Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 29

Посмішка витанцьовувала в нього навскіс обличчя: від примруженого лівого ока до рожевого шраму, що стікав з правого кутка рота. Поперечна була посмішка, але приємна.

— Миколо Олексійовичу, ваше преподобіє, я тебе зна-а-аю!.. — і Сашко, пританцьовуючи, погрожував сторчка піднесеним тонким і брудним пальцем.

— Піди проспись, — примирливо посміхався з вікна пан, усією обкуреною п'ятірнею закручуючи навислі вуса.

— Чорт Сашку не ом-мане! — сміявся Сашко, підходячи до палісадника. — Миколо Олексійовичу. Ти... як і я. Ми з тобою, як риба з водою. Риба на дно, а ми... на гумно.'Ми з тобою багатії, о!... — Сашко розкарячуючись широко розплескував руки. — Нас всі знають, по всьому Донському краю. Ми...—голос Сашка робився сумний і-підлесливий,— ми з тобою, пане ясновельможний, усім гарні, от тільки носи в нас казна-які.

— Чим же? — цікавився пан, сизіючи від сміху й ворушачи вусами й підвусниками.

— Через горілку! —відрубував Сашко, часто блимаючи й злизуючи язиком слину, що стікала по рожевому шрамі.—

Ти, Миколо Олексійовичу, не пий. А то вкрай пропадемо ми з тобою! Проживемо все дощенту!..

— Піди, от похмелися.

Пан кидав у вікно двадцятку, Сашко ловив, ховав за підшивку картуза.

— Ну, прощай, генерале, — зідхав він, уходячи.

— А коні напував? — наперед уже посміхаючися, питав пан.

— Чорт паршивий! Ач, собачий син! — багровіючи, горлав Сашко ламким голосом.

Гнів трусив його пропасницею.

— Сашко та щоб коні забув понапувати? А? Помру — і тоді приповзу по циберці криничній дати, а він, ач, вигадав!... Теж!...

Сашко йшов, облитий незаслуженою Ьбразою, матюкаючись і насваряючись кулаками. Миналося йому все: і пиятика, і панібратське поводження 3 паном; тому миналося, що був Сашко незамінний конюх. Узимку й уліті спав він у стайні, в порожньому станку; ніхто краще за нього не міг ходити коло коней, був він і конюх, і коновал: веснами травневого цвітіння рвав трави, копав у степу в суходолах і мокрих ярах цілюще коріння. Високо на стінках стайні висіли висохлі' пучки різнолистої трави: яровик — від запалу, гадюче око—від укусу гадюки, чорнолист—від пррчі ніг, непримітна біла травичка, що росте по левадах, коло вербового коріння, — від надсади, і багато інших невідомих трав, від різних кінських недуг.

У стайні, в станку, де спав Сашко, зимою й літом павутинкою завісою висів тонкий, липучий до горла, аромат. На дощатому ліжкові лежало прикрите попоною збите на камінь сіно і, весь просмерділий кінським потом, Сашків сіряк. Якогось манаття, крім сіряка і дубленика, в Сашка не було.

Тихін, губатий, здоровенний і дуркуватий козак, — жив з Ликерою нишком безпричинно ревнував її до Сашка. Раз. на місяць брав він Сашка за ґудзик засмальцьованої сорочки і уводив на задвірок.

— Діду, ти на мою бабу не задивляйся!

— Це, як сказати... — багатозначно блимав Сашко.

— Відступись, діду! — просив Тихін.

— Я, друженьку, рябих люблю. Мені чарку не піднось* а рябу дай. Що рябіша, то дужче нашого брата, шельма,, любить.

— У твої роки, діду, не годиться і гріх... Ех, ти, а ще лікар, коні лікуєш, слово святе знаєш...

— Я на все лікар, — стояв на своєму Сашко.

— Відступись, діду! Не можна так.

— Я, брате, цю Ликеру пристібну. Прощайся з нею, шельмою, відіб'ю! Вона, мов той пиріг з озюмом. Тільки озюм то повиколупований, тому наче ряботенька трохи.' Люблю таких.

— На — ось... А під ноги не попадайся, а то вб'ю,—казав Тихін, зідхаючи і витягуючи з кисета мідяки.

Так щомісяця.

В сонноті плисніло в Ягідному життя. Глухий, далеко від проїздних шляхів, лежав маєток, з осени глухнув зв'язок із станицею і хуторами. Взимку на горб, що впирався в леваду опуклим пісочаним мисом, ночами виходили вовчі виводки, що зимували в Чорному лісі, вили, лякаючи коні. Тихін ішов на леваду стріляти з панської дубельтівки, а Ликера, кутаючи рядниною товстий — мов пічна затулка — зад, завмирала, чекаючи пострілу,— широко зіхаючи в темряву запли-лими в жирних рябих щоках оченятами. Тоді здавався їй дурний пліхуватий Тихін гарним і очайдушно-хоробрим молодцем, і, коли грюкали двері в челядні, впускаючи кучеряву пару й Тихона, вона тіснилась на ліжку, давила спиною на стінці блощиць і, буркочучи, міцно пригортала намерзлі Тихонові костиці.

Влітку Ягідне допізна гуділо голосами робітників. Сіяв пан десятин із сорок різного збіжжя, наймитів єднав збирати. Зрідка влітку наїздив до маєтку Євген, ходив по садку й леваді, нудьгував. Ранками просиджував коло ставка з вудками. Був він не високий, повногрудий. Носив чуба по ко-зацьки, зачісуючи на правий бік. Ловко обтягував його офіцерський сурдут.

Григорій перші дні, скоро оселився в маєтку з Оксаною, часто бував у молодого господаря. До челядні приходив Веніямин; схиляючи плюшеву голову, посміхався.

— Йди, Григорію, до молодого пана, казав покликати.

Григорій уходив, ставав коло одвірка. Євген Миколаєвич,

щирячи рідкі широкі зуби, показував рукою на стільця.

— Сідай.

Григорій сідав на краєчок.

— Як тобі подобаються наші коні?

— Добрі коні. Сірий дуже гарний.

— Ти його частіш проїжджай. Гляди, учвал не гони.

— Мені дід Сашко казав., *

— А Кріпиш як?

— Це гнідий? Ціни не складу. Копито лиш защербив, перекувати треба.

Молодий пан, мружачи пронизливі сірі очі, питав:

— Тобі ж у табори в травні йти?

— Так точно.

— Я побалакаю з отаманом, не підеш.

— Красненько дякую.

Мовчали, Сотник, розстібнувши комір мундира, чухав по-жіночи білі груди.

— Що ж ти, ке боїшся, що Оксанин чоловік відбере її в тебе?

— Він від неї відцурався, не відбере.

— уХто тобі казав?

— їздив до станиці по вухналі, бачив хуторського одного. Каже, запив Степан аж закурив. "Мені, ка, Оксанка і за гріш не потрібна. Хай, я собі кращу знайду".

— Оксана—гарна баба,—казав сотник, задумливо дивлячись понад Григорієві очі, блудячи усмішкою.

— Баба нічогенька, — погоджувався Григорій і супився.

Євгенові виходив термін відпустки. Він міг уже вільно/без

перев'язки носити руку, піднімати, не згинаючи в лікті.

Останніми днями він часто просиджував у Григорія, на його половині в челядні. Оксана чисто побілила замшілу в бруді кімнату, відмила лутки, вишкребла битою цеглою підлоги. Баб'ячим затишком повівало в порожній веселій кімнатці. З підземки пашіло жаром. Сотник, накинувши синього сукна романівський кожушок, ішов до челядні. Вибирав такий час, коли Григорій був занятий коло коней. Приходив спочатку на кухню, жартував з Ликерою і, повернувшись, ішов на другу половину. Сідав коло підземки на дзиґлику, гостро горбив спину, дивився на Оксану безсоромним усмішливим поглядом. Оксана ніяковіла в його присутності, тремтіли в пальцях прутки, що набирали петлі панчохи.

— Як ся маєш, Оксаночко?—питав сотник, наповнюючи кімнатку синім цигарковим димом.

— Дякую.

Оксана зводила очі, і, зустрічаючись з прозорим поглядом сотника, що мовчазно говорив про його жадання, шарі-лася. їй було досадно і неприємно дивитись в оголені ясні очі Євгена Миколайовича. Вона не в лад відповідала на різні дрібничкові питання, пильнувала швидше піти геть.

— Піду. Треба качкам зерна всипати.

— Посидь. Встигнеш, — посміхався сотник і тремтіли ноги його в щільно' обтягнутих рейтузах.

Він подовгу розпитував Оксану про її минуле життя, грав низькими ноткамй такого ж, як і в батька, голосу, стидкував ясними, мов джерельна вода, очима.

Упоравшись, Григорій приходив до челядні. Сотник гасив в очах недавні вогні,'частував його цигаркою і йшов.

—' Чого він сидів?—глухо, не дивлячись на Оксану, питав Григорій.

— А я звідки знаю?—Оксана, згадуючи погляд сотників, роблено сміялась. — Прийшов, сів ось-тутечки, глянь-но, Гри-цуню, отак-о (вона показувала як сидів сотник, подібно горблячи спину), і сидить, і сидить, аж нудно, і коліно гостре-прегостре.

— Приворожила, чи що, його?—злісно мружився Григорій.

— Потрібний він мені.

— Ти гляди, а то я його колинебудь скину з ґанку.

Оксана, посміхаючись, дивилась на Григорія і не могла зрозуміти, чи серйозно він говорить, чи жартує.

XV.

На четвертому тижні посту подалась зима. На Доні бахрім-кою лягли закрайки, ніздрювато припух, посірів, підтанувши зверху, лід. Вечорами глухо гуділа гора за прикметами старих—на мороз, а насправді— близько вже надходила відлига. Ранками легкі льододзвбнили заморозки, а вдень земля відходила й пахло березнем, примороженою корою вишневих дерев, прілою соломою:

Мирон Григорович помалу готувався до оранки, довшими вже днями порався під повіткою, тесав зубці для борін, разом з Гетьком робив два нові ходи. Дід Гришака говів на четвертому тижні. Приходив з церкви почорнілий від холоду, скаржився невістці:

— Заморив піп, нікудишній служака, еге, служить, мов яєшник з возом їде. Це нещастя!

— Ви б, тату, на страсній говіли, все потепліє до того часу.

— Ти мені Наталку поклич. Хай вона панчохи грубіші

виплете, бо в таких голоп'ятих і сірий вовк з пари зійдеться.

Наталка жила в батька, мов наймит строк добуваючи: їй усе здавалось, що Григорій повернеться до неї, серцем сподівалася, не слухаючись тверезого нашіптування розуму, марніла від жагучої туги ночами, побивалася,— розтоптана несподіваною незаслуженою образою. А до цього долучилося інше, і Наталка з холодним жахом ішла до кінця, ночами кидалась у своїй дівочій світлиці, мов підстрелена чайка по озерній кузі. З перших днів по-іншому почав поглядати на неї Митько, а одного разу, перестрівши Наталку в сінях, прямо спитав:

— Тужиш за Грицьком?

— А що тобі?

— Тугу твою хочу розігнати...

Наталка глянула йому в вічі і жахнулася в душі свого здогаду. Грав Митько зеленими котячими очима, масляно виблискував у темряві сіней поперечними розрізами зіниць. Наталка, грюкнувши дверима, ускочила в прихатень до діда Гриїїіаки, довго стояла прислухаючись, як кидалось серце. Другого дня Митько підійшов до неї на дворі. Він кидав хзщобі сіно, і на прямому, його волоссі, на папасі шпанського смушку висіли зелені бадилинки. Наталка відганяла від корита собак, що крутилися навколо.

— Ти не мордуйся, Наталко."

— Я тата гукну!—крикнула Наталка, закриваючись від нього руками.

— Тю, здуріла!

— Йди геть, проклятий!..

— Ну чого галасуєш?

— Іди, Митько! Зараз піду й розкажу татові!.. Якими ти очима на мене дивишся? І-і-і, безсоромний!.. Як тебе земля держить!

— А от держить, і не гнеться.—Митько підтверджуючи топнув чобітьми і взявся в боки.

— Не лізь до мене, Митро!

— Зараз я й не лізу, а вночі прийду.