Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 7

- Михайло Шолохов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

у

— Мо' трава пересохне?

— Клусом поїдеш — встигнеш, а то й пересохне. Твоя ділянка в якому місці?

— А під Червоним яром.

— Ну, поганяй рябих, а то не доїдеш нині.

— Вони у мене й клусом бігають.

Ззаду на гарбі сиділа Оксана, затушкавши від сонця все обличчя хусткову. З вузької залишеної для очей щілини вона дивилась на Григорія, що сидів проти неї, дивилась байдужо й сувсро. Дарка, теж запнута й причепурена, звісивши з гарби ноги, годувала довгою в прожилках груддю немовля, що засинало на руках. Докійка підскакувала на полудрабку, щасливими очима розглядаючи луки й стрічних по дорозі людей. Обличчя її веселе, торкнуте сонцем і круг перенісся ластовинням, мов промовляло: "Мені весело і гарно від того, що день, підсинений безхмарним небом, теж веселий і гарний: від тою, що на душі отакий самий спокій та чистота. Мені радісно, і більш я нічого не хочу". Пантелей Прокопович, натягаючи на долоню рукав б'язевої сорочки, витирав піт, що набігав з-під козирка. Зігнута спина його, щільно облита сорочкою, темніла мокрими плямами. Сонце наскрізь пронизувало сивий каракуль хмар, спускало на далекі срібні над-

Ч і

дінські гори, степ, займище і хутір віяло димчастих зломлених променів.

День перекипав у спеці. Обсмикані вітром хмарки повзли в'яло, не переганяючи волів Пантелея Прокоповича, що пленталися дорогою. Сам він важко підносив батога, помахував ним, мов би вагаючись: вдарити по гострих волячих крижах чи ні. Воли, видно, розуміючи це, не прискорювали ходу, так само повільно, помацки переставляли клішнюваті ноги, мотали хвостами. Куряно-золотистий з жовтогарячим полиском сліпак крутився над ними.

Луки, викошені коло хуторських гарманів, світліли блідо-зеленими плямами: там, де ще не зняли траву, вітрець кошлатив зелений з блискучою черню трав'яний шовк.

— Ось наша ділянка, — махнув батогом Пантелей Прокопович.

— Від лісу починатимемо? — спитав Григорій.

— Можна і з цього краю. Тут я глаголь вирубав лопатою.

Григорій розпряг знуджені воли. Старий, виблискуючи сергою, пішов шукати відзнаку — вирублену накраю глаголь.

— Беріть коси, — небавом гукнув він, махаючи рукою.

Григорій пішов, приминаючи траву. Від гарби по траві

потік за ним хвильний слід. Пантелей Прокопович перехри-стився на біленький стручок далекої дзвіниці, взяв косу. Горбатий ніс його блищав, мов свіжо-полякований, в западинах чорних щік томилася випарина Він посміхнувся, разом викривши у вороній бороді незліченну кількість білих змочених слиною рясних зубів, і наміривсь косою, повертаючи зморшкувату шию праворуч. Саженне півколо знесеної трави лягло йому під ноги.

Григорій йшов за ним слідом, примруживши очі, стелив косою траву. Попереду розсипаною райдугою цвіли бабські завіски, але він шукав одну, білу з мережаною крайкою; оглядався на Оксану і, знову приміряючись до батьківського кроку, махав косою.

Оксана невідступно була в його думках; напівзаплющивши очі, в думках цілував її безсоромно та ніжно, проказував їй не знать звідки набіглі на язик гарячі й німі слова, потім відкидав це, ступав разуючи — раз, два, три, пам'ять підсовувала уривки спогадів: "сиділи під вогкою копицею... в ян-долі гудів бугай... місяць над займищем... і з куща в калю-жину рідкі краплі отакечки ж — раз, два, три... гарно, ах гарно як!.."

Коло табору засміялися. Григорій оглянувся: Оксана, нахилившись, щось казала Дарці, що лежала під гарбою, та замахала руками, і знову обидві засміялися. Докійка сиділа на війї, тонесеньким голоском співала.

"Дійду до отого-о кущика, косу помантачу", — подумав

Григорій і відчув, як коса пройшла через щось мастке. Нахилився подивитись: з-під ніг з писком пошкутильгало в траву маленьке дике каченя. Коло ямки, де було гніздо, валялося друге, перетяте косою надвоє, інші кулюкаючи розсипалися по траві. Григорій поклав на долоню перерізане каченя. Жовто-брунате, десь недавнечко вилуплене з яйця, воно ще таїло в пушку живе тепло. На плискатому розкритому дзьобику рожевий пухірчик кровиці, бісеринка ока хитро примружена, дрібне тріпотіння гарячих ще лапок. Григорій з раптовим почуттям пекучої жалости дивився на мертву грудочку, що лежала в нього на долоні.

— Що знайшов, Грицуню?..

По викошених ручках, підстрибуючи, бігла Докійка. На грудях у неї метлялися дрібно заплетені коски. Кривлячись, Григорій кинув каченя, злісно махнув косою.

По обіді баби почали громадити. Скошена трава в'яла і сохла, повіваючи густим дурманливим ароматом. Обідали похапцем. Сало та козацька присяга — відкидний кисляк, привезений з дому в торбі — весь обід.

— Додому їхати нічого, — сказав за обідом Пантелей Прокопович,— хай воли попасуться в лісі, а завтра, як підбере сонце росу, докосимо.

Смеркало, коли кинули косити. Оксана догребла останні ручки, пішла до табору варити кашу. Весь день вона злісно висміювала Григорія, дивилась на4 нього ненависними очима, ніби мстилася за велику незабутню кривду. Григорій, похмурий і якийсь злинялий, погнав воли напувати до Дону. Батько наглядав за ним та Оксаною весь час. Неприязно поглядаючи ,на Григорія, сказав:

— Повечеряєш, а потім стережи воли. Гляди, в траву не пускай. Сіряк мій візьмеш.

Дарка положила під гарбою дитину і з Докійкою пішла до лісу по хмиз.

Над займищем по чорному недосяжному небі вибочившися йшов визублений місяць. Над вогнем метелицею порошились метелики. Біля багаття на розстеленому рядні зібралися вечеряти. В польовому закуреному казані перекипала каша. Дарка подолом спідниці витерла ложки, гукнула на Григорія:

— Йди вечеряти!

Григорій в накинутому на плечі сіряку виліз з темряви, підійшов до вогню.

— Ти чого отакий похмурий? — усміхнулась Дарка.

— На дощ, видно, крижі ломить, спробував віджартува-тись Григорій.

— Він воли стерегти не хоче, їйбо. — Докійка посміхнулася, сідаючи коло брата, заговорила з ним, але розмова якось не в'язалася. Пантелей Прокопович щиро сьорбав кашу, хрустів на зубах недовареним пшоном. Оксана їла, не зводячи очей, на жарти Дарчині неохоче посміхалася. Спопеляючи щоки, палив її неспокійний рум'янець.

Григорій устав перший, пішов до волів.

— Гляди, траву чужу волам не скошуй! — вслід йому крикнув батько і заглитнувся кашею — довго тріскучо кашляв.

Докійка надувала щоки, давлячись сміхом. Догорав вогонь. Тліючи хмиз обгортав тих, що сиділи, медвяним запахом припаленого листя.

Опівночі Григорій крадцем підійшов до табору, став кроків за десять. Пантелей Прокопович сипав на гарбу заливчасте хропіння. З-під попелу, мов те золоте павине око, виглядав незаллятий з вечора вогонь.

Від гарби відірвалась сіра запнута постать і зіґзаґами помалу рушила до Григорія. Не доходячи два-три кроки, спинилась. Оксана. Вона. Гулко й дрібно здвоїло в Григорія серце; присідаючи ,ступнув наперед, відкинув полу сіряка, пригорнув до себе покірну, палку. В неї підгиналися ноги, тремтіла вся, стенаючись, видзвонюючи зубами. Кидьма підхопив її Григорій на руки — так кидає вовк собі на хребтину зарізану вівцю, — плутаючись у полах розхристаного сіряка, задихаючись, побіг.

— Ой, Гри-и-ицю... Гри-цу-ню... Батько!..

— Мовчи!..

Вириваючись, дихаючи в сіряку кислим запахом овечої шерсти, заходячись гіркотою каяття, Оксана майже крикнула низьким наче стогін голосом:

— Пусти, чого вже тепер... Сама піду!

• X.

o XXI.

• ЧАСТИНА ДРУГА

o IX.

o XVIII.

• і.

o VII.

o XII

o XX

1

Чирик — взуття.

2

Григорій прийшов з вулиці після перших півнів. З сіней війнуло на нього запахом перекислих хмелин і гострою сух-менню чебрецю.

Навшпиньках пройшов до світлиці, роздягнувся, бережно повісив святкові з випусками шаравари, перехристився й ліг. На підлозі перерізані хрестом віконної рями золоті дрімки місячного світла. В кутку під вишиваними рушниками тьмяний ґлянс посріблених образів, над ліжком на жердці тягуч-кий гуд потурбованих мух.

Задрімав було, та. в кухні заплакала братова дитина.

3

Шапочка на взір тюбітейки.

4

Надвечір зайшла гроза. Над хутором стала рудава хмара. Дін, скуйовджений вітром, кидав на береги часті гривасті хвилі. За левадами палила небо суха блискавка, гнітив землю рідким гуркотом грім. Під хмарою, розкрилатившись, кодував шуліка, його з криком переслідувало гайвороння. Хмара, віючи холодком, ішла вздовж Дону, з заходз . За займищем

5

Два дні перед Клечальною хуторяни ділили луки. На поділ ходив Пантелей Прокопович. Прцйшов звідти в обіди, крекчучи скинув чирики, і, завзято чухаючи натруджені ходінням ноги, сказав:

— Дісталась нам ділянка коло Красного яру. Трава не яка то й добра. Верхній край до лісу доходить, де-не-де — пліхи. Пирійчик прохоплюється.

— Коли ж косити? — спитав Григорій.

— По святах.

X.

'Не блакитним гарячим цвітом, а "собачим дурманом, блекотою придорожньою цвіте пізнє бабське кохання.

З косовиці переродилась Оксана. Мов би хто ознаку зробив на її обличчі, тавро випік.

Баби, зустрічаючись з нею, в'їдливо вищирялися, хитали головами вслід, дівчата заздрили, а вона погордо й високо несла свою щасливу, а стидку голову.

Незабаром про Грицьків зв'язок дізналися усі. Спочатку гомоніли про це пошепки, — вірили і не вірили,— та після того, як хутірський пастух Кузьма-кирпатий на зорі побачив коло вітряка, як лежали вони проти місяця в невисокому житі, каламутною прибійною хвилею покотилися пересуди.

Дійшов поговір і до Пантелея Прокоповича. Якось у неділю пішов він до Мохова в крамницю. Народу — не протовпишся. Увійшов —так немов розступилися, почали посміхатися. Протиснувся до прилавку, де продавали мануфактуру. Крам взявся йому відпускати сам хазяїн, Сергій Платонович.

— Чого тебе давненько не виднЬ, Прокоповичу?

— Дільця всякі... Невправка в господарстві.

— Отакої. Сини бач які, а' невправка.

— Що ж сини: Петра он до таборів вйрядив, удвох з Грицьком і орудуємо.

Сергій Платонович надвоє розвалив круту гнідувату борідку, значущо скосив очі на натовп козаків.

— Та, голубе, ти що ж це замовчуєш?

— А що?

— Як що? Сина задумав оженити, а сам ані телень.

— Якого сина?,

— Таже Григорій у тебе не жонатий.

— Поки ще не збирався женити.

— А я чув, ніби в невістки береш... Степана Астахова Оксану.

— Я? Від живого чоловіка... Та ти, що ж, Платоновичу, жартуєш чи що?

; — Які жарти, чув від людей. *

Пантелей Прокопович розгладив на прилавку розгорнутий сувій матерії і, круто повернувшись, зашкутильгав до виходу.