Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 28

Нарешті хтось відповів:

— Мертвяків ! Тифозних ...

Григорій підвів голову. В зустрічних санях лежали накатом, прикриті брезентом, сірошинельні трупи. Наклецьки саней Григорія на розкоті вдарились об руку, що стирчала на супротивних санях, і вона відгукнулась приглушеним, чавунним гудом ... Григорій байдуже відвернувся.

Солодковий, вабливий запах буркуну навіяв сон, м'яко повернув обличчя до напівзабутого минулого, примусив ще раз доторкнутися серцем до загостреного леза минулого почуття. Дошкульний і в той же час солодкий біль відчув Григорій, звалившись знову в сани, щокою торкаючись жовтої гілки буркуна. Кровоточило, торкнуте спогадами, серце, билось нерівно і довго відгонило сон.

XXII

Навколо хутірського ревкому згуртувалось, кілька чоловіка : Давидко — вальцівник, Тимофій, колишній мохівський кучер Омелян та рябий чоботар Філька. На них і спирався Іван Олексійович у повсякденній своїй роботі, з кожним

днем все дужче відчуваючи невидиму стіну, що розділяла його з хутором. Козаки перестали ходити на збори, а коли і йшли, то після того,' як Давидко й інші разів по п'ять оббігали хутір з двору в двір. Приходили, мовчали, з усім згоджувались. Помітно переважали молоді. Але серед них не траплялося співчуванців. Кам'яні обличчя, чужі недовірливі очі, погляди спід лоба бачив на майдані Іван Олексійович, провадячи збори. Від цього холоділо в нього під серцем, смутніли очі, голос ставав в'ялий та непевний. Рябий Філька якось неспроста бовкнув:

— Розвелись ми з хутором, товаришу Котляров! Народ осатанів. Вчора пішов по підводи, ранених червовоармій-ців до Вешок везти, — жоден не їде. Розведеним ото важко в одній хаті жити.,

— А п'ють ! Скажено! — підхопив Омелян, слинячи люлечку. — Самогон у кожному дворі женуть.

Михайло Кошовий хмурився, своз таїв од інших, але прорвало і його. Ідучи ввечері додому, попросив Івана Олексійовича:

— Дай мені гвинтівку.

— Нащо?

— Отакої! Боюсь іти з голими руками. Та чи ти не бачиш нічого? Я так уважаю, треба нам декого... Григорія Мелехова треба взяти, старого Болдирьова, Матвія Кашуліна, Мирона Коршунова. Нашіптують вони, гади, козакам. Своїх зза Дінця виглядають.

Іван Олексійович скривився, невесело махнув рукою.

— Ех! Тут, якщо почати висмикувати, так багатьох Заспівачів висмикнути треба. Хитаються люди... А дехто й співчуваз нам, та на Мирона Коршунова оглядазться... Бояться, Митько його зза Дінця прийде — потрошити буде.

Круто завернуло на повороті життя. Другого дня з Ве-шенської кіннонарочний привіз наказа: обкласти контри-буцізю найзаможніші двори. На хутір дали контрольну цифру сорок тисяч корбованців. Розклали. Минув день. Контрибуційних грощей зібралось два мішки, трохи більш

як на вісімнадцять тисяч. Іван Олексійович запитав округ. Звідки прислали трьох міліціонерів і наказ: "Хто не сплатив контрибуцію — заарештувати і вирядити під конвоєм до Вешенської". Чотирьох дідів тимчасово посадовили до мо-хівського підвалу, де раніш зимували яблука.

Хутір став схожий на потурбовану пасіку. Коршунов навідріз відмовився платити, затискаючи подешевілі гроші. Проте приспіла і йому година поквитатися з гарним життям. Приїхало з округа двоє: слідчий у місцевих справах — молодий вешенський козак, що служившу 28 полку, і другий, в кожусі поверх шкіряної куртки. Вони пред'явили мандати ревтрибуналу, замкнулись з Іваном Олексійовичем в кабінеті. Супутник слідчого, літній, геть виголений чоловік, діловито почав:

— В окрузі спостерігаються разрухи. Рештки білогвардійщини підводять голову і починають підбурювати трудове козацтво. Треба вилучити все, найворожіше нам. Офіцерів, попів, отаманів, жандармів, багатіїв — усіх, хто активно з нами боровся, давай до списку. Слідчому допоможи. Він декого знад.

Іван Олексійович дививсь у виголене, схоже на баб'яче, обличчя ; перелічуючи прізвища, згадав Петра Мелехова, але слідчий похитав головою:

— Це наша людина, Фомін просив його не займати. По більшовицьки насгродний. Ми з ним у двадцять восьмому служили.

Написаний рукою Кошового, ліг на стіл аркуш графленого паперу, вирваний з учнівського зошиту.

А за кілька годин у просторому мохівському дворі, під доглядом міліціонерів, уже сиділи на колодках заарештовані козаки. Ждали домашніх з харчами та підводу під пожитки. Мирон Григорович, вдягнений, як на смерть, у все нове, в дублений кожух, в. чирики та чисті білі панчохи на вбор — сидів скраю, поруч діда Багатирьова та Матвія Кашуліна. Авдійович Брех метушливо ходив по дзорі, то безцільно зазирав до колодязя, то відіймав якусь

тріску і знов метався від ганку до хвіртки, витираючи рукавом надите, як яблуко, багрове, мокре від поту обличчя. .

Інші сиділи мовчки. Похиливши голови, креслили костурами сніг. Жінки, засапавшись, прибігли у двір, тикали заарештованим клунки, торби, шептались. Заплакана Лу-ківна застібала на своєму старому кожух, підв'язувала комір білою баб'ячою хусткою, прохала, дивлячись в його згаслі, неначе попелом засипані очі:

— А ти, Григоровичу, не смутись! Може, воно й обійдеться добром. Чого ти такечки ото опустився ввесь ? Гос-по — о — ди !.. — Рот її видовжувало, плоско розтягала гримаса ридання, але вона зусиллям стуляла губи, шепотіла:

— Провідати приїду... Грипку привезу, адже ти її найдужче жалієш...

Від воріт крикнув міліціонер:

— Підвода прийшла! Клади торби й рушай. Баби, відійдіть геть, нема чого тут мокроту розводити!

Луківна вперше в житті поцілувала рудоволосу руку Мирова Григоровича, відірвалась.

Волові сани помалу поповзли через майдан до Дону.

Сім чоловіка заарештованих і два міліціонери пішли позаду. Авдійович відстав трохи, зав'язуючи чирик, і молодо побіг догонити. Матвій Кашулін ішов поруч із сином. Майданников та Корольов на ході закурювали. Мирон Григорович держався за плетівку саней. А позад усіх величавою важкуватою ходою ішов дід Богатирьов. Супротивний вітер розметлював, заносив йому назад кінці білої патріаршої бороди, прощально помахуючи китицями кинутого на плечі шарфа.

Цього ж таки похмурого лютневого дня сталась диковина.

Останнім часом на хуторі звикли до приїзду служилих З округу людей. Нікого не зацікавила поява на майдані парокінної підводи із мерзлякувато зіщуленим поруч кучера їздцем. Сани стали біля мохівського будинку. їздець

виліз і показався людиною літньою, нехапливою в рухах. Він поправив солдатський ремінь на довгій кавалерійсьйкій шинелі, підійняв з ушей навушники червоного козацького малахая і, придержуючи дерев'яну коробку маузера, не хапаючись зійшов на ганок.

У ревкомі були Іван Олексійович та дво$ міліціонерів. Чоловік увійшов не постукавши, біля порога розправив торкнуті просивінню короткі шати бороди, баском сказав:

— Голову мені треба.

Іван Олексійович округленим, пташним поглядом дививсь на прийшлого, хотів схопитись, але не зміг. Він тільки по риб'ячи зіхав ротом та скріб пальцями обчовгані ручки рісла.

Постарілий Штокман дививсь на нього спід безлуздого червоного верху козацького малахая, його вузько зведені очі, не пізнаючи, дивились на Івана Олексійовича, і враз, блимнувши, звузилися, посвітлішали, від куточків бризнули до сивих скронь розщепи морщин. Він ступнув до Івана Олексійовича, що підвестись не встиг, упевнено пригорнув його і, цілуючи, торкаючись до обличчя мокрою бородою сказав:

— Знав! Якщо, думаю, живий зостався, він буде в Татарському головою.

— Йосипе Давидовичу, вдар!.. Вдар мене, сучого сина! Не вірю я очам!—плачливо заголосив Іван Олексійович.

Сльози так не пасували до його мужнього, смаглявого обличчя, що навіть міліціонер одвернувся.

— А ти повір! — посміхаючись і м'яко звільняючи свої руки з рук Івана Олексійовича, басив Штокман. — У тебе, що ж, і сісти нема на чім?

— Сідай ось на кріслі... Та звідки ж ти взявся ? Кажи!

— Я — з політвідділом армії... Бачу, що ти ніяк не хочеш вірити в мою достотність. От дивак!

Штокман, посміхаючись, ласкаючи по коліні Івана Олексійовича, швидко заговорив;

— Дуже, браток, все просто. Після того, як забрали Звідси, засудили, ну, на засланні зустрів революц ю. Організували з товаришем Червону гвардію, билися з Дутовим і Колчаком. О, брат, там веселі діла були! Тепер загнали ми його за Урал, — знаюш? І ось я на вашому фронті. По-літвідділ восьмої армії направив мене для роботи до вашого округу, як колишнього мешканця тутешнього, так сказать, знайомого з умовами. Примчав я до Вешенської, побалакав у ревкомі з народом і насамперед вирішив поїхати до Татарського. Дай, думаю, поживу в них, попрацюю, допоможу організувати справу, а потім поїду. Чи бачиш, стара дружба не забуваються? Ну, та до цього ми ще повернемось, а зараз поговорімо про тебе, про становище, познайомиш мене з людьми, з обстановою. Осередок ю на хуторі? Хто тут у тебе? Хто зацілів? Ну що ж, товариші?.. Мабуть, залиште нас на годинку з головою. Фу, чорт! В'їхав на хутір, так і війнуло старим... Еге, був час, а тепер годинонька ... Ну, розповідай!

Години через три Михась Кошовий і Іван Олексійович вели Штокмана на стару квартиру до Ликерки — зизуватої. Сіупали по коричневому настилі дороги. Михась часто хапався за рукав Штокманової шинелі, неначе опасуючись, що ось відірветься Штокман і зникне сперед очей або розстане маною. Ликерка нагодувала старого квартиранта борщем, навіть ніздрювату від старості грудку цукру дістала З потайного кутка скрині.

Після чаю з відвару вишневого листу Штокман ліг на лежанці. Він слухав плутані оповідання обох, вкидав запитання, гриз мундштук і вже смерком непомітно заснув, пустивши цигарку на фланелеву брудну сорочку. А Іван Олексійович ще хвилин з десять продовжував говорити, схаменувся, коли на питання Штокман відповів хропком, і вийшов, ступаючи навшпинячки, червоніючи до сліз від намагання вдержати кашель, що рвався з горла.

— Одлягдо? — тихо, як від лоскоту посміюючись, спитав Михась, ледве зійшли з ганку,

ОльшйнОв, Що Супроводив Заарештованих до Вешенської, повернувся поворотною підводою опівночі. Він довго стукав у вікно горнички, де спав Іван Олексійович. Розбудив.

— їй чого ? — вийшов опухлий від сну Іван Олексійович. — Пакет, чи що ?

Ольшанов помахав нагайкою.

— Козаків розстріляли.

— Брешеш, гад!

— Пригнали ми — відразу їх на допит і, ще не смеркло, повели в сосни...