Тіні в раю - Сторінка 69

Не бійтеся, — сказав він, зауваживши мій переляк. — Я нічого собі не заподію. Бажаю вам повеселитися на цьому оманливому святкуванні перемоги, яке насправді не є ніякою перемогою. На добраніч, Роберте.

— На добраніч, Кане. Зайду до вас завтра в обід.

— Чекатиму.

Мене мучило сумління, і я вже хотів кинутися за ним, але був надто збентежений: через себе самого, все це безнадійне, абсурдне святкування та через слова, ідо їх Кан сказав наприкінці. Я сів на крісло й неуважно слухав Лягманна, який запевняв, що незабаром геть одужає — так він це називав — бо в нього вже добрий місяць хоч і не безперервні, але нормальні стосунки з однією вдовою.

— Усе мине, як поганий сон, — сказав він, подивившись на мене очима, в яких за райдужкою пробивалася мармурова білизна.

— А твій католицький бізнес теж? — запитав я. — Вервиці та фігурки святих?

— Побачимо. Поки що я геть не поспішаю. Я найкращий комівояжер за всю історію людства. Чужа віра дає можливість дистанціюватися і надає більше свободи дій. І це добряче допомагає бізнесу. Крім того, люди мені більше вірять, бо я не католик.

— Отже, ти не повертаєшся, так?

— Можливо, через кілька років. Поїду в гості. Але попереду в мене ще є час, багато часу.

Я заздро глянув на нього.

— А ким ти був раніше? — запитав я. — До приходу нацистів?

— Студентом і сином заможних батьків. Я так нічого й не опанував.

Я не міг спитати, що сталося з його батьками, але охоче би дізнався, що коїться в його голові. Якось Кан сказав був мені, що євреї — не мстивий народ, можливо, в цьому є дещиця правди. Вони неврастеніки, тому їхня ненависть швидко перетворюється на покірність, і, щоб зберегти власне обличчя, вони з розумінням ставляться до ворога. Це твердження, як і будь-яке екстремальне узагальнення, лише частково відповідало дійсності. І все одно я його запам'ятав. Євреї — не мстивий народ, вони надто культурні та інтелігентні. А я геть не такий. Я був самотній і здавався самому собі троглодитом. Але тепер у мені було щось, чого я ніяк не міг позбутися, і воно так у мені засіло, що я не міг ні обійти його, ні відсунути — це почуття сповнювало мене різкого, нетерплячого завзяття, що я його просто не міг витерпіти. Я й сам не розумів цього поклику крові, але знав: він мене погубить. Я боровся з ним, намагався втекти, і деколи мені здавалося, що я вже зовсім близько до мети. Але потім на мене насувалися спогади, важкий сон чи можливість наблизитися до фатуму, що мовчазно чекав на мене, — і відразу розчавлювалися всі ілюзії про втечу, наче зграю метеликів било градом. Я вкотре усвідомлював: те "щось" знову в мені і я маю вийти з ним на ґерць. Воно жило у моїй крові і вимагало крові. У білий день я намагався зіронізувати над ним, висміяти його чи познущатися — але воно залишалося і щоночі мовчки надолужувало все те, що розсіювали сонячні промені.

— Не варто так сумувати, містере Роберт, — промовила місіс Фризлендер. — Урешті-решт, це наша остання зустріч як емігрантів.

— Остання?

— Незабаром все закінчиться. Епоха Агасфера вже минула.

Я спантеличено поглянув на милу товстеньку жіночку. І де вона таке почула? Раптом, без жодних причин мені зробилося весело. Я забув про Кана і про власні думки, дивився в рожеве обличчя чистої, добродушної дурості і несподівано збагнув, який абсурдний цей траурно-переможний банкет із його наївною розкішшю та зворушливою розгубленістю.

— Ваша правда, місіс Фризлендер, — промовив я. — Нам іще варто трохи насолодитися товариством одне одного, перш ніж роз'їхатися в різні сторони світу. У нас усіх спільна доля, як у солдатів після війни. Незабаром вони знову стануть друзями, а не бойовими побратимами, все знову буде так, як колись. Тому на прощання треба ще раз порадіти з усього того, чим ми були й не були одне для одного.

— Про це я й кажу. Саме про це! Розі вже востаннє приготувала для вас гуляш. Зі сльозами на очах. І дуже багато.

— Прекрасно. Мені його дуже бракуватиме.

Мені ставало дедалі веселіше. Можливо, з моєю радістю змішувався і розпач, але коли було інакше? Здавалося, що з Каном теж не може статися нічого поганого, адже все на світі таке очевидне, сповнене сумнівів, нереалізованих мрій та натяків, що просто неможливо уявити, що все воно реальне.

Я взяв баняк із гуляшем і пішов додому з рідкісним усвідомленням, що людина може скинути зі своїх плечей увесь свинцевий вантаж, а потім здивовано відчути, як у її жили знову вливається життєдайна енергія, незважаючи на все, що можливо або й неодмінно станеться.

33

Наступного дня я прийшов до Кана, але вже не застав його живим. Він застрелився. Лежав не у ліжку, а біля стільчика, з якого сповз униз. Був дуже ясний день, яскраве світло аж різало очі. Вікна було не зашторено. Світло лилося в кімнату, а мертвий Кан лежав біля стільчика. Першої миті мені все здалося таким неприроднім, що я навіть не міг повірити у реальність ситуації. Потім почув радіо, яке досі грало після його смерті і побачив розтрощену голову. З дверей одна сторона його обличчя здалася мені неушкодженою. Я зауважив рану, тільки коли підійшов ближче. Кан лежав саме на тому боці, який пробила куля.

Я не знав, що мені робити. Чув, що в таких випадках треба дзвонити в поліцію і до її приїзду ні до чого не торкатися. Певний час я просто дивився на те, що колись було Каном і в мені пульсувало приглушене відчуття, що це все неправда. Те, що лежало на підлозі, з Каном мало так само мало спільного, як і воскові музейні фігури з тими, кого вони зображають. Я й сам відчув себе восковою фігурою, хоч іще й живою. Тоді я раптом опам'ятався і відчув у собі жахливе поєднання болю та каяття. Я був чітко переконаний — і це геть нестерпно, — що саме я винен у Кановій смерті. Напередодні ввечері він так чітко сказав мені все і це було так мелодраматично й не пасувало до його характеру, що я не мав права заспокоюватися.

Мені стало страшенно очевидно, який самотній був Кан і як сильно він мене потребував, а я не зауважив усіх цих знаків, бо просто не хотів їх бачити.

Переді мною не вперше лежав небіжчик і не вперше цим покійником був мій друг; я бачив багатьох за жахливих обставин, але тут було щось зовсім інше. Для мене й для безлічі інших людей Кан був наче пам'ятник, здавалося, в його крові тече більше металу, ніжу всіх разом узятих, він був кондотьєром і Дон Кіхотом, Робін Гудом і Гансом-шкуродером, легендарним рятівником, месником і щасливчиком, танцюристом зі сталі, смертельним та елегантним, наче мудрий Георгій Змієборець, який перехитровував драконів свого часу і виривав жертви з їхніх пазурів.

Раптом я знову зауважив радіо і вимкнув його. Поглядом я пошукав лист або записку, які він міг би залишити, але відразу зрозумів, що нічого не знайду. Він помер так само самотньо, як і жив. Я навіть відразу збагнув, чому хочу побачити якесь повідомлення: хотів заспокоїти власне сумління, знайти від нього бодай слово, щось, що могло б мене виправдати. Але нічого не знайшов. Зате побачив прострілену голову у всій її жахливій реальності, але мені здалося, що я дивлюся на неї десь здалеку, або через товсте скло. Я був здивований і трохи розгублений: нащо він застрелився, у моїй голові навіть промайнула думка, що це була незвичайна смерть для єврея, але поки я про це думав, пригадав, як колись про це говорив мені сам Кан, із властивим йому сарказмом він називав таке твердження неправдою, і я відразу розкаявся у своїх думках. Мене знову охопив нестерпний біль і найгірше відчуття з усіх можливих: ось назавжди згасло життя людини, наче його ніколи й не існувало і, напевно, це сталося через мою недбалість.

Врешті-решт я зібрався на силі. Мав щось зробити. Мені не спало на думку нічого кращого, ніж зателефонувати до Равіка. Він був єдиний лікар, якого я знав. Я обережно підняв слухавку, наче вона теж померла і нею не можна користуватися. Равік був удома. То був саме обід.

— Я знайшов мертвого Кана, — сказав я. — Він застрелився. Не знаю, що робити. Ви можете приїхати?

Равік деякий час мовчав.

— Ви впевнені, що він мертвий?

— Упевнений. У нього розтрощена голова.

У мене виникло істеричне відчуття, що Равік роздумує, чи не прийти йому після обіду, або навіть після обіднього сну, — у такі моменти за лічені секунди в голові пролітають тисячі думок.

— Нічого не робіть, — сказав Равік. — Залиште все так, як є. І ні до чого не торкайтеся. Я вже до вас їду.

Я поклав слухавку. Подумав, що її слід витерти, щоб там не знайшли відбитків пальців. Але відразу відкинув цю думку, бо мав же хтось знайти Кана і викликати лікаря. Як же сильно кіно паскудить спосіб нашого мислення, подумав я, і відразу ж зненавидів себе за такі міркування. Сів на стільчик біля дверей і чекав. Тоді мені здалося боягузтвом, що я сиджу так далеко від Кана і я перейшов до кімнати. Усюди я бачив сліди останніх моментів Канового життя — пересунутий стільчик, згорнута книжка на столі. Я розгорнув її, намагаючись знайти там якесь пояснення, але це не була ні антологія німецької поезії, ні том Франца Верфеля, а всього лише посередній американський роман.

Тиша, яку порушував приглушений шум з вулиці, здавалася мені дуже дивною: вона тут наче й панувала, а водночас і ні, тому поступово почала на мене тиснути. Здавалося, вона зачаїлася у вузькому темному закутку під столом біля покійника, сидить там скорчившись, і чекає, поки нарешті замовкне живий шум і дасть небіжчику можливість випростатися зі своєї зігнутої, незручної пози, щоб тепер вмерти по-справжньому, а не бути вбитим наповал, наче кривава здобич. Здавалося, завмерло навіть жовте світло, паралізоване, затримане на льоту чимось невидимим та сильнішим, ніж воно саме, оскільки будь-яка тиша завжди могутніша за найбурхливіше життя. У якийсь момент мені навіть здалося, що я чую, як краплі крові падають на підлогу, але я не змусив себе підвестися і переконатися, що це не так. Кан мертвий і це незбагненно — так само, як неможливо зрозуміти смерть навіть звичайного кролика, бо вона надто схожа на нашу власну смерть.

До кімнати тихо увійшов Равік, але я так злякався, наче на мене наїхав коток. Він відразу пішов до Кана і глянув на нього. Не схилився над трупом і не торкнувся до нього.

— Треба викликати поліцію, — сказав він.