Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 42

Сила нас чимала, тридцять тисяч.

— А приймуть нас кадети? $лобу вони мають проти верхньодонців.

— Курочка в гнізді, а яєчко... Годі про це балакати — Григорій одяг шапку і вийшов у коридор. Крізь двері чув, як Георгідзе, шарудичи згортуваною картою, відповідав:

—— Вешенці, та й взагалі всі повстанці, спокутують свою провину перед Доном та Росією, якщо будуть так само мужньо боротися з більшовиками...

"Говорить, а нишком сміється, гадюка !" — прислухаючись до інтонації, подумав Григорій. І знову, як спочатку, при зустрічі з цим, несподівано виявленим у Вешенській, офіцером, Григорій відчув якусь тривогу та безпричинну

ЗЛІСТЬ.

Біля воріт штабу його наздогнав Кудінов. Якийсь час ішли мовчки. На угноєному майдані вітер куйовдив та брижив калюжі. Вечоріло. Округло важкі, білі, як уліті, лебедями поволі пропливали з півдня хмари. Живлющий та пахучий був вологий запах відталої землі. Попід тинами зеленіла оголена трава, і вже справді доносив вітер зза Дону хвилюючий рокіт тополь.

— Скоро зламає Дін, — покашлюючи, сказав Кудінов.

— Еге.

— Чорт його зна... Пропадемо, не курячи. Шклянка самоса іу — сорок карбованців керенськими.

— Ти скажи ось що, — на ході обертаючись, різко спитав Григорій,—офіцер оцей, з черкесів, він що в тебе робить ?

— Георгідзе той? Начальником оперативного управління. Головатий, диявол! Це він плани розробляє. У стратегії нас усіх засікає.

— Він постійно у Вешках?

— Ні-і... Ми його прикомандирували до Чернівсько-го полку, до обозу.

— А як же він стежить за справами?

— Чи бачиш, він часто наїздить. Майже щодня.

— А чого ж ви його не візьмете до Вешок? — намагаючись з'ясувати, допитував Григорій.

Кудінов, усе покашлюючи, долонею прикриваючи рота, знехотя відповідав:

— Незручно перед козаками... Знанні, які вони бра-туші? "Ось, — скажуть,— позасідали офіцери, свою лінію гнуть. Знов погони" ... — і все інше.

— Такі, як він, ще у війську §?

— В Казанській дво§ чи трод... Ти, Григао, не смутись надто. Я бачу, до чого ти вернеш. Нам, голубе, окрім кадетів, діватись нема куди. Адже так? Чи ти думаєш! свою республіку з десяти станиць організувати? Тут вже нема чого... З'єднаємось, з повинною головою прийдемо до Краснова. "Не суди, мовляв, Петре Миколайовичу, трошки заблудились ми, кинувши фронт" ...

— Заблудились?—перепитав Григорій.

— А то як же ? — з щирим здивованням відказав Кудінов і старанно обійшов калюжку.

— А в мене думка... — Григорій потемнів, силувано посміхаючись. — А мені думається, заблудились ми, коли на повстання пішли... Чув, що хоперець казав?

Кудінов промовчав, збоку допитливо придивляючись до Григорія.

На перехрестку, за майданом, вони розстались. Кудінов потяг повз школу на квартиру, Григорій повернувся до штабу, знаком підкликав ординарця з кіньми. У сідлі вже поволі розбираючи поводи, підправляючи ремінь гвинтівки, все ще намагався він з'ясувати собі те незрозуміле почуття неприязні та настороженості, якого зазнав до виявленого в штабі підполковника, і враз, в думці жахнувшись, помислив: "А що, як кадети навмисно поназаставляли в нас оцих знаючих офіцерів, щоб підійняти нас у тилу в червоних, щоб вони по своєму, по вченому керували нами?"—і свідомість із злорадою прислужливістю підсунула здогади й доводи. "Не сказав, якої частини, зам'явся. Штабний, а штаби тут і не проходили... Якого чорта його занесло на Дудоревський, у глушину таку? Ох, неспроста! Наворотили ми ділів..." І домислами оголяючи життя, зацьковано, і з смутком, додумав: "Сплутали нас вчені люди... Пани сплутали ! Стриножили життя, і нашими руками вершать свої справи. В иустяковині — і то вірити нікому не можна"...

За Доном на всю рись пустив коня. Позаду порипував сідлом ординарець, добрий вояка та завзятий козачок з хутора Ольшанського. Таких і підбирав Григорій, щоб ішли За ним "в огонь і в воду", такими, видержаними ще в германській війні, і оточував себе. Ординарець, в минулому— розвідник, всю дорогу мовчав, на вітру, на рисі закурював, викреслюючи кресалом вогонь, забираючи в ядерну пригорщу клапоть вивареної в сояшниковому попелі пахучої губки. З'і Д саючи до хутора Токіна, він порадив Григорієві:

— Коли нема потреби поспішати, заночуймо. Коні морені, хай передихнуть.

Ночували в Чукариному. У ветхій хаті, збудованій зв'яз-Зю, було після морозного вітру по домашньому затишно й тепло. Від долівки солоно пахтіло телячою та козячою сечею, з печі — мовби прісно — пригорілим хлібом, випеченим на капустяних листах. Григорій нехотя відповідав на розпити господині — старої козачки, що вирядила на повстання трьох синів та старого. Говорила вона басом, поблажливо підкреслюючи свою перевагу щодо віку, і з найперших же слів грубувато заявила Григорієві:

— Ти хоч старший і командир над козаками — дурнями, а наді мною, старою, не владнйй і в сини мені годишся. І ти, сокол, поговори зі мною, зроби ласку, а то ти все позіхаєш, немов не хочеш балачкою бабу вшанувати. А ти вшануй! Я он вашу війну, — лихий її нізьми ! — трьох синів вистачила та ще діда, на гріх, вирядила. Ти ними командуєш, а я їх, синів тих, породила, згодувала, викохала, в пелені носила на баштани та городи, що вже муки ті§ї з ними зазнала 1 Це теж не легко діставалось ! І ти носом не крути, не задавайся, а балакай зо мною до пуття — швидко замирення вийде?

— Швидко... Ти б спала, стара...

— Тожто — швидко! А як воно швидко ? Ти спати ото мене не вкладай, я тут господиня, а не ти. Мені он ще по козлята-ягнята на двір іти. Забираймо на ніч з двору, манесенькі вони ще. До великодня замиритесь?

— Проженемо червоних і замиримось.

— Скажи на милість! — Стара кидала на гострі ріжки висхлих колін пухлі в п'ястях руки з викривленими працею та ревматизмом пальцями, журно жувала коричневими й сухими, як вишнева кора, губами. — І на чуму вони вам здались? І чого ви з ними вою тесь? Чисто показались люди... Вам, окаянним, втіха з рушниць палити та кониками вигравати, а матерям ото як? їхніх же ото синів убивають, чи ні? Війни якісь повигадували...

— А ми ж ото не материні сини, суччині, чи що? — Злісно й хрипувато пробасив ординарець Григорія, до краю обурений бабиною балачкою. — Нас убивають, а ти — "кониками вигравати!" І ніби матері важче, ніж отим, яких вбивають! Дояшла ти, божа купіль, до сивого волосу, а от лепечеш тут... Несеш і з Дону, і з моря, людям спати не да§ш.

— Виспишся, чумовий! Чого визвірився ото ? Мовчав —мовчав, як вовк, а потім озлився чогось. Ач! Аж захрип З люті.

— Не дасть вона нам спати, Григоре Пантелейовичу! — З розпачем крекнув ординарець і, закурюючи, так шваркнув по кремені, що ціла хмара іскр бризнула спід кресала.

Поки, розгоряючись, смердючо тліла, димувала губка, ординарець ущіпливо докінчував балакучу господиню.

— В'їдлива ти, бабко, як васса! Мабуть, якщо старого вб'ють на позиціях, помираючи радітиме. "Ну, — скаже,— хвалити бога, звільнився від старої, земля їй пухом дебел ячим".

— Чиряк тобі на язика, нечистий дух 1

~ Спи, бабусю, заради Христа! Ми три ночі без сну. Спи! 3а такі діла вмерти можеш без причастя.

Григорій насилу помирив їх. Засипаючи, він приємно відчував кислувате тепло кожуха, що вкривав його; крізь сон чув, як грюкнули двері, і холодок та пара обгорнули його ноги.

Потім різко над вухом пробекало ягня. Дрібно зацокотіли по долівці малісінькі копитця козлят, і свіжо й радісно Запахло сіном, теплим овечим молоком, морозом, пахом товарячого двору...

Сон покинув його опівночі. Довго лежав Григорій з розплющеними очима. В закутаній підземці, під опаловим попелом червоно світились жарини. Біля самісінького жару, близько творила, лежали, скупчившись, ягнята. В опівнічній солодкій тиші чутно було, як сонно скреготали вони зубами, зрідка чхали та фуркали. У вікно дивився далекий — далекий повний місяць. На долівці в жовтому квадраті світла підскакувало та вибрикувало невгомонне вороне козеня. Косо тяглась перлова—в місячному світлі— курява. В хаті жовтавосинд, майже денне світло. Іскриться на комині окрушок дзеркала, лише на покуті темно й тьМяно відблискують посріблені шати образа... Знов повернувсь Григорій до думок про нараду у Вешенській, про гінця з Хопра, і знову, згадавши підполковника, його чужу, інтелігентську зовнішність та манеру говорити,— відчув неприємне тягучке хвилювання. Козеня, вибравшись на кожух, на живіт Григорієві, довго й безглуздо вдивлялося, щулило вуха, потім, осмілившись, підплигнуло раз і двічі, і раптом розсунуло кучеряві ноги. Тоненька цівка дзюркочучи скотилася з кожушини на простягнуту долоню ординарця, що спав поруч Григорія. Той замичав, прокинувся, витер руку об штанину і смутно похитав головою.

— Намочило, к лате... Кизь! — із насолодою дав щигля в лоб козеняті.

Пронизливо мекекекнувши, козеня скакнуло з кожуха, потім підійшло і довго лизало руку Григорія малюсіньким шорстким і теплим язичком.

XXXIX

Після втечі з Татарського Штокман, Кошовий, Іван Олексійович та ще кілька козаків, що служили міліціонерами, пристали до 4 Заамурського полку. Полк * цей на початку вісімнадцятого року в поході з німецького фронту цілком влився до одного із загонів Червоної гвардії і за півтора роки боїв на фронтах громадянської війни ще зберіг основні кадри. Заамурці були прекрасно екіпіровані, коні їх — ситі й вишколені. Полк визначався боєздатністю, моральною стійкістю та кавалерійською підготовою бійців.

На початку повстання заамурці, при підримці 1 Московського пішого полку, майже самі здержували натиск повстанців, що намагались прорватись до Усть-Медведиці; потім надійшли підкріплення, і полк, не розкидаючись, остаточно зайняв дільницю Усть-Хоперської, по Кривій

річці-

Наприкінці березня постанці витіснили червоні частини З юр (улансьої станиці, захопивши частину хуторів Усть-Хоперської. Встановилась деяка рівновага сил, що майже на два місяці визначила непорушність фронту. Прикриваючи Усть —Хоперську із заходу, батальйон Московського полку, підсилений батареєю, зайнив хутір Крутівський, розташований над Доном. З горуватої відножини наддінсько-го пагорка, що лежить від Крутівського на південь, червона батарея, маскуючись на польовому току, щодня Зранку до вечора обстрілювала скупчуваних на буграх правобережжя повстанців, підтримуючи цепи Московського полку, потім переносила вогонь і сіяла його по хуторі (уланському, розташованому по той бік Дону.