Тіні в раю - Сторінка 51

Якщо хочете, я поверну чек і принесу назад ваші картини.

— Я так не роблю. Що продано, те продано! Навіть якщо зі збитком.

Сильверс потягнувся на світло-блакитному шкіряному кріслі, внизу, під вікном його номера теж був басейн.

— У мене є пропозиції і на картини Пікассо, — відповів я. — Але, думаю, буде краще, якщо ви продасте їх самі. Не хочу, щоб ви збанкрутували, бо я неправильно розумію ціни, які ви встановлюєте.

Він раптом усміхнувся:

— У вас, дорогий Россе, нема почуття гумору. Продавайте картини і далі. Хіба ви не розумієте, що в мене просто бере професійна заздрість? Ви тут уже щось продали, а я ще ні.

Я окинув його поглядом із ніг до голови. Він був убраний навіть ще більше по-каліфорнійському, ніж Танненбаум, і це щось та й означало. Сильверсовий спортивний піджак, звісно ж, був англійського покрою, а Танненбаум носив готовий американський одяг. Зате Сильверсові мешти були аж занадто жовті, а хустина навколо шиї — занадто пишна і занадто червона, кольору кіновару. Я знав, до чого він хилить — він не хотів платити мені комісійних за продаж картин. Утім на них я і не сподівався. Тому я й не здивувався, коли він сказав мені якнайшвидше принести рахунок за вечірку з коктейлями.

Після обіду по мене прийшов Танненбаум.

— Ви пообіцяли Гольту завітати сьогодні до нього в студію, — пояснив він.

— Невже? — відповів я. — Що я там іще наговорив?

— У вас був прекрасний настрій. Крім того, ви продали Гольту дві картини. А сьогодні мали пояснити йому, в які рамки їх краще вставити.

— Вони ж були в рамах!

— Ви сказали йому, що це звичайні стандартні рамки. А він повинен купити старовинні рами вісімнадцятого століття, і тоді вартість картин зросте втричі. Ходімо зі мною. Принаймні хоч раз подивитеся на справжню студію.

— Добре.

У моїй голові і далі панував суцільний хаос. Без зайвих роздумів я пішов із ним. Виявилося, у Танненбаума старий "шевроле". "

— Де ви навчились їздити? — запитав я.

— У Каліфорнії. Тут без машини не обійтися. Відстані занадто великі. А вживану можна купити за кілька доларів.

— Ви маєте на думці, за кількасот доларів?

Танненбаум кивнув. Ми проїхали крізь іспанські ворота, перед якими стояли полісмени.

— Тут що, тюрма? — запитав я, коли машину зупинили.

— Дурниці. Це поліція кіностудії. Вона стоїть тут, щоб студію не штурмували сотні роззяв та шукачів свого місця під голлівудським сонцем.

Ми проїхали повз село золотошукачів. Тоді по вулиці з кнайпами у стилі "Дикого Заходу", за ними постав танцзал. Було дивно бачити усю цю бутафорію просто неба. Багато декорацій складалося тільки з фасадів, а позаду нічого не було, тому здавалося, що тут недавно пройшла війна, що розбомбила і розстріляла їх із методичною точністю та нечуваною акуратністю.

— Натуральні декорації, — пояснив Танненбаум. — Тут знімають сотні ковбойських фільмів і вестернів, завжди з однаковими сюжетами. Деколи навіть акторів не міняють. Але глядачі нічого не зауважують.

Ми зупинилися біля велетенського павільйону. На усіх стінах було написано чорними літерами "Студія № 5". Над дверима горіла червона лампочка.

— Доведеться трохи зачекати, — сказав Танненбаум. — Саме знімають. Вам тут подобається?

— Так, — відповів я. — Трохи нагадує цирк і циганський табір. Перед "Студією № 4" я побачив кілька ковбоїв та людей у пуританському одязі: жінки в довгих сукнях, а на головах бородатих чоловіків, вбраних у сюртуки, красувалися широкополі капелюхи. Майже всі були загримовані, а тому в сонячних променях мали досить дивний вигляд. Там були також і коні, а ще шериф, який пив кока-колу.

Червона лампочка над "Студією № 5" погасла, і ми зайшли всередину: Після яскравого світла спершу я не міг нічого розрізнити. А потім закам'янів. Просто на мене йшли двадцятеро есесівців. Я відразу розвернувся і кинувся тікати, але наштовхнувся на Танненбаума, який ішов позаду.

— Фільм, — пояснив він. — Наче в реальному житті. Правда?

— Що?

— Кажу, добре зроблено.

— Так, — відповів я через силу і якусь мить міркував, чи не зацідити йому в морду. Над головами есесівців, на задньому плані, я побачив сторожову вишку, а перед нею паркан із колючого дроту. Я зауважив, що дихаю важко і з присвистом.

— Що сталося? — запитав Танненбаум. — Ви злякалися? Але ж ви знали, що я граю в антифашистському фільмі.

Я кивнув, намагаючись заспокоїтися.

— Я забув, — витиснув я. — Після вчорашнього вечора. У мене ще голова гуде. Тому так і сталося.

— Звісно, звісно! Я мав вам нагадати.

— Нащо? — сказав я все ще надломленим голосом. — Ми ж у Каліфорнії. Я розгубився тільки на мить.

— Авжеж. Мені б теж стало погано. Зрештою, першого разу зі мною так і було. Але тепер я вже звик.

— Що?

— Кажу, люди звикають до такого, — сказав Танненбаум.

— Справді? — запитав я.

— Отак!

Я знову обернувся і глянув на ненависні есесівські уніформи. Відчув напад нудоти. Мене охопила безглузда лють, яка не знаходила виходу. Тут не було нічого, на що я міг би її виплеснути. Тепер зауважив, що ці есесівці розмовляють англійською. Але я і далі був у шоковому стані. Лють стихла, страх випарувався, але в мене залишилося відчуття, наче я пережив сильний напад. Усі м'язи боліли.

— А ось і Гольт! — вигукнув Танненбаум.

— Так, — сказав я^ не зводячи очей із колючого дроту навколо концтабору.

— Привіт, Роберте. — Гольт був у тірольському капелюсі і в гольфах. Я б не здивувався, якби на його грудях красувалась свастика. Чи жовта зірка Давида.

— Я й не знав, що ви вже почали знімати, — сказав Танненбаум.

— Тільки дві години тому, по обіді. На сьогодні ми вже закінчили. Як щодо чарки віскі?

Я заперечно підняв руку:

— Ще ні. Після вчорашнього.

— Саме тому я й запропонував. Клин клином вибивають, так найкраще.

— Справді? — запитав я розсіяно.

— Старий рецепт! — Гольт плеснув мене по плечу.

— Можливо, — відповів я. — Навіть добре!

— От і правильно.

Ми вийшли на вулицю, проминувши кількох есесівців, які мирно собі теревенили. "Перебрані актори", — думав я, але досі не міг опам'ятатися. Нарешті я опанував себе.

— Кашкет того чоловіка не відповідає його уніформі, — зауважив, показавши на актора в уніформі шарфюрера.

— Справді? — схвильовано перепитав Гольт. — Ви впевнені?

— Так, упевнений. На жаль.

— Це потрібно негайно перевірити, — звернувся Гольт до парубійка у зелених окулярах. — Де є консультант з костюмів?

— Зараз його знайду.

"Консультант із костюмів, — подумав я. — Там вони ще вбивають, а тут їх уже грають статисти". Але хіба не все, що сталося за ці одинадцять, дванадцять кривавих років, було лише повстанням статистів, які захотіли зіграти героїв, а стали всього лише бандою мерзенних убивць?

— А хто вас консультує? — запитав я. — Справжній нацист?

— Точно не знаю, — відповів Гольт. — Хай там як, він знавець своєї справи. Прокляття, через якийсь жалюгідний кашкет доведеться перезнімати всю сцену!

Ми пішли в їдальню. Гольт замовив віскі з содовою. Я вже навіть не дивувався, що всі офіціантки вродливі й доглянуті. Напевно, вони тільки й чекали на свій великий шанс.

— Я мушу вас іще дещо спитати про рисунки Дега, — сказав Гольт перегодя. — Вони ж справжні? Не ображайтеся, але мені казали, що є багато підробок.

— Тут нема чого ображатися, Джо. Ви маєте право все знати точно. На рисунках нема власноручного підпису Деґа, а тільки червоний штамп із його іменем. Саме це вас непокоїть, так?

Гольт кивнув.

— Це штамп майстерні художника. Ці рисунки знайдено після смерті Дега і тому позначені штампом його майстерні. Про це написані книжки, з репродукціями. Пан Сильверс, який приїхав сюди зі мною, ці книжки має і охоче вам покаже. Чому б вам не відвідати його? Коли ви звільнитеся?

— За годину. Але я вам вірю, Роберте.

— Часто я й сам собі не вірю, Джо. Зустріньмося о шостій вечора в готелі "Беверлі-Гілз". Тоді Ви все побачите на власні очі. Крім того, Сильверс дасть вам офіційну квитанцію, яка підтверджує купівлю картини, та її паспорт. Так заведено.

— Добре.

Сильверс приймав нас, сидячи на тому самому світло-блакитному кріслі. По ньому не можна було, що приїзд до Голлівуда обернувся повним крахом. Він поводився дуже пихато і наказав мені виписати документ, який підтверджує купівлю картини після смерті художника, а сам вручив Гольту паспорт і фотографії обох картин.

— Ви придбали обидві картини майже задурно, — оголосив він пихато. — Пан Росс, мій асистент з "Лувру", не продає картин. Тому я назвав йому ціну, за яку сам купив ці роботи. Тому сталася помилка. Він не знав, що ця ціна не для продажу, і продав вам картини за ті ж гроші, які я заплатив за них рік тому. Якби я захотів купити їх сьогодні знову, мені б довелося викласти за них принаймні на п'ятдесят відсотків більше.

— Ви хочете анулювати угоду? — запитав Гольт.

Сильверс махнув рукою.

— Що продано, те проданої Я тільки хочу вас привітати. Ви дуже вигідно вклали гроші.

Сильверс трохи подобрішав і замовив каву з коньяком.

— Знаєте що? Хочу вам дещо запропонувати, — сказав він. — Якщо ви згідні, я викуплю у Вас обидва полотна з двадцятивідсотковою надбавкою. Негайно.

Він навіть засунув руку в кишеню піджака, наче збирався витягти з неї чек..

Я зацікавлено чекав, як Гольт відреагує на цей шахрайський трюк. Він відреагував правильно. Сказав, що купив картини тільки тому, що вони йому сподобалися і він хоче залишити їх собі. А ще має намір скористатися привілеєвим правом, яке я надав йому вчора вночі на обидві картини Пікассо, і теж хоче їх купити.

Я здивовано глянув на нього: не пригадував, щоб ішлося про переважне право, але в Гольтових очах зауважив жадобу наживи — він теж хотів прокрутити вигідну оборудку, бо швидко втямив, що і до чого.

— Привілеєве право? — перепитав Сильверс. — Ви справді його надали?

Я теж метикував швидко. Про таке ми точно не балакали. Очевидно, Гольт шахраював. Я лише сподівався, що він не пам'ятає ціну, яку ми вчора обговорювали.

— Так, — сказав я. — Привілеєве право на купівлю обох картин. До сьогоднішнього вечора.

— За скільки?

— Шість тисяч доларів.

— За одне полотно? — запитав Сильверс.

— За обидва, — швидко відповів Гольт.

— Справді? — різко спитав Сильверс.

Я опустив голову. Названа ціна на дві тисячі доларів перевищувала суму, яку Сильверс встановив за обидві картини.

— Все правильно, — відповів я.

Містере Росс, ви погубите увесь мій бізнес, — несподівано м'яко мовив Сильверс.

— Ми дуже багато випили, — виправдовувався я.