Тіні в раю - Сторінка 55

Я швидко попрощався з Гольтом і пішов до своєї кімнати. Певний час лежав на ліжку і злився сам на себе. Потім подумав, що завтра зателефоную Канові — тепер я мав гроші! Я вирішив подзвонити і Наташі; досі я написав їй лише два короткі листи, та й навіть це далося мені неймовірно важко! Вона не належала до людей, яким пишуть довгі листи. Вона з тих, із ким спілкуються телефоном чи дають телеграми. Коли її нема поруч, то й нема про що говорити. Я мав до неї почуття, але на відстані бракувало слів. Коли вона поруч, усе було правильно, усе мене бентежило і набувало сенсу: а коли її поруч не було, вона здавалася мені прекрасною, але далекою і недоступною, мов полярне сяйво. Це було найсильніше відчуття, яке вона викликала: відчуття її присутності, яке майже цілком зникало, коли її біля мене не було. Я зрозумів це ще в Нью-Йорку: щойно вона переступала поріг чи я чув її голос, все знову ставало на своє місце. Це було дивно, але діяло на мене заспокійливо.

Розмірковуючи про все це, мені спало на думку зателефонувати їй. Від Нью-Йорка мене відділяла тригодинна різниця у часі. Я замовив розмову і раптом відчув, що аж палаю від нетерпіння.

Вона підняла слухавку. Її голос звучав дуже далеко.

— Наташо, — сказав я, — це я, Роберт.

— Хто?

— Роберт.

— Роберт? Де ти? У Нью-Йорку?

— Ні, в Голлівуді.

— У Голлівуді?

— Так, Наташо. Ти забула? Що з тобою?

— Я спала.

— Спала? Так рано?

— Але зараз уже за північ. Ти мене збудив. Щось сталося? Ти приїжджаєш?

Прокляття, подумав я. Моя вічна помилка. Я завжди забуваю, в який бік рахувати години.

— Спи. Я завтра знову зателефоную.

— Добре. Ти приїжджаєш?

— Ще ні. Я все поясню тобі завтра. Спи.

— Добре.

"Сьогодні в мене поганий день", — подумав я.

Не варто було телефонувати. Як не варто було робити й багато чого іншого. Я був злий сам на себе. І на що я підписався? Що я маю до Гольта? Але що зі мною могло статися? Я ще трохи почекав, а тоді зателефонував Канові. І цього разу вже не помилився. Кан спав чутливо.

Він відповів відразу.

— Роберте? Що сталося? Чому видзвоните?

Ми ще досі не звикли користуватися телефоном, як американці; телефонна розмова на великій відстані відразу означала для нас якусь кризову ситуацію чи нещасний випадок.

— Щось із Кармен? — запитав він.

— Ні. Я її бачив. Схоже, вона хоче залишитися тут.

Кілька секунд він мовчав.

— Можливо, вона ще передумає. Вона ж там не так вже й давно. У неї хтось є?

— Не думаю. Хіба що господиня, в якої вона живе. І мені здається, вона там нікого більше не знає.

Він розсміявся:

— А ви? Коли повертаєтеся?

— Ще не скоро.

Я пояснив йому ситуацію а Гольтом.

— Що ви про це думаєте? — запитав я.

— Працюйте! Сподіваюся, у вас немає докорів сумління? Це було б смішно. Чи у вас раптом прокинулася любов до батьківщини?

— Ні. — Раптом я геть забув, чому зателефонував. — Я думав про ваш лист.

— Найголовніше — це пробитися, — сказав він. — А як ви це зробите, то лише ваша справа. Думаю, зовсім непогано, що ця проблема зачепила вас уже зараз — так би мовити, у загальних рисах і у відносній безпеці — колись, пізніше, нам всім доведеться глянути в очі нашому страху, але вже по-справжньому. Це найбільша небезпека, що чекає на нас попереду. Сприймайте цю ситуацію, як тренування. Ви ж завжди можете відмовитися, якщо вам обридне. Тут це ще можливо, а там, пізніше, ви вже не матимете вибору. Розглядайте це як перший етап загартування, якщо хочете. Ви згодні?

— Це саме те, що я хотів почути.

— Добре. — Він розсміявся. — Не дайте Голлівудові збити вас із пантелику, Роберте. У Нью-Йорку ви б мене про таке не спитали. Вам усе і так було б ясно. А Голлівуд нав'язує дурнуваті етичні стандарти, бо й сам цілком корумпований. Не ведіться на таке. Навіть у Нью-Йорку важко по-діловому й раціонально підходити до життя. Ви вже бачили це на прикладі Ґрефенгайма. Його самогубство безглузде й непотрібне, вияв слабкості. Він і так ніколи більше не зміг би жити з дружиною.

— А як Бетті?

— Бетті бореться. Вона хоче пережити війну. Жоден лікар не зміг би виписати їй нічого кращого. А ви тепер стали мільйонером, що можете вести розмови через весь континент?

— Ще ні.

Я ще трохи посидів у моїй кімнаті. Двері були відчинені і я бачив шматок ночі, край освітленого басейну і верхню частину пальми, яка самотньо шелестіла від поривів нічного вітру та щось бурмотіла собі під ніс. Я думав про Наташу і Кана, і про його слова: "Найвищий етап нашого циганського існування настане тоді, коли ми врешті зрозуміємо, що насправді нікому непотрібні. Зараз ми ще чіпляємося за ілюзію, що все зміниться, коли закінчиться війна, наче всі частинки магнітного поля повернуться в одному напрямку. Але насправді, коли прийде час, усі ілюзії просто розіб'ються об жорстоку реальність. І тільки тоді почнуться наші справжні поневіряння".

То була дивовижна ніч. До мене ще й Скотт прийшов, він захотів глянути на намальований сангіною рисунок Ренуара, який я приніс від Сильверса. Що він п'яний, як чіп, видно було тільки з його неймовірної наполегливості.

— Ніколи не думав, що коли-небудь зможу купити собі Ренуара, — зізнався він. — Ще два роки тому я мав замало грошей. А тепер у моїй голові бджолою дзижчить лише одна думка: власна картина Ренуара! Я дуже хочу купити Ш Вже сьогодні вночі!

Я зняв рисунок зі стіни і вручив йому.

— Нате, Скотте.

Він узяв картину, наче дароносицю:

— Він сам її намалював. Власноручно. І тепер вона моя, простого хлопця із Айова-Сіті, з бідного кварталу. За це варто випити. У мене, Роберте. З картиною на стіні. Я її відразу ж повішу.

Його кімната скидалася на поле битви — усюди валялися склянки, пляшки і тарілки, а згори лежали гори недоїдених сендвічів та присохлі шматки шинки, що корчилися та вигиналися у різні боки. Скотт зняв зі стіни фотографію Рудольфа Валентіно в ролі шейха.

— На що тут схожий Ренуар? На рекламу віскі?

— Він уписується сюди краще, ніж у маєтки більшості мільйонерів. У них він був би тільки рекламою їхнього марнославства.

Я пробув у Скотта цілу годину, слухаючи історію його життя; доти, поки в нього не почали злипатися очі. Він вважав, що в нього було жахливе дитинство: бідував і йому доводилося продавати газети, мити тарілки і терпіти сотні інших принижень. Я слухав його без тіні сарказму і намагався не порівнювати наші життя. Врешті-решт, він уже почав клювати носом, тому виписав мені чек.

— Чи міг я тоді подумати, що колись випишу чек на Ренуара! — пробурмотів він. — Аж страшно, правда?

Я повернувся до своєї кімнати. Навколо електричної лампочки кружляла якась комаха з прозорими, зеленими крильцями. Певний час я розглядав: здавалося, наче її філігранно виточив ювелір, цей неймовірний витвір мистецтва, витканий з ніжності І трепетного життя, але готовий рішуче ступити у вогонь, як індійська вдова. Я впіймав її і випустив у прохолодну ніч. Хотів урятувати, але через хвилину вона прилетіла знову. Зрозумів, що мені судилося або заснути, або обірвати життя цього крихітного створіння. Я безуспішно намагався заснути. Коли я знову розплющив очі, побачив у дверях чиюсь постать. Я схопив лампу, щоб мати чим оборонятися. Але це була просто юна дівчина у прим'ятій сукні.

— Ой, вибачте, — сказала вона з різким акцентом. — Можна мені зайти?

Вона ступила в кімнату.

— Ви впевнені, що зайшли у потрібний номер? — запитав я.

Вона всміхнулася.

— У такий час це вже не важливо, правда? Я заснула там, надворі. Дуже втомилася.

— Ви були на Скоттовій вечірці?

— Можливо, я не знаю його імені. Хтось узяв мене з собою. Але тепер усі пішли. А я мушу дочекатися ранку. Я побачила світло у вашому вікні. Дозволите мені посидіти тут на стільці? Надворі все мокре від роси.

— Ви — не американка? — спитав я, як повний ідіот.

— Мексиканка. З Ґвадалагари. Дозвольте мені побути тут, поки не приїде автобус.

— Я можу дати вам свою піжаму, — сказав я. — І ковдру. Ви поміститеся на дивані. Ванна отам. Там ви зможете і переодягнутися. Ваша сукня геть мокра. Повісьте її на спинку стільчика — так вона швидше висохне.

Вона швидко глянула на мене.

— Ви так добре знаєте жінок?

— Ні. Просто я — практична людина. Якщо ви змерзли, прийміть гарячу ванну. Тут ви нікому не заважатимете.

— Дуже вам дякую. Я намагатимуся тихесенько.

Вона пройшлася кімнатою. Була дуже витончена, мала чорне волосся та вузькі ступні і мимоволі нагадала мені комаху з прозорими крильцями. Я глянув, чи не прилетіла вона знову, але ніде її не побачив. Зате тепер до мене прилетіло інше створіння, без зайвих слів, так, наче її прихід — найбуденніша у світі річ. Можливо, все так і було. Я зворушено дослухався до шуму води у ванній. Усе буденне мене бентежило. Я так звик до надзвичайного і небезпечного, що тиша і спокій буденності здавалися мені пригодою. Незважаючи на це або саме тому я сховав між книжками Скоттовий чек, який я після обіду хотів дати Сильверсу. Не варто випробовувати долю.

Прокинувся я досить пізно. Дівчини ніде не було. На серветці я побачив відбиток її губ. Напевно, вона залишила його, як німе вітання. Я кинувся шукати чек. Він був там. Нічого не пропало. Я навіть точно не знав, спав я з нею чи ні. Пригадав тільки, як вона стояла біля мого ліжка, а я відчував її голе прохолодне і гладеньке тіло; але не був переконаний, чи було ще щось.

Поїхав на студію. Вже була десята, але я вирішив, що спокійно можу відняти зі свого робочого дня дві години, які я вчора провів із Гольтом. Гольт відразу почав зі мною дискусію про сцену, яку саме знімав. Я ще здалеку почув пісню Горста Весселя. Гольт сумнівався, якою мовою її співати — німецькою чи англійською. Я запропонував німецьку версію. А він заперечив: тоді англійський текст звучатиме дивно. Ми спробували обидва варіанти. Я зауважив, що есесівці справляли на мене дивне враження, розмовляючи англійською. Вони відволікали від щоку, який був готовий щомиті затопити мене. Переді мною розгорталася вже не імітація дійсності, а театр, ще й іноземною мовою.

Після обіду я приніс Сильверсу Скоттовий чек.

— Другого рисунка ви не продали? — запитав він.

— Ви ж самі бачите, — відповів я сердито. — Інакше сума на чеку була б удвічі більша.

— Краще б ви продали інший рисунок. Той, що. намальований сангіною, — значно цінніший.