Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 29

Сам бачив!

Не потрапляючи ногами у валянці, Іван Олексійович одягся, побіг до Штокмана.

— Которих випроводили ми нині — розстріляли у Вешках! Я гадав, їм тюрму дадуть, а такечки що ж. . . Такечки ми нічого тут не зробимо. Одійде народ од нас, Йосипе Давидовичу!.. Тут щось не так. Нащо треба було нищити людей? Що тепер буде?

Він сподівався, що Штокман буде так само, як і він, обурений з того, що сталося, наляканий наслідками, але той, помалу натягаючи сорочку, випроставши голову, попрохав :

— Ти не кричи. Господиню збудиш...

Одягся, закурив, попросив ще раз розповісти причини, що викликали арешт сімох, потім холоднувато заговорив:

— Повинен ти засвоїти ось що, та міцно засвоїти! Фронт за півтораста верстов від нас. Основна маса козацтва настроєна до нас вороже. І це — тому, що куркулі ваші, куркулі-козаки, тобто отамани й верхівка, користуються в трудового козацтва величезною вагою, мають вагу, так би мовити. Чому ?—Ну, це теж має бути тобі зрозуміло. Козаки — особлива верства, вояччина. Любов до чинів, до "о гців — командирів" прищеплювалась царизмом... Як це в служівській пісні співається? "І що нам накая уть отці-командири — ми туди йдемо, колемо, б'ємо". Так, чи що? От бачиш! А ці самі отці-командири наказували робітничі страйки розгонити... Козакам триста років дурманили

голову. Чимало! Так от. А ріжниця між куркулем, скажімо, Рязанської губерні і дінським козачим куркулем дуже велика. Рязанський куркуль, прищеми його, — він сичить на радянську владу, безсилий, зза рогу тільки небезпечний. А дінский куркуль? Це озброєний куркуль. Це небезпечна й отруйлива гадина. Він дужий. Він не тільки сичатиме, розпускатиме ганьбливі для нас чутки, клеветатиме на нас, як де робили, за твоїми словами, Коршунов і інші, але й спробуй відверто виступити проти нас. Ну, звичайно! Він візьме гвинтівку і буде бити нас. Тебе буде бити. І подбаю потягти за собою і інших козаків, так би мовити, середньо-заможного козака і навіть бідняка. їхніми руками він намагаються бити нас! В чому ж річ ? Спійманий у діянні проти нас ? Готово ! Розмова коротка, — до стінки! І тут нема чого слинитися жалістю: гарний, мовляв, чоловік був...

— Та я не жалію, що ти! — Іван Олексійович замахав руками. — Я боюсь, якби інші від нас не відсахнулись.

Штокман, що до цього з позірним спокоєм потирав долонею вкриті сивуватим волоссям груди, спалахнув, з силою схопив Івана Олексійовича за комір гімнастерки і, притягаючи його до себе, вже не казав, а хрипів, тамуючи кашель:

— Не відсахнуться, якщо втлумачити їм нашу класову правду! Трудовим козакам тільки з нами по дорозі, а не 3 куркульнею! Ах ти, мать твою!.. Та куркулі ж їхнею працею! їхнім живуть! Жиріють!.. Ех ти, шляпа! Розмагнітився ! Душок у тебе ... Я за тебе візьмусь!.. Отакий... лобуряка! Робочий хлопець, а слини інтелігентські... Як якийсь поганенький есерчик! Ти гляди мені, Іване!

Випустив комір гімнастерки, ледве посміхнувсь, похитав головою і, закуривши, ковтнув димку, вже спокійніше закінчив :

— Якщо в окрузі не взяти найактивніших ворогів, — буде повстання. Якщо своєчасно зараз ізолювати їх,-— повстання може не бути. Для цього не обов'язково всіх

розстрілювати. Знищити треба тільки запеклих, а інших— ну, хочби випроводити вглиб Росії. Але взагалі з ворогами нема чого панькатись ! "Революцію в рукавичках не роблять"—казав Ленін. Чи була потреба розстрілювати в даному разі людей? Я гадаю — так. Може, не всіх, але Коршунова, наприклад, ні для чого виправляти. Це ясно. А от Мелехов, хоч і тимчасово, а вислизнув. Іменно його треба взяти в діло. Він найнебезпечніший від усіх інших, разом узятих. Ти це врахуй. Та розмова, яку він вів з тобою у виконкомі, — розмова завтрашнього ворога. Взагалі ж переживати тут нема чого. На фронтах гинуть найкращі сили робітничого класу. Гинуть тисячами. Про них — наша печаль, а не про тих, хто вбивад їх або жде нагоди, щоб ударити в спину. Або вони нас, або ми їх ! Третього не треба. Такечки, серденько Олексійовичу!

XXIII

г

Петро тількищо поклав скотині і увійшов до хати, вибираючи з плетених рукавиць сінні остюки. Зараз же брязнула клямка в сінцях.

Запнута чорною килимовою хусткою Луківна переступила поріг. Дрібно ступаючи, не поздоровкавшись, вона протюпала до Наталі, що стояла біля куховної лави, і впала перед нею навколюшки.

— Мамуню! Любонько! Чого ви V — не своїм голосом скрикнула Наталя, спитуючись підійняти обважніле тіло матері.

Замість відповіді Луківна стукнулась головою об долівку, глухо, надірвано заголосила по мертвому:

— І рід-не-сень-кий ти мі-і-ій! І на кого ж ти нас... поки — и — нув!..

Жінки так дружно заревли, так завищала дітвора, що Петро, вхопивши з печурки кисет, стрімголов вилетів у сінці. Він уже догадався, в чім справа. Постояв, покурив на г&нку. В хаті замовкли рев диві голоси, і Петро,

несучи на спині неприємний мороз, увійшов до кухні. Лу-ківна, не відриваючи від обличчя мокру, хоч викрути, хустку, тужила:

— Розстріляли нашого Мирона Григоровича!.. Нема в живих сокола!.. Зостались ми сиротами!.. Нас тепера і кури загребуть!.. — І знову перейшла на вовчий голос:— Склепились його віченьки !.. не видати їм світу білого!..

Дарка відпоювала зомлілу Наталю водою, Іллівна завіскою сушила щоки. З горниці, де відлежувався хорий Пантелей Прокопович, чувся кашель та скреготливий стогін.

— Ради господа Христа, свате! Ради создателя, ріднесенький, з'їздь ти до Вешок, привези ти нам його хоч мертвого! — Луківна хапала руки Петра, очманіло притискала їх до грудей. — Привези його... Ох, царице милостива! Ох, не хочу я, щоб він там згнив непохований!

— Що ти, що ти, свахо! — як від зачумленої, відступав від неї Петро. — Чи мислима річ — добути його ? Мені своє життя дорожче! Де ж я його там знайду ?

— Не відмов, Петрусю! Ради Христа! Ради Христа!

Петро зжував вуси, і кінець-кінцем згодився. Вирішив

заїхати у Вешенській до знайомого козака і за допомогою його спробувати виручити труп Мирона Григоровича. Виїхав він проти ночі. На хуторі засвітились вогні, і в кожному курені вже гула новина: "Козаків розстріляли".

Спинився Петро біля нової церкви у батькового полчанина, попрохав його допомогти викопати труп свата. Той охоче погодився.

— Ходімо. Знаю, де це місце. їх неглибоко закопують. Тільки як його знайдеш? Там же він не один. Вчора дванадцятеро катів розстріляли, які страчували наших за кадетської влади. Тільки умова: потім поставиш сулію самогону ? Гаразд?

Опівночі, захопивши лопати й ручні, для виробу кізяку, носилки, вони пішли краєм станиці через кладовище до сосон біля яких виконувано вироки. Схоплювався сніжок. Шелюга, запушена інеєм, хрускала під ногами. Петро при-

слухавсь до кожного Звуку і кляв у душі свою подорож, Луківну і навіть покійного свата. Біля першого кварталу соснового молодняку, за високим піщаним буруном, козак спинивсь:

— Десь тут, поблизу. ..

Пройшли ще кроків із сто. ЗгРая станичних собак подалась від них, виючи й гавкаючи. Петро кинув носилки, хрипко шепнув:

— Ходімо назад ! Ну його к гребеній матері І Не один біс, де йому лежати? Ох, зв'язався я... Ублагала нечиста сила.

— Чого ж ти забоявся ? Ходімо ! — посміювався козак.

Дійшли. Біля розлогого застарілого куща червоної ше-

люжини сніг був щільно утоптаний, змішаний з піском. Від нього променями розходились людські сліди та низана мережка собачих.

. .. Петро по рудуватій бороді пізнав Мирона Григоровича. Він витяг свата за пояс, звалив тулуб на носилки. Козак, покашлюючи, закидав яму; приладжуючись до ручок носилок, незадоволено бурмотів: — Треба б під'їхати саньми до сосон. Ото дурні ми! В ньому, в кабані, добрих п'ять пудів. А снігом стрямко йти.

Петро розсунув покійникові ноги, що відходили свод, взявся за поручні.

До світанку він пиячив у курені в козака. Мирон Григорович, закутаний в запону, дожидавсь на санях. Коня, сп'яну, прив'язав Петро до цих же саней, і той ввесь час стояв, якомога витягнувши на недоуздку голову, схропуючи, щулячи вуха. До сіна так і не доторкнувся, чуючи покійника.

Ледве посірів схід, Петро вже був на хуторі. Він їхав луками, гнав без передиху. Ззаду вибивала дрібушки по днищі голова Мирона Григоровича. Петро разів зо два спинявся, тикав під голову йому мочулисте лучне сіно. Привіз він свата прямо додому. Мертвому господареві відчинила ворота улюблена дочка Грипашка і кинулась від

177

Т ихий Дін

даней набік, в замет. Як мішок муки, на плечі вніс Петри до просторої кухні свата, обережно пустив на стіл, заздалегідь застелений полотняною доріжкою. Луківна, виплакавши всі сльози, повзала в ногах у чоловіка, чепурно вбраних у білі смертні панчохи, охрипла, простоволоса.

— Сподівалась, увійдеш ти ніженьками своїми, господарю наш, а тебе внесли, — ледве чулись Гі шепіт та схлипи, дико схожі на сміх.

Петро з горнички вивів під руку діда Гришаку. Старий ввесь ходив ходором, неначе підлога під його ногами хвилювала як трясовина. Але до столу підійшов по молодецькому, став у головах.

— Ну, здоров, Мироне! Ось, як довелось, синку, побачитись...— Перехристився, поцілував вимазаний жовтою глиною льодяний лоб. —; Миронцю! Швидко і я... — голос його піднісся до стонливого виску. Наче боячись проговоритись, дід Гришака швидким, не старечим рухом доніс руку до рота, привалився до столу.

Спазма вовчою хваткою взяла Петра за горлянку. Він потихеньку вийшов на двір, до припаленого біля ганку коня.

XXIV

З глибоких затишних ковбань вивалюються Дін на розсип. Кучеряво в'ються там течія. Дін суне в розвалку мирним і тихим розливом. Над піщаним твердим дном зграями пасуться чорнонузи; вночі на розсип виходить жирувати чечуга, ворочаються в зелених надбережних теремах твані сазан; білиця й сула ганяються за білою рибою, сом риються в черепашках; виверне часом він зелений клуб води, покажеться під просторим місяцем, ворушачи золотим, блискучим правилом, і знову піде розкопирсувати лобастою вусатою головою залежні черепашок, щоб на ранок заклякнути в напівсні десь у чорній обгризеній корчазі*

Але там, де річище вузьке, взятий у неволю Дін прогризаю в теклині глибокий проріз, 3 притлумленим ревом

І78

буйнд жене вкргіїу піною білогриву хйилю. За Эйсами прискалків, в котловинах течія утворюй вир.