Тіні в раю - Сторінка 25

Хто прагне розради, має молитися. Але й це — самонавіювання. Пейзаж не промовляв до мене й слова. Не говорив ні про вічне, ні про швидкоплинне життя. То була красива, спокійна картина, і саме зараз, коли я, намагаючись втекти від думок про смерть, вишуковував у ній життя, мені здалося, що у творі є щось потойбічне, наче він перебуває по той бік Ахеронту. Натомість велетенський портрет Великого Інквізитора сяяв холодними червоними барвами, як ніколи, а його очі стежили за мною, хоч куди б я пішов, наче він раптом, після стількох століть, знову прокинувся до життя. Від нього віяло могутністю, що заповнювала весь простір. Він не був мертвий. Він не помре ніколи. Муки тривають вічно. Страх нікуди не зникає. Порятунку нема нікому. Раптом я зрозумів, що вбило Моллера. Я не втратив свого першого враження від музею, воно зосталося. Але решта відчуттів теж залишилися, і вони були наймогутніші — у мені жила надія, що я врятований.

Я пішов далі, до зали з китайською бронзою. Мені подобалася синя, яйцеподібна чаша у скляній шафі, і я відразу пішов до неї. Її не полірували, на відміну від зелених, ідеально виглянцюваних статуеток на прекрасному вівтарі епохи Чжоу, що стояв посеред зали, — його спиж сяяв там, як нефрит, вигравав шовковим полиском старовини. Цю чашу я охоче потримав би кілька хвилин у руках, але з вагомих причин — усе було під склом, адже навіть невидимі крапельки поту з рук могли пошкодити ці коштовні експонати. Я постояв іще кілька хвилин, уявляючи, яка вона на дотик. Дивовижно, як це мене заспокоювало. У ясному високому приміщенні з невагомим освітленням було те, що мене в певний магічний час так вабило до антикварних крамничок на Другій і Третій авеню, — тут зупинявся час, якого я змарнував так багато лише задля того, щоб вижити.

Хоч похорон був і не надто дорогий, одначе організовано його з таким фальшивим пафосом, що, здавалося, збита з кількох дощок труна, відвезена звичайним возом на цвинтар, була б значно вартіснішим ушанування пам'яті небіжчика. Найдужче мені допікало фарисейство: все і всі в чорному, патетичні гримаси, скорботні обличчя, вазони з самшитом при вході та орган, роль якого, як всі прекрасно знали, виконував грамофонний запис. Моїм порятунком стала Бетті, яка раптом відчайдушно й голосно заридала — з червоним спітнілим обличчям, уся в чорних рюшиках.

Я розумів, що не зовсім справедливий. На похоронах важко уникнути як пафосу, так і таємного, глибоко прихованого почуття втіхи: адже не лежиш зараз у тій жахливій відполірованій коробці. Це відчуття, яке ненавидиш, але не можеш позбутися, все трохи викривлює, перебільшує і паплюжить. Крім того, я нервувався.

Болісні думки про крематорій роз'ятрювали мене дедалі більше, поки спокійно наближався до Чотирнадцятої вулиці. Я вже знав, що у похоронних бюро, звісно ж, немає власних крематоріїв — вони є тільки в концтаборах у Німеччині, — але ця думка засіла в моїй голові нав'язливим ґедзем, і я не міг її позбутися. Було важко згадувати про це, і я вирішив, що якщо після похорону доведеться ще й їхати на кремацію, як це було раніше узвичаєно в Європі, то я відмовлюся. Ні, навіть не відмовлюся, а просто зникну. Говорив Ліпшютц. Я його не слухав. Мене оглушило від задухи та різкого запаху квітів навколо труни. Я побачив Фризлендера та Рабиновича. Прийшло приблизно двадцятеро чи тридцятеро людей. Половини я не знав, але було видно, що це переважно письменники чи актори. Двійнята Коллер теж прийшли: вилискуючи волоссям, вони посідали біля Фризлендера та його дружини. Кан був сам. Кармен примостилася на дві лавки попереду, і в мене склалося враження, що поки Ліпшютц говорив, вона просто спала. Усе відбувалося непослідовно, як і на кожній панахиді. Людей охопило щось, як завади, незрозуміле, і вони намагалися молитвою, органною музикою і промовами надати своїм відчуттям ясності, але тільки жахливо все спотворювали: по-міщанському жалісливо і максимально фальшиво.

Раптом до труни підійшло четверо чоловіків у чорних пальчатках, вони швидко й легко її підхопили — їхні рухи нагадували рухи добре вишколеного ката — і безгучно, на гумових підошвах, винесли небіжчика надвір. Усе закінчилося швидше, ніж я гадав. Коли вони проходили повз мене, здалося, що шлунок почав підійматися, а потім здивовано відчув, як мої очі зайшлися слізьми.

Ми вийшли на вулицю. Я роззирнувся, але труни ніде не побачив. Біля виходу опинився поруч із Фризлендером. Я обдумував, чи в таку мить йому можна подякувати за позику.

— Ходімо, — сказав він. — Я на машині.

— Куди? — панічно запитав я.

— До Бетті. Вона приготувала щось випити і з'їсти.

— У мене обмаль часу.

— Зараз обід. І ви не мусите залишатися надовго. Тільки щоб вона вас побачила. Вона все бере близько до серця. Завжди. Ви ж знаєте, яка вона. Ходімо.

Рабинович, дівчата Коллери, Кан і Кармен поїхали разом із нами.

— Це єдина можливість утримати її прощатися з Моллером, — пояснив Рабинович. — Ми сказали, що після похорону всі прийдуть до неї. Маєрова ідея. І вона подіяла. У Бетті переміг образ доброї господині, який вона плекає вже десятиліттями. Вона встала о шостій ранку, щоб усе приготувати. Ми сказали, що в таку спеку найкраще готувати салати і закуски. А приготувати їх забирає найбільше часу, адже вони мають добре охолонути. Тому вона поралася майже до самого похорону. Слава Богу! Бо страшно уявити, який у Моллера вигляд за такої спеки!

Бетті вийшла нас зустріти. Двійнята Коллер відразу пішли допомогти їй на кухні. На столі вже стояв порцеляновий посуд. Беттина неймовірна турбота зворушувала і вражала.

— Колись це називалося тризною, — зауважив Рабинович. — До речі, цей прадавній звичай….

Захопившись, він прочитав довгу тираду про походження цього обряду ще на світанку цивілізації.

"Справжній німець", — подумав я, неуважно слухаючи його пояснення і намагаючись не проґавити нагоди вислизнути.

Прийшли двійнята Коллер зі стравами — сардини в олії, куряча печінка і тунець з майонезом. Вони роздали тарілки. Я побачив, як Маєр ІІ, який час від часу приходив до Бетті, нишком ущипнув одну з них за апетитний задок. Життя тривало. Воно було жахливе чи прекрасне, залежно від того, як його сприймати. Простіше вважати його прекрасним.

Решту дня я слухав Сильверсові напучування. Він навчав мене чергового трюку: я мав казати клієнтові, що картини нема, хоча насправді вона висіла у Сильверсовому кабінеті. Я мусив був запевняти клієнта, що її саме надіслали одному з Рокфеллерів, Фордів чи Меллонів на ознайомлення.

— Ви не повірите, як це впливає на клієнта, — пояснив Сильверс. — Снобізм і заздрощі — два безцінні союзники антиквара. Якщо картину бодай раз виставляли у Луврі чи в музеї "Метрополітен", її цінність зростає. Для обивателя робота стає жаданіша і привабливіша, якщо нею цікавиться якийсь мільйонер.

— А як щодо тих, хто справді любить живопис?

— Ви про справжніх колекціонерів? Вони вимирають. Тепер картини купують або щоб вкласти гроші, або щоб похизуватися.

— А раніше було інакше?

Сильверс іронічно глянув на мене.

— За мирних часів ця тенденція не така поширена: тоді розуміння мистецтва формується поступово, протягом одного-двох поколінь. Після кожної війни відбувається перерозподіл майна: одні банкрутують, інші збагачуються. Старі колекції розпродують, багатії-вискочки стають колекціонерами. І аж ніяк не через нестримну любов до мистецтва. І звідки б вона раптом з'явилася у якогось земельного спекулянта чи фабриканта-зброяра? Ця любов приходить тільки після перших мільйонів. Здебільшого тому, що жінці вривається терпець: чому вона досі не має жодного Моне, коли в Джонсонів їх аж два?! Це як із кадилаками та Лінкольнами. — Сильверс добродушно і гортанно розсміявся, у нього аж забулькало в грудях. — Бідолашні картини. Їх уже давно перетворили на справжніх рабів.

— А ви продали б картину якомусь бідняку за частину її вартості, якби він любив її більше за життя, але не мав грошей, щоб цілком заплатити за неї? — запитав я.

Сильверс погладив підборіддя.

— Тут легко було б вас надурити, відповівши ствердно. Але — ні, я б так не вчинив. Кожен бідняк може щодня безкоштовно ходити в музей "Метрополітен" і скільки завгодно милуватися картинами Рембрандта, Сезанна, Деґа, Енґра та іншими витворами мистецтва за останні п'ять століть.

Я не здавався:

— А якщо йому цього замало? Може, він хоче мати бодай одну картину, щоб завжди, у будь-коли, навіть уночі, молитися на неї?

— То нехай купить собі репродукції пастелі і рисунків, — незворушно відповів Сильверс. — Репродукції зараз такі якісні, що навіть колекціонери деколи не відрізняють їх від оригіналів.

Його неможливо було збити з пантелику. Зрештою, я цього і не прагнув. Я просто весь час думав про похорон. Уже, коли я йшов від Бетті, Кармен раптом вигукнула:

— Бідний містер Моллер! Його ж зараз спалюють у крематорії!

Який ідіотизм — досі називати його містером! Мене це рознервувало, але водночас і розсмішило — єдине, що в мені залишилося від цього ранку, — це думка про крематорій, наче тупий зубний біль. І це був не просто образ. Я бачив, як усе відбувається. Я знав, що небіжчик піднімається у полум'ї, немов від останнього нестерпного болю, як його обличчя, оточене полум'яним вінком палаючого волосся, спотворює страхітлива гримаса. Я знав, які у полум'ї людські очі.

— У старого Оппенгаймера, — спокійно продовжував Сильверс, — була прекрасна колекція, але він мав із нею багато клопотів. Двічі у нього щось крали. Одного разу картину йому навіть повернули. Тому він для безпеки застрахував колекцію на велику суму і утримання картин для нього подорожчало. До того ж він їх справді любив і жодна страховка не компенсувала б йому їхньої втрати. Боячись нових крадіжок, він перестав виходити з дому. Та зрештою знайшов рішення усіх проблем: продав усі картини одному нью-йоркському музею. Він здобув свободу, зміг подорожувати, куди і коли хотів, мав достатньо грошей на будь-які примхи. А коли хотів подивитися на свої картини, то йшов до музею, де інші люди дбали про страховку і захищали від злодіїв. Тепер він зневажливо дивиться на власників картин та колекціонерів, бо складно сказати, чи це картини — полонені своїх власників, чи навпаки.