Тіні в раю - Сторінка 52

— Я не звик стільки пити.

Гольт розсміявся.

— Одного разу я так напився, що програв у нарди дванадцять тисяч доларів, — розказав він. — То був для мене добрий урок.

Після слів "дванадцять тисяч доларів" Сильверсові очі заблискотіли майже так само, як раніше Гольтові.

— Хай для вас це теж стане уроком, Россе, — сказав він. — Ви — вчений, а не бізнесмен. Ваша царина — музеї!

Я здригнувся.

— Можливо, — відповів, глянувши у вікно.

Уже вечоріло, і в синіх далеких сутінках метушилися білі постаті останніх гравців у теніс. У басейні ніхто не плавав, зате за маленькими круглими столиками сиділо багато людей, попиваючи холодні напої, а з бару долинала приглушена музика. І раптом у мені прокинулася просто-таки руйнівна туга — за Наташею, за моїм дитинством, за давно забутими юнацькими мріями і за моїм втраченим життям, — аж здалося, що я більше не витримаю. У відчаї я збагнув, що ніколи більше не звільнюся від минулого і що мені доведеться й далі руйнувати похмурі залишки власного життя за похмурими законами безглуздості. Відчував, що порятунку не має, і все, на що я можу сподіватися, — ця оаза мертвого штилю, що розкинулася перед моїм зором, мить спокою у світі, який, немов котився у прірву. Я хотів, хай навіть і з болем у серці, але насолодитися цією оазою, відчути її усіма органами чуття, вона була мені маленьким подарунком, оскільки за законами жорстокої іронії вона перестане для мене існувати, коли світ зітхне з полегшенням і готуватиметься святкувати перемогу миру та спокою. Тоді й почнеться мій власний самотній похід на моїх ворогів, який доведе мене до загибелі, але від якого я не можу відмовитися.

— Отже, ми домовилися, містере Гольте, — сказав Сильверс, недбало засунувши у кишеню другий чек. — Дозвольте ще раз вас привітати! Ви заклали добрий початок для вишуканої колекції картин. Чотири картини двох великих художників! Принагідно покажу вам іще кілька пастелей Пікассо. Але зараз не маю часу. Мене запросили на вечерю. Вже поширилася інформація про мій приїзд. А якщо нам не вдасться зустрітися тут, відкладемо нашу зустріч до Нью-Йорка.

Я подумки аплодував йому. Я знав, Сильверса ніхто нікуди не запрошував. Але я також знав і хід думок Гольта: він очікував, що Сильверс зараз спробує нав'язати йому ще дорожчу картину. Проте Сильверс розгадав Гольтові припущення, а тому використав інший трюк. І це знову ж таки переконало Гольта, що він уклав вигідну угоду. За Сильверсовим висловом, він тепер "дозрів".

— Не падайте духом, Роберте, — утішав мене Джо. — Я заберу картини завтра ввечері.

— Добре, Джо.

25

Через тиждень до мене прийшов Танненбаум.

— Роберте, ми перевірили консультанта, якого запросили працювати в нашому фільмі. На нього покладатися не можна. Він щось знає, але Гольт йому більше не довіряє. Тепер він не довіряє і сценаристу, бо той ніколи не був у Німеччині. Якщо коротко, ми добряче вляпалися. І все — через вас! — озлоблено нарікав Танненбаум. — Саме ви заварили цю кашу! Ви зі своїм зауваженням про кашкет того шарфюрера. Без вас Гольт ніколи нічого б не запідозрив!

— Добре. Забудьте, що я сказав.

— Це неможливо! Нашого консультанта вже витурили.

— Найміть іншого!

— Саме тому я і прийшов! Мене прислав Гольт. Він хоче з вами поговорити.

— Дурниці. Я не консультант із антифашистських фільмів.

— Навпаки! Хто ж, як не ви? Кого тут іще знайдеш, хто так добре знає концтабори?

Я підняв голову. І що це означає?

— Не більше, ніж знає кожен. Кожен у Нью-Йорку. Тобто кожен у наших колах. Якщо вже геть точно, то всі ваші знайомі.

— І?

— Роберте, Гольту необхідна допомога. Він хоче, щоб ви стали його консультантом.

Я розсміявся.

— Танненбауме, ви просто з глузду з'їхали.

— Він пристойно платить. Крім того, знімає антифашистський фільм. Ви теж мали б таким цікавитися.

Я зрозумів, що хоч трохи достукаюся до Танненбаума, якщо розповім йому про моє життя. Але не відчував ані найменшого бажання це робити. Він і так нічого б не второпав. Його думки відрізнялися від моїх. Він чекав на мир, щоб тихо і спокійно жити в Америці чи в Німеччині, а я чекав на мир, щоб помститися.

— Не хочу мати нічого спільного з фільмами про нацистів, — відрубав я. — Як на мене, ці люди не варті того, щоб про них писали сценарії. Їх треба тільки вбивати. А тепер дайте мені спокій. Ви вже бачили Кармен?

— Кармен? Ви про Канову дівчину?

— Так, саме про неї.

— Яке мені діло до Кармен? Я думаю про наш фільм! Може, ви хоча б раз зустрінетеся з Гольтом?

— Ні, — відрізав я.

Увечері я отримав лист від Кана.

"Дорогий Роберте, — писав він. — Почну з неприємного — помер Ґрефенгайм. Він випив завелику дозу снодійного. Через якогось швейцарця дізнався, що його дружина загинула в Берліні. Підчас нападу американської авіації. Це його зламало. А те, що бомби скинули саме американці, він сприйняв не як неминучу випадковість, а як убивчу іронію долі. Він тихо й скромно пішов з життя. Напевно, ви пригадуєте нашу останню розмову про добровільну смерть. На думку Ґрефенгайма, жодна тварина не здатна на самогубство, бо ніколи не впадає у такий безмежний відчай, як людина. Він також вважав, що добровільна смерть — це один із найбільших подарунків долі, бо так можна позбутися пекла, цього християнського знаряддя тортур. І він так і вчинив. Тут нема що додати. Для нього вже все закінчилося. А ми ще живі, у нас іще все попереду, і не має значення, чи ми назвемо це старінням, смертю чи самогубством.

Від Кармен ні слуху, ні духу. Їй ліньки писати листи. Тому висилаю вам її адресу. Поясніть їй, що найкраще для неї — це повернутися.

До побачення, Роберте.

Повертайтеся якнайшвидше. На нас чекають важкі часи! Вони настануть згодом, коли ми дивитимемося в нікуди, а в небуття кануть навіть наші ілюзії помсти. Повільно готуйтеся до цього життєвого етапу, щоб шок не виявився непосильним. Тепер ми вже не такі невразливі. Ми не готові витримати несподіваного удару. Не тільки щастя має певну градацію, але й смерть. Деколи я думаю про Танненбаума, цього екранного группенфюрера. Можливо, той віслюк — наймудріший серед нас усіх. Прощавайте, Роберте".

Я поїхав за адресою, яку написав мені Кан. То був маленький убогий будиночок у Вествуді. Перед ним росло кілька апельсинових дерев, а в саду за будинком кудкудакали кури. Кармен спала в шезлонгу. На ній був куций купальник, і я не міг збагнути, чому Кан думав, що в Голлівуді їй успіху не добитися. То була найвродливіша дівчина, яку я коли-небудь бачив. Не вульгарна блондинка, а трагічне видиво, від якого перехоплювало подих.

— О, Роберт, — мовила вона без тіні здивування, коли я її обережно збудив. — Що ви тут робите?

— Продаю картини. А ви?

— Якийсь ідіот підписав зі мною контракт. Я нічого не роблю. Дуже зручно.

Я запропонував їй піти зі мною на обід. Вона не хотіла: сказала, що її господиня добре готує. Я з сумнівом глянув на неохайну рудоволосу господиню. Вона скидалася на гамбургери, віденські ковбаски та законсервовані фрукти водночас.

— Свіжі яйця, — пояснила Кармен, показавши на курей. — Прекрасні омлети!

Мені вдалося переконати її піти зі мною до ресторану "Браун Дербі".

— Там має аж кишіти кінозірками, — спробував я її заохотити.

— Але ж вони не зможуть з'їсти більше одного обіду за раз!

Я чекав, поки Кармен одягнеться. У неї була така хода, наче вона все життя носила на голові кошики, біблейська і спокійна. Я не міг зрозуміти Кана, не міг збагнути, чому він іще досі з нею не одружився і не поїхав аж до ескімосів як агент із продажу радіоприймачів — я читав, що ескімоси надають перевагу іншому типу жінок.

Коли таксі зупинилося перед "Брауном Дербі", мене охопили докори сумління. Я зауважив, як чоловіки в чесучевих костюмах просто ціпеніють, побачивши її.

— Хвилинку, — сказав я. — Я тільки гляну, чи є вільні місця.

Кармен залишилася надворі. У "Браун Дербі" ще було кілька вільних столиків, але й ціла купа спокусників.

— Жодного вільного місця, — сказав я, вийшовши на вулицю. — На жаль. Ви не заперечуєте, якщо ми пошукаємо трохи менший ресторан?

— Анітрохи. Мені це навіть більше до душі.

Ми зайшли в маленький, темний і порожній ресторан.

— Кармен, вам подобається у Голлівуді? — запитав я. — Тут не набагато нудніше, ніжу Нью-Йорку?

Вона підвела на мене прекрасні очі.

— Про таке я ще не думала.

— А мені тут страшенно нудно і гидко, — брехав я. — Не можу дочекатися, коли повернуся.

— Усе залежить від того, як почуваєшся. У Нью-Йорку не було ні душі, з якою я б по-справжньому здружилася. А тепер у мене є моя господиня. Ми чудово розуміємо одна одну. Говоримо про все на світі. Крім того, я люблю курей. Вони зовсім не такі дурні, як вважає більшість людей. А в Нью-Йорку я не бачила жодної живої курки. Цих я вже навіть на ім'я знаю і вони приходять, коли я їх кличу.

А апельсини! Хіба ж це не прекрасно: зривати їх просто з дерева і відразу їсти?

Раптом я зрозумів, що саме так захоплювало Кана в цій жінці. Кана, цього активного інтелектуала, в якому нерозривно поєдналися гострий розум та кипуча енергія — одне з найрідкісніших поєднань, які я тільки бачив, — приваблювали в Кармен не тільки її наївність чи неймовірна первозданна тупість. Крім того — хоч він цього, напевно, і не усвідомлював, — його полонила її незаймана простодушність і незворушний спокій її невинного світу, звісно ж, він не був аж таким безневинним, бо неможливо уявити собі невинність у такому розкішному тілі. Звісно, можна собі уявити ідилічне поле на схилі погаслого вулкану, всіяне маргаритками та первоцвітом, але чистий спокій і мир ніяк не поєднувався з саксонцями, які, попиваючи каву, розспівували гімни у селі біля Кьотцшенброда.

— Як ви дізналися мою адресу? — запитала Кармен, обгризаючи курячу ніжку.

— Кан написав мені лист. А вам — ні?

— Мені теж, — відповіла Кармен, жуючи м'ясо. — Не знаю, що йому написати. Він такий складний.

— Напишіть йому про ваших курей.

— Він мене не зрозуміє.

— А я б все-таки спробував. Чи напишіть йому про щось інше. Він дуже зрадіє, коли отримає від вас хоч якусь звістку.

Вона похитала головою.

— З моєю господинею мені набагато краще. Кан — дуже важкий чоловік. Я його ніколи не розумію.

— А як йде робота над вашим фільмом, Кармен?

— Прекрасно. Я отримую зарплатню і нічого не роблю.