Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 65

У штабних ішли прив'язані до задків возів шестеро підсідланих коней. На одній з бричок везли якісь папери та телефонні апарати, а на дрогах — раненого літнього козака, та ще одного, страшенно схудлого, горбоносого, що не підіймав з сідельної подушки голову, вкриту сірою каракулевою офіцерською папахою. Він, очевидно, тільки що переніс тиф. Лежав до підборіддя вкритий шинеллю ; на опуклий блідий лоб його, на тонкий хрящуватий ніс випариною сідала курява, але він ввесь час просив укутати йому ноги чимсь теплим і, витираючи піт з лоба костистою жилавою рукою, лаявся:

— Сволочі! Стервюги, мать вашу такечки! Під ноги дме мені, чуєте! Полікарпе, чи чу§ш? Укрий повстю! Здоровий був — потрібний був, а зараз... — і поводив навкруги нетутешнім, строгим, як у всіх, хто переніс тяжку хворобу, поглядом.

Той, кого він звав Полікарпом, — високий бравий старовір,— на ході спішувався, підходив до дрожок.

— Ви так дуясче мояхете похолонути, Самійле Івановичу.

— Укрий, кажуть!

Полікарп покірно виконував наказа, відходив.

— Це хто ж такий $ ? — спитав у нього Прохір, показуючи очима на хворого.

— Офіцер усть —медведицький. Вони в нас при штабі були.

Разом із штабом їхали і усть — хоперські біженці з Тю-

КОВНОГО, Бобрівського, КрутІвСЬКОГО, 3ИМІВВ[ОГО і інших хуторів.

— Ну, а вас куди нечиста сила несе? — спитався Прохір в одного діда — біженця, що возсідав на мажарі, геть набитій різним манаттям.

— Хочемо до Вешок проїхати.

— Посилали по вас, щоб до Вешок їхали?

~ Та воно, серденько, не посилали, влеж кому ото смерть люба? Мабуть, поїдеш, коли в очах страх.

— Н до того питаюсь, чого ви до Вешок сунете? В Уланській переправились би на той бік — та й край.

Чпм? Там, казали люди, перону нема.

А у Вешках чим ? Порон під твою хурду дадуть ? Частини покидають на березі, а вас з гарбами — почнуть переправляти ? Тож то, дідусю, дурнь ви люди! Ідуть чорт зна куди, і невідомо нащо! Ну, чого ти на цю тарбу навалив?— з досадою питав Прохір, рівняючись з гарбою, показуючи на клунки нагасм.

— Та мало чого тут нема! І одежа, і хомути ось, мука й усяке інше, потрібне в господарстві... Покинути не можна було. До порожнього куреня б приїхав. А то ось я зап4 іг пару коней та три пари волів, все поскладав, що можна було, бабів посадовив та й поїхав. Воно ж, серденько, все наживалося своїм горбом, із сльозами, із потом наживалось, хіба ж не шкода кинути? Якби можна ..було курінь — і то повіз, би, .щоб червоним не дістався, халера їм у бік!

— Ну, а, приміром, нащо ти оце решето тягнеш із собою? Або от стільці, на яку потребу преш їх? Червоним вони аж ніяк непотрібні.

— Та не можна ж було покинути! Ото, чудний ти... Покинь, а вони або поламають, або спалять... Ні, в мене, не підживуться. Врази їх у душу! Все чисто забрав!

Дід махнув батоюм на ситих коней, що в'яло переступали, повернувся назад і, показуючи пужалном на третю ззаду волову підводу, сказав:

— Ота запнута дівка, що волів поганяс,— моя дочка. В неї на гарбі свиня з поросятами. Вона була поросна, ми її, мабуть, пом'яли, коли в'язали та на гарбу' клали, вона — взяла та й опоросилась вночі, просто на гарбі.

Чу€>ш, як поросятка кувікають? Ні, від мене червоні не дуже розживуться, лихоманки їх витряси!

-г-'.ХГба що .не попадешся ти мені, діду, біля порону! — сказав .Прохір, люто уп'явшись поглядом у пітну широку пику старого. — Хіба що не попадешся, а то так і загуркають у Дін твої свині, поросята і все добро!

—Це... через що ж таке?—страшенно здивувався старий.

— Через те, що люди гинуть, все витрачають, а ти, старий чортяка, як павук, все тягнеш за собою!—закричав звичайно тихий, і лагідний Прохір. — Я таких г,..їдів до смерті не люблю. Мені це—ніж гострий.

. — Паняйі Паняй далі! — озлився старий,сопучи, відвертаючись. —г— Начальство яке винайшлось, чуже добро він поспихав би.в Дін.,. Я до нього, як до гарної людини... У мене самого син вахмістр зараз із сотнею затримуй червоних. Проїзди, будь ласка! На чуже добро нема чого заздрити! Свого б наживав більше, ось вони б, очі, і не паслися!

Прохір торкнув риссю. Позаду понизливо, тонко закуві-кало порося, стривожено заохала свиня. Поросячий виск шилом стромлявся у вуха.

— Що це за чорт ? Звідки порося ? Полікарпе... — болісно морщачись і мало не плачучи, закричав офіцер, що лежав на дрожках.

;— Це поросятко з гарби впало, а йому ноги колесом потрощило, — відповів, під'їхавши, Полікарп.

*— Скажи їм... їдь, скажи хазяїнові поросяти, щоб він його дорізав. Скажи, що тут хворий... І так важко, а тут цей виск! Швидше! Жени! с

Прохір, порівнявшись з дрожками, бачив, як горбоносий офіцерик морщився, із спиненим поглядом прислухаючись до поросячого виску, як марно намагався вкрити вуха сво$ю сірою каракулевою папахою., . Підскакав Полікарп.

.т—?'.-Він. не хоче різати,. Самійле Івановичу. Каже, що воно, порося, оклигав, а ні — так ми, мовляв, його надвечір заколемо.

Офіцер зблід, із зусиллям підвівся і сів на дрогах, звісивши ноги.

— Де мій браунінг? Стіни коні! Де хазяїн поросяти? Я зараз покажу... На якій підводі?

Хазяїиовитого діда таки примусили заколоти порося.

Прохір, посміюючись, рушив риссю, перегнав валку уст-хоперських підвід. Попереду, за верству, дорогою їхали нові підводи й вершники. Підвід було не менш як дві сотні, вершників, що їхали нарізно, — чоловіка сорок. "Світопре-ставлення буде біля пороиу!"—подумав Прохір.

Наздогнав підводи. Назустріч йому, від голови обозу, прекрасним темногнідим конем учвал скакала ланка. Порівнявшись з Прохором, напнула поводи. Кінь під нею був осідланий багатим сідлом. Нагрудна прозвіздь та вуздечка поблискували сріблом, навіть крила сідла були зовсім не витерті, а попруга й подушка лисніли глянцем добротної шкіри. Жінка вміло й зручно сиділа на сідлі, в —дужій смуглій руці твердо держала правильно розібрані поводи, але рослий слулавеький кінь, як видно, зневажав своєю господиню; він вивертав налите кров'ю очне яблуко, вигинав шию і, оголюючи жовту плиту вискалу, намагався вхопити жінку за кругле коліно, що вилізло спід спідниці.,

Жінка була по самісінькі очі запнута свіжовипраною блакитною від синькі хусткою. Зсунувши її з губів, спитала:

— Чи ти не переганяв, дядьку, підводу з раненими?

— Переганяв багато підвід. А що?

— Та от біда, — протяжно заговорила ланка, — чоловіка не знайду. Він у мене з лазаретом з Вусть — Хопра їде. У нього рана в ногу була. А зараз мов би загноїлася рана, він і переказав мені хуторянами, щоб коня йому привела. Це його кінь, — лсінка ляснула нагайкою по кінській шиї, всипаній росинками поту. — Я підсідлала коня, поїхала до Вусть — Хопра, а лазарету вже там нема, виїхав. І от хоч скільки моталась, ніяк не нападу на нього.

Прохір, любуючись на кругле гарне обличчя козачки, з приємністю прислухаючись до м'якого тембру її низького, контральтового голосу, крикнув:

— Ех, молодичко! На чорта тобі чоловіка шукати! Хай собі з лазаретом їде, а тебе — таку красуню, та ще з таким конем на придане — всякий за жінку візьме! Я й то ризикнув би.

Жіпка знехотя посміхнулась, — перехилившись повним станом, натягла на. оголені коліна поділ спідниці.

— Ти без смішків скажи, чи не перегоняв лазарет?

* — Он у тій балці д і хворі й ранені, — зітхаючи, відказав Прохір.

Баба змахнула нага§м, кінь її круто повернувся на самих задніх ногах, біло блиснув набитою в проміжніжжі піною, пішов риссю, збиваючись з ноги, переходячи на чвал.

Підводи посувались поволі. Воли ліниво мотали хвостами, відгонили гудучих сліпнів. Стояла така спека, таке важке й задумане було передгрозове повітря, що понад дорогою скручувалось і блякло молоде листя невисоких сояшників.

Прохір знов їхав поруч обозу. Його вражала велика кількість молодих козаків. Вони або відбились від своїх сотень, або просто дезертували, пристали до сімей, і разом З ними їхали до переправи. Деякі, прив'язавши до возів муштрових коней, лежали на гарбах, перемовляючись з жінками, няньчачи дітей, інші їхали верхи, не скидаючи ні гвинтівок, ні шабель. "Покидали частини й тікають",— вирішив Прохір, поглядаючи на козаків.

Пахло кінським і волячим потом, нагрітим деревом бричок, домашнім начинням, коломаззю. Воли йшли понуро, тяжко поводячи боками. З висолоплених язиків їх але до нридо-рожної куряви звисали узорчасті ниті слини. Обоз посувався із швидкістю чотирьох — п'яти верстов на годину. Підводи з кінськими запряжками не випереджали волів. Та ледве десь далеко на півдні м'яко розіслався гарматний постріл, як усе заворушилось: зламавши лад, з довгої валки підвід виїхали на боки парокінні й однокінні вози, запряжені кіньми. Коні пішли риссю, замелькали батоги, почулось різноголосе: "Но! з дороги!", "Но-о-о$ бісові сини!", "Торкай!" По волячих спинах гучно заляскали хворостини та арапники, швидше загуркотіли колеса. Із

39і

страху все прискорило рух. Важким, сірим клоччям знялась над дорогою жарка курява й попливла назад, клубочачись,1 осідаючи на стеблах хліба та різнотрав'я.

-нНаштаку-ватий коник "Прохора на ході тягся до трави, зриваючи губами о гілку буркуну, то — жовтий —вінчик сви-ріпкй, то кущик лорчука-; зривав і-їв, рухаючи сторожкими вухами, намагаючись викинути-язиком гримлячі вудила, що натерли ясна. Але після гарматного пострілу Прохір штовхнув— його каблуками, і коник, наче розуміючи, що тепер не час годуватись,-охоче перейшов на труську рись.

Гарматна —кононада розросталась. Важкі, гримкі звуки пострілів зливались в душному повітрі хилиткою октавою стояв розкотистий-гримучий гук.

-—‘ Господи Іеусе! — христилась на гарбі молодиця, вириваючи з рота дитини коричнево-рожевим, блискучий від молока сосок, запихаючи пазуху тугу, жовтувату грудь.

------: Наші б'ють чи хто ? Гей, служивий! — гукнув до

Прохора— дід, що йшов поруч волів.

— Черьоні, діду! У наших набоїв нема.

— Ну, спаси їх цариця небесна!

Дід випустив з рук налигача,— скинув старенького козачого картуза; христячись на ході, повернувся на схід обличчям.

На півдні 33а гребеня, порослого еТрільчастими сходами пізньої кукурудзи, показалась легенька чорна хмарка. Вона зайняла півгоризонту, імлистим серпанком запнула неба.

—* Велика пожежа-, дивіться! — крикнув хтось з возу.

— Що б воно могло бути?

— Де горить? — кріз деренчливий гуркіт коліс залунали голоси.

— Понад Чиррм.

— Червоні понад Чиром хутори палять!

—* Суша, не Доведи господи!

— Дивіться, яка хмара чорна знялась!

— Це нё один хутір горить !

— Вниз ігб-Чирі,.від Каргінської палар,л ам же— бій зараз.*.-.

___Може, і по Чорній річці? Торкай, Іване!

— Ох, і горить!..