Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 70

У хаті, жалібно брязкаючи, посипались віконні шибки.

— Тітко! Відійди ти від вікна, адже можуть в тебе влучити ! — прохала Оксана.

Старенька спід окулярів усмішливо оглядала її, з досадою відказувала:

— Ох, Оксано! Ну й дурна ж ти, як подивлюсь я на тебе! Що я, неприятель, чи що, їй? З якої речі вони стрілятимуть у мене?

— Ненароком уб'ють! Адже вони не бачать, куди кулі летять.

— Так ото і вб'ють! Так ото й не бачать! Вони в козаків стріляють, козаки їм, червоним тим, неприятелі, а я баба стара, удова, на що я їм потрібна? Вони знають, либонь, на кого їм цілити з рушниць, з гармат.

Опівдні вулицею, в напрямку до нижньої луки, промчав, пригнувшись до кінської шиї, Григорій. Оксана побачила його у вікно, вискочила на обвитий диким виноградом ганочок, гукнула : "Гришо !.." — але Григорій вже зник за поворотом, тільки курява, збита копитами його коня, помалу осідала на дорозі— Іягти навздогін 6}ла річ марна. Оксана постояла на ганку, заплакала злими сльозами.

— Це чи не Степан промчав? Чого ото вискочила, як шалена?—спитала тітка.

— Ні... Це — один наш хуторянин ... —крізь сльози відповідала Оксана.

— А чого ж ти сльозу зронила? — допитувалась цікава —старенька.

— І чого вам, тітонько, треба ? Не вашого розуму діло!

— Ще 6 пак ото не вашої о... Ну, значить, коханий промчав. Авжеж! З доброго дива ти 6 не закричала... Сама життя прожила, знаю!

Надвечір до хати увійшов Прохір Зиков.

*— Здоровенькі були! А що у вас, хозя чко, нікого нема З Татарського?

— Прохір! — зрадуваво ахнула Оксана, вибігла з горниці.

— Ну, дівко, завдала ти мені мороки! Геть підбився, тебе шукавши! Він же який? Увесь в батька, шалений. Стрілянина йде темна, все живе поховалось, а він — в одну д шу: "Знайди її, інакше в могилу зажену!"

Оксана схопила Прохора за рукав сорочки, потягла в сінці.

— Де ж він, проклятий?

— Хм... де ж йому 6 ТИ? З позицій пішки припер. Коня під ним вбили нині. Лютий прийшов, як цеп о рий пес. ((Найшов?"—питаються. "Де ж я її знайду ?—кажу. — Не родити ж мені її". А він: "Людина не голка!" Та як не зикне на мене... Чисто вовк у людській шкурі!

— Що ж він казав?

;— Збирайся й підемо, більш нічого.

417

14. Тихий Дін

Оксана миттю зв'язала свій клунок, наспіх попрощалася З тіткою.

— Степан прислав, чи що?

— Степан, тітонько І

— Ну, поклін йому неси. Чого ж він сам не зайшов? Молочка 6 попив, вареники, он, у нас лишились...

Оксана, не дослухавши, вибігла з хати.

Поки дійшла до квартири Григорія, засапалась, зблідла, надто бо швидко йшла, так що Прохір під кінець навіть почав упрохувати:

— Послухай ти мене! Я й сам замолоду до дівчат стежку топтав, але зроду так не поспішав, як ти. Чи тобі терпець увірвавсь? Чи пожежа яка? Я задихаюсь! Ну, хто так ш> піску летить? Все у вас якось не по людськи...

А нишком думав: "Знов зкліщились... Ну, зараз їх і сам чорт не розтягне! Вони свій інтерес справляють, а я мусів її, суку, під кулями шукати... Не дай і не доведи бог—дізнаються Наталя, та вона мене з ніг і до голови... Коршунівську породу теж значмо ! Ні, якби не загубив я коня з гвинтівкою під мою п'яну слабість, чорта з два я пішов би тебе шукати по станиці! Самі в'язались, самі й розв'язуйтесь!"

У горниці із щільно зачиненими віконцями димно світив каганець, Григорїй сидів за столом. Він тількищо вичистив гвинтівку, і ще не кінчив протирати цівку маузера,, як рипнули двері. На порозі стала Оксана Вузький білий лоб її був вогкий від поту, а на блідому обличчі з такою несамовитою пристрастю горіли розширені злі очі, що в. Григорія, як глянув на неї, радісно тьохнуло серце.

— Зганив ... а сам ... пропадаєш!.. — важко дихаючи, вимовляла вона.

Для неї тепер, як колись, давшім-давно, як уперші дні їх зв'язку, вже нічого не існувало, крім Григорія. 3Н0ВУ світ умирав для неї, коли Григорій був відсутниій, і відроджувався наново, коли він був біля неї. Не соромлячись Прохора, вона кинулась до Григорія, обвилась диким хмелем, і плачучи, цілуючи щетинисті щоки коханого, обсипаючи короткими поцілунками ніс, чоло, оці, губи, невиразно шепотіла, схлипувала:

— Зму-чи-лась!.. Зболілась уся! Гришуню! Кровинко моя І

— Ну, от. . . Ну, от бачиш ... Та почекай !.. Оксано, покинь... — збентежено бурмотів Григорій, одвертаючи обличчя, уникаючи дивитись на Прохора.

Він посадовив її на лаві, скинув з голови її збиту на полицю шаль, пригладив розкуйовджене волосся.

— Ти якась...

— Я така самісінька. А ось ти...

<— Ні, їй богу, тй-чумова!

Оксана поклала руки на плечі Григорія, засміялась крізь сльози, зашептала скоромовкою:

— Ну, як ото можна? Прикликав... Прийшла пішки,, все покинула, а його нема... Пробіг повз, я вискочила,, гукнула, а ти вже зник за рогом.. . Ось убили 6, і не подивилась би на тебе востаннє ...

Вона ще щось говорила несказанно ласкаве, миле, жіноче, дурне і ввесь час гладила долонями сутулі плечі Григорія, невідривно дивилася в його очі своїми, навіки покірними очима. Щось у погляді її томилось жалісне і в той же час смертельно-люте, як у зацькованого звіря, таке, від чого Григорієві було ніяково й боляче на неї дивитись.

Він прикривав очі опаленими сонцем віямі, силувано посміхався, мовчав, а в неї на щоках все дужче проступав палючий рум'янець, і наче синім димком понімались зіниці*

Прохір вийшов, не пропрощавшись, у сінцях сплюнув, розтер ногою плювок.

— Заморока, і край! — люто сказав він, сходячи з приступок, і демонстративно — гучно грюкнув хвірткою.

ЬХІІІ

Дві доби прожили вони, як уві сні, переплутавши дні й ночі, забувши про все навколо. Іноді Григорій прокидався після короткого памарочного сну і бачив у сутінках уп'ятий в нього уважний, мовби вивчадьний погляд СКсави. Вона звичайно лежала, спершись на лікоть, підперши щоку долонею, дивилась майже не мигаючи.

— Чого дивишся? — питав Григорій.

— Хочу надивитись досхочу... Уб'тоть тебе, серце мені віщує;.

— Ну, коли вже віщуо, — дивись, — посміхавра Григорій. На третю добу він вперше вийшов на вулицю. Кудіяов

одного за одним з ранку слав посланців, прохав црийти на нараду. "Не прийду. Нехай без мене радяться", — відповідав Григорій гінцям.

Црохір привів йому вового, злобутрш в штабі коня,

ВНОЧІ З'ЇЗДИВ на ДІЛЬНИЦЮ ГрОМКІВСЬКОЇ СОТНІ, пр.ИЦІЗ, ЦОКИт

нуте там сідло. Оксана, побачивши, що Григорій лагрдиться їхати, злякано, спитала:

— Куди?

— Хочу пробігти до Татарського, подивитись, як наші хутір обороняють, та до речі дізнатись, де сім'я"

—' За дітьми скучив ? — Оксана мерзлякувато вкутала шаллю пологі смуглі плечі.

—' Скучив.

— Ти 6 не їздив, а?

— Ні, поїду.

— Не їдь І — прохала Оксана, і в чорних цррвадах її очниць починали гарячково поблискувати очі. — Заачить, тобі сім'я дорожча за мене? Дорожча? І туди й сюди тягне? Так ти візьми мене Д0ф>се6е, абощо? З Наталещ ми якось уживемося... Ну, іди! їдь! Але до мене біл щ на являйся! Не прийму. Не хочу я так! Не хрчу!

Григорій мовчки вийшов у двір, сів на коня.

Сотня татарських пластунів полінувалась рити траншеї. — Чортовину вигадують! — басив Христоня. — Що ми, на германському фронті, чи що? Риймо, братця звичай?

нІЬіяьШ, зйайЦЯ} бкіпчйїсй, rib коліно зйвґлйбшкй. Чи мис леяна ото справа, так зйкійклу землю койятй йа дйа аріпіши зайглйбшкй? Та гі Домой нё йдойбаєйі, нё то іцо лОііатоіб.

Його пОслухалй, на хряЩуватбму урвйсФОму лівобережжі вйкОЙалгі бкійчикй Длй Дезканйй, А в Дісі ііорЬбйДй зём-лйнкй.

не вгбдйб?

— Ну, bt Мй й йёрёЙшли на ховрашине поДОженнк ! — ДОтегіувай, зрЬду не сумуіочй, Аяікуиіка. — По нОрах житё-мёмб, трайа йа НЬЖЙйбк піде, а то всё б вйм млйнйі з каймаком тріскати, м'ясО, лбкіййну з чечугою ... А буркунчйку

дОвго зйіодйлй їиіпа.

ІерйЬнОармійЬькі ііШнЦі буДи М ґорі. Звідти тбік зрідка пбстріДювйДй, алё дб хутора черкбйбйрмійііі сходйДй тіДйкй вночі, і До Й'енаДбвгО.

Григорій В'їхав на сво заЙмйщё йадкечір.

Йсё тут було ЙОм ЗнайОЙб* кожне дёревце пЬрбДжувЙіб спогади... Дорога йшла по Дівбчій гаіяііййі, на якій кбДакй щороку на Пётра пйій горілку, післк того" як "рбктрясклй" (Ділили) лукй. Мйсой вганяються в займищё Олексйн перелісок. Давним-давно в йьбму, тоді н$ё безіменному переліску, вовки розірвали кбрОву, Й5О належала якомусь Олексієві— мешканцеві хутора Татарського. Вмер Олексій, стерлась ііай'ятй про ньогб, йк Ьтйраєтьск напис на йогиль-нбму камейі, навітк прізййще ЙОго забули сусіди Й родичі а перелісок, названий його ім'ям, живе, тягне ДО йеба темноЗОлені крони Дубів і 6ЄрЄстів. їх вирубують татарці на виріб потрібних у господарській обіхідці речей, але від коренастих пнів вЄЬйоіО вйметуіоться зкйвучі йолоДі пагойиу рік-дек нОприМітнЬго росту, і знбву Олексйн йерелісок літком — у малахітовій зелені простертого гілДя$ восени —

т

як у золотій кольчузі, в червоній заграві запаленого приморозками вирізного дубового листу.

Дітком в Олексиному переліску колюча ожина густо обплітав вогку землю, на вершинах старих берестів в'ють гнізда чепурно обперені сизоворонки та сороки; восени, коли бадьорливо й гірко пахне жолудями й падалишеим листям, у переліску коротко гостюють перелітні вальдшнепи, а взимку лише круглий печатний слід лисиці простягнеться перловим разком на розгорнутій білій кошмі снігу. Григорій не раз в юнацтві ходив ставити до Олек-синого переліску капкани на лисиць ...

Він їхав під проходною тінню від гілля, старими зарослими коліями торішньої дороги. Проминув Дівочу галявину, вибрався до Чорного яру, і спомини хмелем вдарили в голову. Біля трьох тополь хлопчаком колись ганявся на мочарині за виводком ще не літних диких качат, в Круглому озері від світанку до вечора ловив линів... А недалечко — розлоге деревце калини. Воно стоїть на відшибі, самотню й старе. Його видно з мелехівського двору, і кожної осені Григорій, виходячи на ганок свого куреня, любувався на калиновий кущ, здаля неначе охоплений червоним язикас-тим полум'ям. Покійний Петро так любив пиріжки з гіркуватою о терпкою калиною...

Григорій з тихим сумом озирав знайомі з дитинства місця. Кінь ішов, ліниво підгонячи хвостом мошку, що густо кишіла в повітрі, коричневих лютих комарів. Зелений пирій і, оржанець м'яко хилились під вітром. Луг вбрався зеленими брижами.

Під'їхавши до окопів татарських пластунів, Григорій послав до батька. Десь далеко, на лівому фланзі, Христо-ня гукнув:

і

Прокоповичу! Іди швидше, Григорій, значця, при

їхав

Григорій спішився, передав повід Анікушці, що підійшов, і ще здаля побачив батька, що шкутельгав поспіхом.