Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 67

Пий!

Іїрохір під розмову з*їв широкого, як пічна заслінка, чабака, випив сім кухлів самогону, до того набрався, що на превелику силу став на ноги.

— Служивий! Обороно наша! Хочеш коневі твоєму зерна дам ? Скільки хочеш ?

— Мішок, — байдужий до всього навколо, бурмотнув Прохір.

Дід насипав йому трав'яний чувал добірного вівса, піддав на плече.

— Чувал принеси І Не забудь ради Христа! — прохав він, обнімаючи Прохора й плачучи п'яними слізьми.

— Ні, не принесу. Кажу — не принесу, значця — не принесу.. . — не знать чому затявся Прохір.

Заточуючись, він пішов від гарби. Чувал гнув його, кидаючи набік. Прохорові здавалось, що йде він по вкритій сковзькою ожеледдю землі, ноги його розповзались і тремтіли, як у некованого, сторожкого коня, що ступив на лід. Ступивши кілька непевних кроків, спинився. Ніяк не міг пригадати: чи була на ньому шапка, чи ні ? Прив'язаний до брички гнідий білолобий мерин почув овес, потягся до чувала, куснув ріжок. У прорив, м'ягко шарудячи, потекло зерно. Прохорові полегшало і він знову пішов.

Може доніс би рештки вівса до свого коня, але величезний віл повз якого він проходив, раптом збоку, волячим звичаям, брикнув його ногою. Вола змучили оводня та мошка, він ошалів від спеки й нуду, не підпускав до себе людей. Прохір, що був цього дня не першою жертвою волячої люті, відлетів геть, вдарився головою об маточину колеса, зараз же заснув.

Прочутився по півночі. Над ним у сизій вишині, клу-бочачись, швидко линули на захід олив'яносірі хмари. В просвіти на мить визирав похилий молодик, і знову хмаристою імлою вкривалося небо, і мов би дужче у темряві різкий, прохлодний вітер.

Зовсім близько за гарбою, біля якої лежав Прохір, ішла кіннота. Під силою взутих у залізні підкови кінських

попитів земля стугоніла й охкала. Пирскали коні, чуючи близький дощ; видзвонювали об стремена шаблі, спалахували червоні вогники цигарок. Від сотень, що проходили, несло кінським потом та кислотним душком ремінної амуніції.

Прохір— як і всякий служивий козак — зріднився за роки війни з цим змішаним, тільки кінноті властивим, запахом. Козаки пронесли його по всіх шляхах від Прусії та Буковини до дінських степів, і він, нерушимий душок кавалерійської частини, був такий же близький та знайомий, як і запах рідного куреня. Жадно ворухнувши куцими ніздрями, Прохір підвів важку голову.

— Це яка частина, братці?

— Кінна...— грайливо відповів басок з темряви.

— Та чия, питаюсь, частина?

— Петлюри...— відповів той самий басок.

— Ог сволоч! — Пождавши трохи, повторив питання: — Який полк, товариші ?

— Боківський.

Прохір хотів устати, але в голові тяжко бухала кров, до горла підступав нуд. Приліг, і знову заснув. Вдосвіта потягло з Дону вогкістю й холодом.

— Не помер? — крізь сон почув він голос над собою.

— Теплий... і напитий! — відповідав хтось над самісіньким Прохоровим вухом.

— Тягни його к чорту! Розвалився, як падло ! А ну, дай йому під дихало!

Ратищем списа вершник боляче штовхнув ще не опри-томленого Прохора в бік, чиїсь руки згребли його за ноги, потягли геть.

— Розтягай вози! Повиздихали, іуди вашу мать ! Найшли час дрихнутиі Червоні ось-ось на хвіст наступають, а вони сплять, як дома! Відсувай вози набік, зараз батарея піде! Живо !.. Загородили дорогу... Ну, й наро — о* од!.. — Загримів владний голос.

Біженці, що спали на возах і під возами, заворушились.

ІІрохір схопивсь на ноги. Йа ньому не було ні гвинтівки, ні шаблі, не було й чобота на правій нозі. Все це примудрився розгубити він після вчорашньої пиятики. Несмисленно оглянувшись, хотів було пошукати під гарбою, але, зіскочив з коней, їздові й номери батареї, що надійшла, безжально перекинули гарбу разом із скринями, що на ній стояли, вмить очистили прохід для гармат.

Ру — ша — а — ай !..

їздові скочили на коней. Туго тіпнувшись, напнулись широкі зшивні посторонки. Високі колеса одягненої в чохол гармати брязнули на вибоїні. Набійний ящик зачепився віссю за дишлину брички, відломив її.

— Кидайте фронт V Вояки, роз'ятри вашу мать ! — крикнув з брички гундосий дід, з яким увечері випивав Прохір.

Батарейці проїздили мовчки, поспішали до переправи. Прохір у досвітніх сутінках довго шукав гвинтівку й коня. Так і не знайшов. Біля човнів скинув останній чобіт, кинув його у воду, і довго мочив голову, стягнуту обручами нестерпного болю.

Кіннота почала переправлятись при сході сонця. Півтораста розсідланих коней І сотні спішені козаки пригнали до Дону вище коліна, від якого Дін під простим кутом Звертав на схід. Командир сотні, по очі зарослий рудою щети —нястою борідкою, горбоносий і лютий з вигляду, був разючо схожий на дикого кабана. Ліва рука його висіла на брудній скров'янілій перев'язі, права — невтомно махала нагадм.

— Не давай коням пити І Жени! Жени їх!.. Та чого ти... мать... мать... мать ... води боїшся, чи що ?! 3а" бридай!.. Він у тебе не цукровий, не розмокне !.. — кричав він на козаків, що загонили коні у воду, і під рудими вусами його оголились ікласті білі зуби.

Коні табунились, неохоче йшли в холодну воду, козаки галасували, шмагали їх нагаями. Першим поплив вороний білоніздрий кінь із широкою рожевуватою латкою на лобі. Він, як видно, плавав не вперше. Вислозадий круп його обмивала хвиля, мочулистий хвіст відносило набік, а шия

401

Тихий Дій

й сипна були назовні. За ним сунула реиіта коней, перетинаючи стрем'я, з шумом і фурканням занурюючись у кипучу воду. Козаки на шістьох баркасах поїхали слідом. Один 3 провожатих, стоячи на носі баркаса, на всякий випадок наготував верівчаний аркан.

— Наперед не заїзди! Скеровуй їх навскоси течії! Не давай, щоб їх зносило!

Нагайка в руці сотенного ожила, накреслила коло, ляснувши спустилась на халяву вимазаного вапном чобота.

Швидка течія зносила коней. Вороний легко плив попереду інших, виділившись на два кінських корпуси. Він перший вибрався на піщану відмілину лівобережжя. В цей момент зза кущоватого гілля сокора глянуло сонце, рожевий промінь упав на вороного коня, і глянцева од вологи шерсть його на мить спалахнула чорним,невгасним полум'ям.

— За кобилкою Мрихіна доглядай! Підсоби їй! На ній вуздечка! Та греби ж! Греби!.. — хрипко кричав схожий на кабана сотенний.

Коні переплили гаразд. На тім боці їх ждали козаки. Вони розбирали коней, накидали вуздечки. З цього боку почали перевозити сідла.

— Де вчора горіло ? — спитав Прохір у козака, що підносив до човна сідла.

— Понад Чиром.

— Набоям запалило ?

— Яким там набоям ! — суворо відповів козак.— Червоні під алюють...

Геть усе чисто ? — вразився Прохір.

— Та ні-і-і... Багаті курені палять, які залізом криті, або в кого подвір'я гарне.

— Які ж хутори погоріли?

— Від Вислогузова до Грачова.

— А штаб Першої дивізії — не знадш, де зараз?

— На Чукаринському.

Прохір вернувся до біженських підвід. Всюди над без-крайо розкинутим станом схоплювався за вітерцем гіркий димок вогнищ із сушняку, розібраних Чинів та сухого кі-зяку: жінки варили снідати.

За ніч прибуло ще кілька тисяч біженців із степової смуги правобереясжя.

не діждешся!

— Скарай мене, боже — висиплю хліб у Дін, щоб червоним не дістався!

— Біля порону ми — и — иру — як хмара стоїть !

— Серденько мо§, як же ми скриню ото кинемо на березі ?

— Наживали — наживали... Господи-сусе, милостивцю наш!

Біля вогнищ, на гарбах і возах бджолиний гуд голосів: — Коли вона приспів нам — черга переправлятись ? Ох,

— Було б на свойому хуторі переїхати... Потаскала лиха година у ці Вешки, ех!

— Калинів кут, казали чисто спалили.

— Кортіло на порон добратись...

— Ну, а то помилують, чи що ?

— У них наказ: усіх козаків від шести ліг і до самих ветхих годі в — рубати!

— Затиснуть нас на тім боці...

— Ну, що тоді?

— От м'яса нашаткують! ..

Коло мальованої тавричанської брички ораторствуй ставний сивобровий дід, з вигляду й владної повади — хутірів ський отаман, що не один рік носив отаманську насіку, з мідним вершком:

— ... питаю: "значить, мирові погибати треба на березі? Коли ж ми зуміймо із своїми гунями на той бік пере кинутись? Адже нас вирубають червоні на пні!"—А їхн§ благородій каже мені: "Не сумнівайся, старий! Доти пози* Ції займатимемо та відстоюватимемо, поки ввесь народ переїде. Кістьми поляжемо, а жінок — дітей — дідів на поталу не дамо!"

Сивобрового отамана оточують діди й жінки. Вони з величезною увагою вислухують його промову. Потім знімаються загальний метушливий галас:

— А чому батарея змоталась ?

— Замалим людей не потоптали, скакали на переправу.

— І кіннота прийшла...

— Григорій Мелехов, подейкували, фронт кинув,

— Що це за порядки? Мешканців покидали, а самі?..

— А військо суне попереду...

— Хто нас боронитиме:

— Кавалерія он вплав пішла!,

— Всякому своя сорочка..

— Тож бо й ю

— Кругом зрадили нас!

— Загибель заходить, ось що!

— Виряжати треба до червоних стариків із хлібом—сіллю. Може, змилуються, не каратимуть...

На в'їзді до провулку, коло великого мурованого будинку лікарні появляються вершник. Гвинтівка висить у нього на передній сідельній луці, поруч похитуються пофарбоване назелено ратище списа.

— Та цей мій Микишка! — зрадувано скрикую розхристана літня баба.

Вона біжить до вершника, переплигуючи через дишла, протискуючись між возами й кіньми. Верхівця хапають за стремена, спиняють. Він підносить над головою сірий пакет із сургучною печаткою, кричить:

— З донесенням до головного штабу! Пропустіть!

— Микишеньку ! Синку! — схвильовано кричить літня баба. Скуйовджені, чорні з просивінню, .косми волосся її падають на щасливе обличчя. Вона з тремтячою усмішкою усім тілом притискаються до стремена, до пітного конячого боку, питаю :

— На нашому хуторі був?

— Був. Зараз у ньому червоні...

— Курінь наш ?...

— Курінь цілий, а Федотів спалили. Наш сарай був зайнявся, а*ле вони самі погасили. Фетиска звідти прибігла, розповідала, що старший у червоних сказав: " Щоб жодна бідняцька хата не згоріла, а буржуїв паліть ".

— Ну, слава тобі господи! Спаси їх Христос! — хрис-титься баба.

Суворий дід обурено каже:

— А ти чого ж, голубонько! Сусіда спалили — так це "слава тобі господи" ?

— Чорт його не взяв!—палко й швидко лепече баба.—Він собі ще збудуй, а я за яку петлю будувалась би, якби спалили ? У Федота — кубушка золота зарита, а в мене ...