Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 62

З безмежним жахом помітив Бунчук, що обличчя її яснішає, стає прозоріше, жовтіше коло скронь. Перевів погляд на руки, безживно кинуті вздовж тіла, побачив — нігті, мов достигаючи чорнослив, наливаються рожевою синню.

— Води... На груди... Пече!

Бунчук кинувся до будинку по воду. Повертаючися, не чув під повіткою хрипів Ганни. Низько сонце світило на скривлений останнім корчем рот, на притиснуту до рани воскову ще теплу долоню. Поволі стискаючи її плечі, він підняв її, хвилину дивився, на загострений ніс з потемнілим дрібнесеньким ластовинням коло перенісся, ловив під широкими чорними бровами стигнучий виблиск зіниць. Безпорадно закинута голова звисала все нижче, на тонкій дівочій шиї, у синій жилці відраховував останні удари живчик.

Бунчук холодно притулився губами до чорної, напівстуле-ної повіки, покликав:

— Друг! Ганю! — випростався і, круто повернувшися, пішов, ненатурально прямо, не рухаючи притиснутими до стегон руками.

Він, мов сліпий, грудьми вдарився об ворота, глухо скрикнув і, гнаний примарним покликом, поплазував рачки, все прискорюючи рухи, майже торкаючися обличчям землі. З запінених губів його вихоплювалися невиразні слова. Він плазував вздовж паркану, мов недобитий звір, натужно, але прудко; за ним вижидально стежили з-під повітки троє чер-воноґвардійців, що. залишилися в дворі. Вони мовчки ззиралися, вражені таким відразливим, оголеним проявом людського горя.

XXVII.

' Ці дні Бунчук жив, мов у тифозному маренні. Він ходив, робив щось, їв, спав, але все це немов у півсні запаморочливому і дурманному. Очманілими, припухлими очима він не розуміючи дивився на розстелений круг нього світ, знайомих не пізнавав, вигляд мав дуже п?яного, або людини, що допіру одужала після виснажливої хвороби. З дня смерти Ганни почуття в ньому тимчасово атрофувалися: нічого не хотілося, ні про що не думалося.

— їж, Бунчук,-т-пропонували товариші, і він їв, важко і ліниво рухаючи щелепами, тупо уп'явшися поглядом в одну точку.

За ним стежили, поговорювали, чи не відіслати його до шпиталю.

— Ти хорий?—спитав його другого дня один з кулеметників.

— Ні.

— А чого ж ти? Сумуєш?

— Ні.

— Ну, закурімо. Її, браток, тепер не повернеш. Не витрачай на цю справу пороху.

Заходив час спати, — йому казали:

— Лягай спати. Час.

Лягав.

У. цьому стані тимчасового відходу з дійсности пробув він чотири дні. На п'ятий зустрів його на вулиці Кривошли-ков, схопив за рукав.

— Ага, ось і ти, а я тебе шукаю. — Кривошликов не знав, що трапилося Бунчукові і> дружньо попляскуючи його по плечі, тривожно посміхнувся: — Ти чого такий? Мо' випив? Ти чув, що вирушає експедиція до північних округ? Якже, комісю п'яти обрано. Федір веде. Тільки на північних козаків і надія. Інакше заремізять. Погано! Ти поїдеш? Нам агітатори потрібні. Поїдеш, чи як?

,— Так, коротко відповів Бунчук.

— Ну й гаразд. Завтра виступаємо. Зайди до діда Орг лова, — він у нас за лічозіра.

В попередньому стані цілковитої духової прострації Бун~ чук приготувався до виступу і другого.дня, першого травня, виїхав разом з експедицією-.

На той час обставини для Донського радянського уряду складалися явно загрозливі. З України насовувалися німецькі окупаційні частини, низові станиці і округи цілком захлеснули контр-революційні заколоти.

По зимівниках бродив Попов, загрожуючи звідти Новочеркаську. Краєвий з'їзд Рад, розпочатий наприкінці квітня в Ростові, не раз переривали, бо повсталі черкасьці підходили до Ростова і займали передмістя. Лише на півночі, в Хоперській і Усть-Медведицькій округах, палали вогнища революції, і ось до їх тепла мимоволі й тягнулися Подтелков і інші, зневірені в підтримці низового козацтва. Мобілізація зірвалася, і Подтелков, недавно обраний на голову Донського Раднаркому, з ініціятиви Лагутіна вирішив піти на північ, щоб мобілізувати там 3—4 полки фронтовиків і кинути їх на німців і низову контр-революцію.

Утворили надзвичайну мобілізаційну комісію з п'ятьох з Подтелковим на чолі. 29-го квітня із державної скарбниці взяли— десять мільйонів карбованців золотом і миколаївськими на потреби мобілізації, нашвидку згребли загін для охорони грошової скрині, переважно з козаків колишньої кам'янської місцевої команди, забрали кілька чоловіків козаків агітаторів, і 1-го травня, вже під обстрілом німецьких аероплянів, експедиція рушила до Кам'янської.

Шляхи були забиті ешельонами червоноґвардійців, що відступали з України. Козаки повстанці висаджували мости, влаштовували катастрофи. Щодня над колією Новочеркаськ-Кам'янська ранком з'являлися німецькі аеропляни, кружляли мов шуляків тих зграя, знижувалися, коротко стрекотали кулемети, з ешельонів висипали червоноґвардійці, дрібно гуркотіли постріли, над станціями запах шлаку мішався із згір-клши запахом війни, руїни. Аеропляни злітали у неймовірну височінь, а стрільці ще довго випорожнювали набійні цинки, і ходячи вздовж ешельонів, по чиколотки вгрузали чобітьми в порожні гільзи. Ними вкритий був пісок, мов байрак дубовим золотим листям у листопаді.

Безмірна руїна позначалася всюди: попід укосами вугли-лися спалені і поламані вагони, на телеграфних стовпах , цукрово біліли ізолятори, перевиті обірваними проводами. Багато будинків було зруйновано, щити понад лінією зметено мов ураганом...

Експедиція п'ять день пробивалася в напрямку на Мілле-рово. Шостого дня вранці Подтелков скликав членів комісії до свого вагона.

— Так їхати нема змоги. Покиньмо всі наші манатки й ходімо похідно.

— Що ти! — покликнув вражений Лагутін...—Поки доте-ліпаєшся похідно до Усть-Медведицької, — білі через нас пройдуть.

— Далеченько,— зам'явся і Мрихин.

Кривошликов, що тільки недавно наздогнав експедицію, мовчав, кутався в шинелю з вицвілими петлицями. Його трусила пропасниця, від хіни дзвеніло у вухах, голова, начинена болем, палала. Він не брав участи в обговоренні, сидів, згорбившися, на лантусі з цукром, і очима, затягнутими пропасною плівкою, зло дивився на Зінку — "шмару" Подтел-кова, біляву грудасту дівку, котру віз той із собою, мовби сестру-жалібницю. Зінка дарила кволого Кривошликова такою ж антипатією, розкинувши товсті ноги, привалившися до цибика чаю вона курила, зминала цигарку дрібними звірячими зубами і нахабно, з викликом, посміхалася. Вони почували один до одного гостру неприязнь із дня першої ж зустрічі.

Кривошликов чекав слушної хвилини, щоб напосісти на Подтелкова і викинути з вагона цю погань.

— Кривошликов, мову тобі відібрало, чи що?—сухо спитав Подтелков, не підводячи від мали очей.

.— Що тобі?

— Не чуєш, про що гомонимо? Походом іти треба, інакше випередять нас, пропадемо. Ти як? Ти більше за нас учений, говори.

— Походом можна, — спроквола заговорив Кривошликов, але раптом лясконув зовсім по-вовчому зубами, дрібно затрусився, охоплений пароксизмом пропасниці.. — Можна б, коли б менше багажу. Самих бабів стільки, що на віз не вкладеш. Під три чорти! Я ось питання зніму, щоб повикидати їх геть.

-7* Облиш, Михайло, — збентежено прохав Подтелков..

— Нічого не облиш! — видзвонюючи зубами виговорив Кривошликов під тиху підохотливу усмішку Лагутіна.—Нічого бабів возити під такий момент!

Зінка скочила. Немов димком палахнули сині її очі.

— Не на твої їду, підхвісна тремтілка! Не трусися!

— Ану, замовчи!

— Чести багато тобі, смаркач! Офіцерик нещасний!

— Відставити! — гостро, як на муштрі, крикнув Подтелков і кулаком Зінці: — Замовчи, ти! А то за волосся та на вітер!

Зінка, обурено тремтячи ніздрями, замовкла. Подтелков запалисто до Лагутіна.

— А ти зубами не торгуй, як дівка! Чого скалишся? Ти мені ділом кажи, чому походом не можна йти?

Коло дверей розгорнув мапу краю. Мрихин тримав ріжки. Мапа під вітром, що налітав з похмурого заходу, тріпотіла, з шарудінням рвалася з рук.

Он як підемо, он, дивися! — обкурений палець Подтел-кова навскоси проїхався по мапі. — Бачиш маштаб? Півтораста верст, двісті від сили. Ну?

— Ай справді, чума її задери! — погодився Лагутін.

— Ти, Михайло, як?

Кривошликов досадливо знизав плечима.

— Я не заперечую.

— Зараз піду козакам скажу, щоб вивантажувалися. Нема чого час гаяти.

Мрихин вижидально оглянув усіх, і, не зустрівши заперечень, вискочив з вагона.

Ешельон, з яким їхала Подтелківська експедиція цього похмурого, дощовитого ранку стояв недалечко від Білої Ка-литви. Бунчук лежав у свойому вагоні, з головою укрившися шинелею. Козаки тут же варили чай, реготали, глузували один з одного.

Іванько Болдирьов—мигулинський козак, балясник і насмішник, глузував з товариша кулеметника.

— Ти, Гнате, якої губерні? — хрипів його пропалений тютюном голос.

— Тамбовської, — м'якеньким баском обзивався сумирний Гнат.

— І певне, моршанський?

— Ні, шацький..

— А-а.-а-а... Шацькі — хлопці хвацькі: в бійці семеро на одного не бояться лізти. Це не в вашому селі на храм телицю огірком зарізали?

— Годі, годі тобі!

— Чи пак, я й забув, цей випадок не у вас стався. У вас, здається, церкву млинцями конопатили, а послі на горосі її хотіли з гори перекотити. Було таке діло?

Чайник скипів, і це тимчасово визволило Гната від жартів Болдирьова. Та скоро посідали снідати, Іванько почав знову:

— Гнате, що це ти свинину погано їси? Не любиш?

— Ні, нічого. /(

— На ось тобі свинячу гузку. Смачна!

Вибух сміх. Хтось заглитнувся і довго тріскотливо кашляв. Завовтузилися. Загуркотіли чобітьми, а за хвилину захеканий і сердитий голос Гнатів:

— Жери сам, чортяка! Що ти лізеш із своєю гузкою?

— Вона не моя, свиняча.

— Один чорт, — погана.

Байдужий, з хрипоткою болдиревський голос тягне:

— По-га-на? Та ти при розумі? Її на Великдень святили. Скажи краще, що боїшся поскоромитися...

Станичник Болдирьов, гарний ясновусий козак, гоергієв-ський кавалер усіх чотирьох ступнів, умовляє:

— Кинь, Іване! Доскочиш з мужиком лиха. Зжере гузку і закортить йому креха. А де його тут дістанеш?

Бунчук лежав стуливши очі. Розмова не доходила до його слуху, і він переживав недавнє з попереднім, навіть чи не збільшеним болем. В неяснім напливі заплющених очей величезним блискучим карбованцем крутився перед ним степ, укритий снігом, з бурими хребтинами далеких лісів на обрії. Він немов відчував холодний вітер і поруч з собою бачив Ганну, чорні очі її, мужні і ніжні лінії любого рота, дрібне ластовиння коло перенісся, вдумливу зморшку на лобі...