Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 8

- Михайло Шолохов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він попростував зразу додому. Ішов, по-,бичачи нахиливши голову, стискаючи в'язку жилавих пальців у кулак, помітніш припадав на кульгаву ногу. Минаючи Астахівський двір, глянув через тин: Оксана вичепурена, помолоділа, похитуючи стегнами, йшла до куреня з порожнім відром..

— Ей, почекай но!..

.. Пантелей Прокопович чортом попер у фіртку. Оксана стала, піджидаючи його. Увійшли до куреня. Чисто виметена до-, лівка присипана червонуватим піском, на покуті на лаві вийняті з печі пироги. З світлиці пахне злежалим одягом — чомусь ганусовими яблуками.

До ніг Пантелея Прокоповича підійшов був полащитись рябомизий головатий кіт. Він згорбив спину і дружньо штовхнувся об чобіт. Пантелей Прокопович шваркнув його об лаву і, дивлячись Оксані в брови, крикнув:

— Ти що ж це?.. А?.. Не прохолов чоловіків слід, а ти вже хвіст набік! Грицькові кров спущу за це саме, а Степанові твому напишу!.. Хай знає!.. Ач ти, курва, мать твою суку, мало тебе били!.. Щоб від сьогодні й ноги твоєї не було в мене на подвір'ї. Шашлі заводити з хлопцем, а Степан прийде, та мені ж...

Оксана, звузивши очі, слухала. І раптом безстидно майнула подолом, війнула на Пантелея Прокоповича запахом бабських спідниць і грудьми пішла на нього, кривляючись і скірячи зуби.

— Ти що мені, свекор? А? Свекор?.. Ти що мене навчаєш? Йди свою товстозаду навчай! На своєму дворі порядкуй!.. Я тебе, дідька кульгавого, клишоногого, й зблизька не бачу!.. Забирайся* звідси, не бундючся, мов півень, не злякаєш!..

— Стривай, дурна! ч

— Нема чого стривати!.. Іди, звідкіля прийшов! А Грицька твого захочу — з кістками з'їм і відвіту не знатиму!.. Ось на! Викуси! Ну, любий мені Грицько, ну? Вдариш, чи що?.. Чоловікові напишеш? Пиши, Іхоч наказному отаманові, а Грицько мій! Мій! Мій! Владаю ним і владатиму!

Оксана напирала на сторопілого Пантелея Прокоповича грудьми (билися вони під вузькою кохточкою, мов стрепет в сільці), палила його полум'ям чорних очей, сипала словами — одне від одного страшніші й безсоромніші. Пантелей Прокопович, здригаючи бровами, відступав до виходу, намацав поставлений у кутку костур і, махаючи рукою, задом відчинив двері. Оксана витісняла його з сіней, задихаючись викрикувала, ‘казилася:

— За все життя за гірке відкохаю!.. А там хоч забийте!.. Мій Грицько! Мій!

Пантелей Прокопович, щось булькаючи собі в бороду, зашкутильгав додому.

Грицька він знайшов у світлиці. Не кажучи й слова, дістав його костуром вздовж спини. Григорій, вигнувшись, повиснув на батьківській руці.

— За що, тату?

— За діло, со-ба-а-а-чий сину!..

— За що?

— Не капости сусідові! Не сором батька! Не тягайся, цуцик!— хрипів Пантелей Прокопович, таскаючи по світлиці Григорія, намагаючись видерти костура. ч

— Бити не дамся! — глухо сопнув Григорій і, стиснувши зуби, видер костура. Об коліно його — і хряп!..

Пантелей Прокопович сина по шиї тугим кулаком.

— На сході зашмагаю!.. Ах ти, чортове насіння, прокля-я-а-тий син! — сучив він ногами, наміряючись ще раз ударити,— з Мартою-дурепою оженю!.. Я тебе вивалашу!.. Ач, ти!..

На галас прибігла мати.

— Прокоповичу, Прокоповичу!.. Прохолонь трошки!.. Стривай!..

Але старий розійшовся не жартома: підніс раза жінці, перекинув столика з швацькою машиною, і, навоювавшись, вилетів на двір... Не встиг Григорій скинути сорочку з роздертим у бійці рукавом, як двері гучно грюкнули, і на порозі знову буряною хмарою з'явився Пантелей Прокоповик.

— Женити собачого сина!.. — він по-конячому стукнув ногою, вперся поглядом у м'язисту спину Грицькову. — Оженю!..

Завтра ж поїду сватати. Дожив, що через сина в вічі' глузують!

— Дай сорочку одягнути, потім ожениш.

— Оженю!.. З дурною оженю!.. — Грюкнув дверима, по ганку проторохкотіли кроки і стихли.

XI.

За хутором Сетраковим у степу лавами вишикувалися вози з брезентовими будами. Невидано швидко виросло містечко, білодахове й акуратне, з рівними вуличками й невеличким майданчиком у центрі, де походжав вартовий.

Табори зажили звичайним для травня місяця щорічно-одноманітним життям. Ранками команда козаків, що вартувала на випасі коні, приганяла їх.до табору. Заходило чистіння, сідлання, переклик, муштра. Гучно покрикував завідувач табору, штаб-офіцер, галасливий військовий старшина Попов, метушився військовий пристав, горлали, муштруючи молодих козаків, їх урядники. За горбком сходились в атаках, хитро оточували й обходили "ворога". Стріляли по цілі з дробівниць. З козаків молодші охоче змагались в рубанні, старші — відкручувались від занять.

Люди хрипли від спеки й горілки, а над довгими шерегами критих возів тік пахучий хвилюючий вітер, здалека свистіли ховрашки, степ манив далі' від житла та диму вибілених куренів.

За тиждень до виходу з таборів до Івана Томіліна приїхала жінка. Привезла домашніх пухких калачів, всяких гостинців і купу хутірських новин.

Другого дня вдосвіта поїхала. Повезла від козаків челяді Й близьким вітання, накази. Тільки Степан Астахов нічого не переказував через неї. Напередодні захворів він, лікувався горілкою і не бачив не тільки, жінки Томіліна, а й цілий білий світ. На муштру не поїхав; на його прохання фельдшер кинув йому кров, поставив на груді тузінь п'явок. Степан в самій спідній сорочці сидів під колесом своєї брички, — кашкет з білим чехлом мастився, витираючи коломазь — відставивши губу дивився, як п'явки, вп'явшися в опуклі півкулі його грудей,. набухали чорною кров'ю, збільшувалися.

Поруч стояв полковий фельдшер, курив, проціджуючи крізь рідкі зуби тютюновий дим.

— Легшає? '

— Від грудей тягне. Серцю, либонь, просторіш...

— П'явки — перший лік!..

До них підійшов Томілін. Моргнув.

— Степане, слово сказати б хотів.

— Кажи.

, — Ходім на часинку. ,

Степан, крякнувши, підвівся, відійшов з Томіліним.

— Ну, викладай.

— Баба моя приїздила... Нині поїхала.

— А...

— Про твою жінку по хуторі подейкують...

— Що?

— Славлять недобре.

— Ну?

— З Грицьком Мелеховим сплуталася. У відкриту.

Степан, полотніючи, рвав з грудей п'явки, давив їх ногою.

Останню розчавив, застібнув комір сорочки, ніби злякавшись чого, знову розстібнув... Білі, мов крейду їв, губи не знаходили спокою: тіпаючись, розлазилися в безглузду посмішку, їжились, збираючись у синювату грудку... Томіліну здавалось, що Степан жує щось тверде, неподатливе на зуби. Помалу на лиця повернулася краска, прихоплені зсередини закам'яніли непорушно губи. Степан скинув кашкет, рукавом розмазав по білому чехлу пляму коломазі, сказав дзвінко:

— Спасибі за вісті.

— Хотів попередити... Ти звиняй... Так, мовляв, і так вдома...

Томілінжалісливо ляскнув себе по холоші й пішов до нероз-сідланого коня. Табори в гамі голосів. Приїхали,, з рубання козаки.

Степан хвилину якусь стояв, розглядаючи зосереджено й суворо чорну пляму на кашкеті. На чобіт йому лізла здихаючи напіврозчавлена п'явка.

XII.

Залишалось півтора тижні до приходу козаків з табору.

Оксана шаленіла в пізньому гіркому своєму коханні. Не вважаючи на загрози батька, Григорій, таючись, уходив до неї з вечора і повертався світанком.

За два тижні він вимотався, мов кінь, що зробив надсильний пробіг. Від неспаних ночей брунатна шкіра його обличчя відбивала синню, з запалих орбіт стомлено дивились чорні сухі очі. Оксана ходила не запинаючи обличчя хусткою, жалібно чорніли глибокі ями під очима; припухлі, злегка вивернуті, жадібні губи її неспокійно й задирливо сміялись.

Такий незвичайний і одвертай був шалений їх зв'язок, так несамовито горіли вони одним безстидним полум'ям, людей не соромлячись і не таючись, марніючи й чорніючи з лиця на очах у сусідів, що тепер на них, зустрічаючись, чомусь стидалися люди дивитися.

Григорієві товариші, що перш кепкували з нього за той його зв'язок із Оксаною, тепер, зійшовшись, мовчали, в товаристві Григорія ніяково зв'язано почували себе. Баби, в душі заздрячи, судили Оксану, зловтішалися, чекаючи приходу Степана, лудились, поривані звірячою цікавістю. Навколо розв'язки плелися їх домисли.

Коли б Григорій ходив до жалмерки Оксани, удаючи, що ховається від людей, коли б жалмерка Оксана жила з Григорієм, зберігаючи це у відносній таємниці і в той же чає не цуралася б інших, то в цьому не було б нічого незвичайного, що, прикро впадає в вічі. Хутір погомонів би і перестав. Але вони жили майже не ховаючись, в'язало їх щось велике, неподібне до короткого зв'язку, і тому на хуторі вирішили, що це — злочинно, незвичайно, і хутір прижухнув, ницо вичікуючи: прийде Степан — вузла розв'яже.

В світлиці над ліжком напнутий мотуз. На мотузочку нанизані білі й чорні порожні, без ниток, коточки. Висять для краси. На них ночлігують мухи, від них же до стелі прядиво павутиння. Григорій лежить на голій прохолодній Оксаниній руці і дивиться під стелю на ланцюжок коточків. Оксана другою рукою, — загрубілими— від роботи пальцями — перебирає на закинутій, голові Григорія шерсткі, мов кінський волос, кучерки. Оксанині пальці пахнуть сиродоєм; коли повертає Григорій голову, носом тикаючись Оксані під пахву, — хмелем невиїйумуваним б'є в ніздрі гострий, солодкуватий баб'ячий піт.

У світлиці, крім дерев'яного фарбованого ліжка з різьбленими шишками по краях, стоїть коло дверей кована містка скриня з Оксаниним посагом та одягом. На покуті — стіл, церата з генералом Скобелевим, що мчить конем на схилені перед ним торочені прапори, два стільці, вгорі образи в паперових ясно-вбогих авреолях. Збоку на стінці засиджені мухами фотографії. Група козаків,—чубаті голови, випнуті груди з ланцюжками від годинників, оголені лізка палашів, — Степан з товаришами ще з дійсної служби. На вішалці висить неприбраний Степанів мундир. Місяць видивляється у віконну прорізь, недовірливо намацує дві білі урядницькі лички на наплічниках мундира.

Оксана зідхаючи цілує Григорія вище перенісся, на розвилку брів.

— Грицю, колосочку мій...

— Чого тобі?

— Лишилося дев'ять день...

— Ще не швидко.

— Що я, Грицю, робитиму?

— Хіба знаю.

Оксана стримує зідхання й знову пестить і розбирає сплутаний Грицьків чуб.

— Вб'є мене Степан... —не то питає, не то стверджує вона.

Григорій мовчить. Йому хочеться спати. Він насилу роздирає повіки, що вже злипаються, просто над ним міниться синню чорнота Оксаниних очей.

— Прийде чоловік, надісь, кинеш мене? Побоїшся?

— Мені що його боятись, ти — жінка, ти й бійся.

— Зараз з тобою я не боюся, а серед дня роздумаюсь і острах мене бере...

Григорій позіхає, перекочуючи голову, каже:

— Степан прийде — це не штука.