Тіні в раю - Сторінка 23

Якісні рамки тепер дорогі, а гіпсові позолочені рамки на перший погляд здаються багатими, і, зауважте, не лише на перший погляд.

Я обережно вставляв першого Деґа в рамку. Сильверс шукав рамку для іншого.

— Ви справді хочете показати обидві? — запитав я.

Він лукаво посміхнувся.

— Ні. Але другу картину я хочу мати про запас. Ніколи не знаєш, як складеться. Обидві картини — "цнотливі". Їх іще ніхто не бачив. Клієнт, який зараз прийде, мав бути аж післязавтра. Задньої стінки не заклеюйте, в нас уже нема часу. Просто загніть цвяхи, щоб міцно трималося.

Я приніс другу рамку.

— Краса, правда? — сказав Сильверс. — Людовік П'ятнадцятий, багатство і пишність. Лише сама ця рама піднімає вартість картини на п'ять тисяч доларів. Щонайменше! Навіть Ван Ґог хотів, щоб його картини вставляли в першокласні рамки. Хоча Деґа обрамляв їх у пофарбовані білі планки. Але, можливо, він був просто скупий.

"А може, просто не мав грошей", — подумав я. У Ван Ґога точно їх не було, за все життя він не продав жодної картини і жив тільки на мізерну братову допомогу. Обидві картини нарешті були в рамах. Сильверс наказав мені віднести одну з них у сусідню кімнату.

— Другу повісьте в спальні моєї дружини.

Я здивовано поглянув на нього.

— Ви все правильно зрозуміли, — мовив він. — Ходімте.

У пані Сильверс була чарівна, дуже жіночна спальня. Між меблями на стінах висіло декілька рисунків і пастельних робіт. Сильверс окинув їх поглядом полководця.

— Зніміть звідти отого Ренуара і повісьте туди Дега. Ренуара повісимо над туалетним столиком замість малюнка Берти Моризо. Його взагалі заберіть геть. Штору справа трохи засуньте. Ще трохи… отак, тепер тут хороше освітлення.

Він мав рацію. Золотисте світло з напівзасунутої штори надавало картині чарівності та теплоти.

— Стратегія, — пояснив Сильверс, — це половина успішного продажу. Ходімо.

І він почав інструктувати мене щодо своєї стратегії. Твори, що він їх сьогодні хотів показувати, я мав заносити в кімнату з мольбертами. Після четвертої чи п'ятої картини він попросить мене принести з кабінету Деґа. Я ж мав нагадати йому, що картина висить у спальні пані Сильверс.

— Якнайбільше розмовляйте французькою, — напучував він мене. — Але коли я вас запитаю про картину, відповідайте англійською, щоб клієнт усе зрозумів.

У двері подзвонили.

— Це він, — сказав Сильверс. — Чекайте тут, нагорі, поки я вас покличу.

Я повернувся до кімнати, де на дерев'яних стелажах одна біля одної стояли картини, і сів на стілець. Сильверс пішов униз зустрічати клієнта. Тут було лише одне віконечко з матовим склом, та й те густо загратоване. Мені здавалося, ніби я сиджу в тюремній камері, де для різноманітності зберігалися картини за сотні тисяч доларів, — це, звісно ж, суттєво змінювало її вигляд. Молочне світло нагадувало мені каземат, у якому я через нелегальне перебування без документів просидів у Швейцарії два тижні, — типове правопорушення для кожного емігранта. Там було чисто, камеру опалювали і смачно годували — я б охоче просидів там значно довше. Але однієї буремної ночі рівно через два тижні мене відвезли до Аннмасса, що на кордоні з Францією, дали одну цигарку і добрячого копняка: "Марш до Франції! І щоб у Швейцарії ноги твоєї ніколи не було!"

Мабуть, я задрімав. Задзеленчав дзвоник. Водночас я почув, як Сильверс із кимсь розмовляє. Я зайшов усередину. Там сидів огрядний чоловік із великими червоними вухами і маленькими свинячими очима.

— Мсьє Росс, — соловейком проспівав Сильверс. — Принесіть, будь ласка, світлий пейзаж Сислея.

Я приніс картину і поставив її перед ними. Сильверс довго мовчав, спостерігаючи крізь вікно за хмарами.

— Подобається? — запитав спроквола. — Одна з найкращих картин Сислея. "Паводок" — мрія кожного колекціонера.

— Лайно, — зронив клієнт іще знудьгованіше за Сильверса.

Антиквар усміхнувся:

— Та й критика відповідна.

— Мсьє Росс, — звернувся він до мене французькою. — Заберіть, будь ласка, цього розкішного Сислея.

Я ще хвильку почекав, думав, Сильверс загадає ще щось принести. Але оскільки він нічого не сказав, я вийшов з кімнати, встигнувши почути, як Сильверс звернувся до гостя:

— Ви сьогодні не в настрої, містере Купер. Відкладімо все до наступного разу.

"Але ж і хитро, — думав я у молочному світлі своєї камери, — тепер доведеться Куперу попріти". За деякий час мене знову покликали; я заносив картини одну за одною, а вони курили "Партаґас" — найкращі Сильверсові сигари. Нарешті настав час і моєї репліки.

— Містере Сильверс, цього Дега тут немає, — сказав я.

— Як це немає? Звісно ж, він тут.

Я підійшов ближче, нахилився до його вуха і досить чітко прошепотів:

— Картина нагорі, у спальні місіс Сильверс…

— Де?

Я повторив французькою, що картина висить у спальні пані Сильверс.

Сильверс стукнув себе по чолу.

— Ой, точно, мені це зовсім з голови вилетіло. Тоді нічого не вийде…

Моєму захопленню не було меж. Сильверс знову передав ініціативу Куперу. Він не сказав, щоб я приніс картину, не пояснив, начебто збирається подарувати її дружині чи що робота вже належить їй. Він просто облишив цю тему і вичікував.

Я знову пішов у свою комору і почав чекати. Мені здавалося, що Сильверс тримає на гачку акулу, і я не міг сказати напевне, чи вона його не проковтне. Щоправда, в антиквара позиція була вигідніша. Єдине, що могла зробити акула, це перегризти жилку і втекти. Що Сильверс продасть щось дешевше, було виключено. Хоча акула і вдавалася до вигадливих спроб. Оскільки двері були трохи відчинені, я чув, як розмова перейшла в економічне русло, потім зайшлося і про воєнний стан. Акула пророкувала найгірше: банкрутство біржі, борги, нові видатки, нові битви, кризи і навіть загрозу комунізму. Словом, краху зазнає все. Тільки готівка збереже свою вартість. Для переконливості він навіть згадав про важку кризу тридцятих років: хто мав готівку, той почувався, як справжній король, — міг усе купити за півціни, за третину чи й за чверть. Акула замислено зауважила:

— А предмети розкоші, як от меблі, килими чи картини — навіть за десяту частину вартості.

Сильверс незворушно запропонував коньяк.

— А потім ці речі знову подорожчали, — сказав він. — А гроші знецінилися. Ви й самі добре знаєте, що гроші нині на половину дешевші за тодішні. Натомість вартість картин зросла вп'ятеро і навіть більше. — Він засміявся солодкуватим фальшивим сміхом. — Так, так, інфляція! Вона почалася дві тисячі років тому і триває досі. Так уже повелося — цінності зростають, гроші падають.

— Тому не треба ніколи нічого продавати, — з радісним гарчанням відбила удар акула.

— Якби це було можливо, — спокійно відповів Сильверс. — Я й так продаю так мало, що годі й уявити. Але мені необхідний оборотний капітал. Запитайте в моїх клієнтів. Для них я справжній благодійник. Нещодавно за подвійну ціну відкупив у одного з них полотно Дега з танцівницею, яке продав був йому п'ять років тому.

— У кого? — поцікавилася акула.

— Цього я вам, звісно ж, не скажу. Ви ж не хочете, щоб я на кожному кроці розповідав, за скільки і що саме ви у мене купуєте?

— А чом би й ні? — Акула була сильним суперником.

— Більшість клієнтів цього не люблять. А я мушу на них орієнтуватися. — Сильверс вдав, ніби хоче вставати. — Шкода, містере Купере, що ви нічого тут не знайшли. Можливо, іншим разом. Але ціни, звісно ж, я не зможу довго тримати на одному рівні, ви ж це розумієте?

Акула теж підвелася.

— Хіба у вас не було ще одного Деґа, що ви мені хотіли його показати? — запитав він недбало.

— Ах, ту картину, що у спальні моєї дружини? — Сильверс вичекав кілька секунд. А потім я почув дзвінок. — Моя дружина у своїй кімнаті?

— Ні, вона пішла півгодини тому.

— Тоді принесіть того Дега, який висить поруч із дзеркалом.

— Містере Сильверс, боюся, це так швидко не вийде, — відповів я. — Вчора прибив її до стіни ще однією планкою, бо вона міцно не прилягала. Тепер картина пригвинчена. Потрібно кілька хвилин зачекати.

— Не треба, — відповів Сильверс. — Краще ми піднімемося нагору. Що скажете, містере Купере?

— Як хочете.

Я знову пішов до себе і зачаївся там, наче дракон, який охороняє рейнське золота. Через деякий час обоє повернулися, а мене послали наверх, щоб я таки зняв картину і приніс її вниз. Оскільки там не було що відкріпляти, то я кілька хвилин просто почекав. Через вікно, що виходило на подвір'я, я побачив пані Сильверс, яка стояла біля вікна кухні. Вона запитально махнула мені. Я рвучко похитав головою: небезпека ще не минула, вона мала залишатися в кухні.

Я заніс картину до велюрово-сірого приміщення з мольбертами і вийшов із кімнати. Розмову я більше не чув, бо Сильверс зачинив двері. Я б охоче дізнався, як хитромудро він натякне, що дружина хотіла б зберегти цю картину для приватної колекції, але був упевнений: він зробить це так, що в акули не виникне щонайменшої підозри. Розмова тривала ще приблизно півгодини, а потім прийшов Сильверс і визволив мене з цього розкішного полону.

— Картину Деґа вішати назад не потрібно, — повідомив він. — Маєте відвезти її завтра містеру Куперу.

— Мої вітання.

Він скорчив гримасу:

— І що тільки доводиться робити! І це при тому, що за два роки картини подорожчають, а він собі тихо зловтішатиметься.

Я повторив Куперове запитання:

— А й справді, чому ж ви її продаєте?

— Бо не можу від цього відмовитися. Я азартна людина. Крім того, я й заробляти мушу. До речі, ідея з пригвинченою картиною непогана. Ви прогресуєте.

— Чи не мали б ви тоді мені ще й краще платити?

Сильверс примружився.

— Ви навіть занадто прогресуєте. Не забувайте, я даю вам такі безкоштовні уроки, що позаздрив би не один директор музею.

Увечері я пішов до Бетті Штайн, щоб подякувати їй за позичені гроші. Вона була заплакана і дуже пригнічена. Жінку оточили кілька знайомих, які, вочевидь, втішали її.

— Якщо невчасно, я можу прийти завтра, — мовив я. — Просто хотів подякувати вам.

— За що?

Вона розгублено дивилася на мене.

— За гроші, — сказав я, — які я заплатив адвокатові. Продовжили мій дозвіл на перебування.

Вона зайшлася слізьми.

— Що сталося? — запитав я в актора Рабиновича, який взяв її попід руку і почав утішати.

— Хіба ви не знаєте? Помер Моллер. Позавчора. — Рабинович знаком показав мені більше ні про що не питати.