. І вона, осідаючи на землю, з витягнутою рукою і божевільними очима. Він не бачив, як козаки повернули назад, не бачив, як салдати з тих 18-ти, що були коло його кулемета, гнали їх, запалені пізнім ентузіазмом Ганниного пориву. Вона, тільки вона, була в нього перед очима, билася під його ногами. Не чуючи рук, повернув її на бік, щоб узяти і кудись нести, побачив кривавий підплив у лівому боці і клапті синьої кофточки, що хлипко бовтались навколо рани, — зрозумів, що рана від розривної кулі, збагнув, —* смерть Ганні, і смерть побачив в її пойнятих муттю очах.

Та з якою ж жадобою цілував він ці очі і майже чоловічі формою руки, будив кохану свою, грубо шарпав, намагався повернути до життя... Хтось 'відштовхнув його. Ганну пронесли до ближнього двору, положили в холодку під повіткою.

Гололобий салдат, потіпуючи щоками, совав у рану жмутки вати, і відкидав її геть, набухлі і чорні від крови. Опанувавши себе, Бунчук ростебнув на Ганні комір кофточки, подер на собі спідню сорочку і, притискуючи жмутки полотна до рани, бачив, як пухирилася кров, пропускаючи в отвір повітря, бачив, як синьо біліло обличчя Ганнине і чорний рот її тремтів у муках. Губи хапали повітря, а легені задихалися: повітря йшло через рот і рану. Бунчук розрізав на ній сорочку, безсоромно оголив укрите смертним випотом тіло. Рану сяк-так заткнули тампоном.. За кілька хвилин Ганна опритомніла. Провалені очі глянули з чорних синякових кругів на Ілька і прикрилися тремтячими віями.

— Води! Гаряче! — крикнула вона і закидалася, заплакала. — Жити! Іль-ко-о! Любий!.. А-а-а-а!..

Розпухлими губами Бунчук припадав до її палаючих щок, лив з кухля воду на груди. Вода до краю заповнювала западини дужок, пересихала моментально. Смертний жар палив Ганну. Хоч скільки лив Бунчук на груди їй воду, — все кидалася вона, видиралася з рук.

— Гаряче!.. Вогонь!..

Знесиливши, потроху холодіючи, сказала виразно:

-г— Ільку, навіщо ж? Ну, от бачиш, як усе просто... Чудний ти!.. Дуже просто... Ільку... Любий, ти мамі якНебудь... Ти знаєш...—Вона напіврозплющила звужені, як під час сміху очі і, намагаючися пересклити біль і жах, заговорила невиразно, ніби давлячися чимсь: —1 Спочатку відчуття... Поштовх і опік... Тепер горить усе... Почуваю — помру... — і скривилася, побачивши гіркий, заперечливий помах його руки. — Залиш! Кров ллється всередині... Плевра набухла кров'ю... Важко... Ах, як важко дихати!..

З перервами говорила часто й багато, немов пильнуючи .висловити все, що тяготило її.