Тіні в раю - Сторінка 68

Судовий розгляд буде пізніше.

— Вони зможуть щось довести?

— Буде краще, якщо ми про це не говоритимемо. А також буде краще, якщо ти, Роберте, нічого не запитуватимеш. У Нью-Йорку найбезпечніше живуть ті, хто нічого не знає і нічого не питає.

— Добре, Владіміре. Ти геть схуд. Чому вони так довго тебе не відпускали?

— Це твоє останнє запитання. Повір мені, Роберте, так буде краще. Ліпше уникай мене.

— Ні, — заперечив я.

— Так. А тепер вип'ємо чарку горілки. Я вже давним-давно її не пив.

— У тебе кепський вигляд. Схуд і посумнішав. Сподіваюся, все незабаром зміниться.

— У тюрмі мені стукнуло сімдесят. І мій проклятий тиск просто, зашкалює.

— Але ж проти тиску є ліки.

— Роберте, — тихо промовив Меліков. — Проти клопотів ліків іще не вигадали. Крім того, я не хочу померти у в'язниці.

Я замовк. З даху крапала вода з бурульок.

— А ти не можеш… — майже прошепотів я, — чинити так само, як я, коли був у небезпеці? Америка велика, прописка не обов'язкова. Крім того, кожен штат дуже самостійний і живе за власними законами. Це не пропозиція, просто міркую вголос.

— Не хочу, щоб мене переслідували і розшукувати. Ні, Роберте, я хочу спробувати щастя. Думаю, мені допоможуть люди, які колись уже витягли мене з біди. Забудьмо. — Він усміхнувся, його обличчя пересмикнулося. — Випиймо горілки і сподіваймося на інфаркт, поки ми ще на волі.

У березні Фризлендерова дочка заручилася з одним американцем. У квітні вона вийшла за нього заміж. Фризлендер вирішив улаштувати два банкети: один — як американець, а другий — як колишній емігрант. Хоч він і вирішив щодня якнайсильніше американізуватися і розглядав доньчине заміжжя зі справжнім, корінним американцем як ще один важливий крок у цьому напрямку, але водночас хотів показати нам, людям без громадянства, що він хоч і замовчує власне походження, але не заперечує його. Тому влаштували справжнє весілля з родичами чоловіка, нащадками тих, хто прибув сюди на "Мейфлауер", та деякими обраними емігрантами, які або вже отримали громадянство, або були шанованими людьми, а потім організували ще один банкет — для людей без американського громадянства та бідняків. Я не мав жодного бажання туди йти, але Наташу просто засліпила жадоба, коли вона почула про нагоду знову скуштувати гуляш по-сеґедському від Фризлендерової кухарки, тому наполягла, щоб я пішов: сподівалася, я знову принесу звідти цілий баняк гуляшу.

За словами Фризлендера, то був своєрідний прощальний вечір, який знаменував новий початок.

— Блукання пустелею добігають кінця, — пояснив він.

— А де ж земля обітована? — іронічно запитав Кан.

— Тут! — здивовано відповів Фризлендер. — А де ж іще?

— То це святкування перемоги? Так?

— Містере Кан, євреї не святкують перемог. Євреї святкують визволення, — мовив Фризлендер.

— Молодята сьогодні теж прийдуть? — запитав я у місіс Фризлендер.

— Ні. Відразу після весілля вони поїхали до Флориди.

— У Маямі?

— У Палм-Біч. У Маямі не так вишукано.

Я пригадав їхнього зятя. Він був банкіром, його предки приїхали сюди кілька століть тому на оповитому легендами маленькому кораблі "Мейфлауер", на цьому Ноєвому ковчезі американської аристократії, який мав би бути принаймні вдесятеро більший за "Квін Мері", щоб прихистити всіх тих каторжан і піратів, чиї правнуки згодом стверджували, що їхні предки прибули саме на ньому.

Я озирнувся. Відразу зауважив, що тут панує інакша атмосфера, ніж завжди. Фризлендер влаштовував вечори для біженців що кілька місяців. Спершу, щоб створити своєрідний центр для розкиданих всією Америкою емігрантів. Поступово стало ясно, що асиміляція з американцями триває цілком нормально — так само, як і у решті меншин, вона відбувалася тільки у другому поколінні. Перше покоління ще трималося разом, а наступне вже вилітало з гнізда. Серед причин — недостатнє знання мови та давні звички, крім того, у похилому віці важко пристосовуватися до нових умов. Діти, які ходили до американських шкіл, без жодних проблем опановували звичаї і традиції нової країни. А от батьки — ні. Крім того, незважаючи на всю вдячність за можливість жити у новій країні, їх переслідувало тихе відчуття, що вони живуть у в'язниці без стін, і ніхто з них не усвідомлював, що всі ці стіни споруджують і відчувають лише вони самі. Насправді ж країна виявилася однією з найгостинніших у світі.

— Я залишаюся тут, — оголосив Танненбаум, він повернувся з Голлівуда, щоб зіграти в театрі есесівця. — Це єдина країна, де на нас не дивляться як на окупантів та чужинців. У решті країн було інакше. Я залишаюся тут.

Везель уважно на нього подивився:

— А якщо-ви не зможете знайти роботи? Ви ж розмовляєте з сильним акцентом, і коли закінчиться війна, таких ролей вам більше не дадуть.

— Навпаки, їх тільки побільшає.

— Ви ж не Бог і не можете всього знати, — різко зауважив Везель.

— Так само, як і ви, Везелю. Але в мене є робота.

— Шановні джентльмени! — вигукнула місіс Фризлендер. — Не треба сваритися! Тепер, коли вже все минулося!

— Ви так думаєте? — запитав Кан.

— Авжеж, якщо тільки не повертатися, — зауважив Танненбаум. — Цікаво, яка зараз Німеччина?

— Батьківщина — це батьківщина, — промовив Везель.

— А лайно — це лайно.

— Я мушу повернутися, — сумно озвався Франк. — Що мені ще робити?

То було головне питання цього похмурого вечора, всі прийшли сюди, сповнені думок про майбутнє. Раптом сталося те, що передбачив Кан. Усіх, хто хотів залишитися, переслідувало невиразне відчуття втрати, адже тепер вони могли повернутися. Життя тут більше не здавалося такою прекрасною перспективою, як раніше, хоча загалом нічого не змінилося. А хто хотів повернутися і для кого Європа й далі майоріла як стара батьківщина, раптом відчули, що тепер це спустошена країна з безліччю проблем і аж ніяк не рай. Це було схоже на метеобудку: якщо одна фігура виступала вперед, інша ховалася. Лускалися милосердні ілюзії, якими всі жили. Усім здавалося, що вони дезертири, — і тим, хто залишався, і тим, хто хотіли повернутися. То була остання ілюзія. Тепер вони дезертирували від самих себе.

— Ліззі хоче повернутися, — сказав Кан. — Друга сестра, Люсі, хоче залишитися. Вони майже ніколи не розлучалися. Обидві тепер вважають одна одну егоїсткою, і це справжня трагедія.

Я глянув на нього: не знав, які в нього стосунки з Ліззі.

— А ви не хочете вмовити Ліззі залишитися? — запитав я.

— Ні. Всі вирушають у великий похід, — зауважив він саркастично. — І на всіх чекає велике протверезіння.

— Для вас теж?

— Для мене? — перепитав він, сміючись. — Я просто лусну, як повітряна кулька. Не піду ні туди, ні сюди. А ви?

— Я? Не знаю. У мене ще достатньо часу, щоб подумати.

— Роберте, ви тільки те й робите, відколи сюди приїхали.

— Є речі, які не кращають, якщо про них думати. Тому про них і не можна думати забагато. Тоді вони тільки псуються і ускладнюються. Таке чинять спонтанно.

— Так, — погодився він. — Таке чинять спонтанно, ваша правда.

Фризлендер відтягнув мене вбік:

— Не забудьте, що я вам казав про німецькі акції. Після оголошення перемир'я їх можна буде придбати за безцінь. А потім їхня ціна ростиме, ростиме й ростиме. Країну можна ненавидіти в політичному сенсі, але довіряти її економіці. Це ж нація шизофреніків. Розумні економісти, науковці та організатори масових убивств.

— Так, — погодився я гірко. — І часто все це поєднується в одній особі.

— Як я й кажу: шизофреніки. Будьте теж шизофреніком: заробіть статки і ненавидьте нацистів.

— А це не надто прагматично?

— Називайте, як хочете. Чому промислові концерни, що здирали три шкури з робітників-рабів, тепер теж мають наживатися?

— Вони і так зароблять шалені гроші, — сказав я. — А крім того, ще й усі почесті, ордени, пенсії, і, звісно ж, свої мільйони. Я ж там народився. Усе це ми бачили ще після Першої світової. А ви повертаєтеся, містере Фризлендере?

— Ні, моєї ноги там не буде! Бізнесом я можу керувати і по телефону. Якщо вам потрібні гроші, я залюбки позичу тисячу доларів. Коли запанує мир, на них там можна буде почати все, що завгодно.

— Дякую. Можливо, я пристану на вашу пропозицію.

На якусь мить мені здалося, наче на одну соту секунди в салоні сталося коротке замикання, але світло не погасло, а лише замерехтіло, а потім знову спокійно та ясно засвітило. То був момент, коли загрозливе, похмуре бажання, змішане зі страхом та думками про неможливість повернення, раптом, якимсь невидимим чином, стало реальністю. Гроші, які запропонував мені Фризлендер, я не збирався використовувати для бізнесу. То була можливість повернутися і цих грошей було навіть більше, ніж достатньо, щоб добратися до країни, яка щоразу ближче і ближче насувалася на мене в моїх снах, наче чорна стіна грозових хмар. Я стояв під люстрами й невидющо дивився перед собою, не бачачи нічого, крім невиразної розпливчастої світлої плями між власними очима.

Мені був потрібен час, щоб отямитися. Здавалося, мене закрутило у смерчі. Навколо мене все оберталося, світло й тінь миготіли, аж раптом почув Кановий голос:

— Кухарка вже накладає вам гуляш. Заберіть його з кухні, а потім ми зможемо втекти. Як вам така пропозиція?

— Що? Втекти? Коли?

— Коли забажаєте. Якщо хочете, просто зараз.

— Он як! — Я починав розуміти Кана. — Зараз не можу, — сказав я. — Мушу владнати ще кілька справ. Кане, я мушу залишитися тут. '

Я хотів зібратися з духом, а це в мене найкраще виходило в юрмі. З Каном я теж зараз не хотів спілкуватися, саме зараз — ні. Усе було ще надто невизначене, нове і примарно важливе.

— Добре, — сказав Кан. — А я піду. Більше не витримую в цій бурді, в якій змішалися хвилювання, сентиментальність та невизначеність. Сотні осліплених птахів раптом б'ються об пруття своїх кліток і несподівано виявляють, що ті вже не зі сталі, а з варених спагеті. І тепер вони не знають, чи їм співати, чи плакатися. Деякі вже навіть співають, — додав він похмуро. — Незабаром вони зрозуміють, що їм нема чого виспівувати, бо в них заберуть останню опору: романтичну тугу за батьківщиною та романтичну ненависть. Зруйновану країну ненавидіти вже неможливо. На добраніч, Роберте.

Він був дуже блідий.

— Думаю, я зайду до вас трохи згодом, — сказав я налякано.

— Не варто. Я йду спати. Вип'ю дві таблетки снодійного.