Тирамісу з полуницями - Сторінка 3

Вона відчувала, як щось змінилося. Даремно, мабуть, поїхала до тієї Португалії. Але мати її благала, переконувала, що тепер, коли батько її покинув, вона почувається страшенно самотньою й не збирається сидіти там місяць у порожньому будинку. Будинок винайняли й оплатили раніше, і мати не хотіла, щоб гроші пропали.

Мати навіть великодушно запропонувала, щоб Марцін поїхав з ними, хоча насправді так і не сприйняла Наталіїного хлопця. Так, наче Марцін доньці не підходив.

Марцін не жив у шикарному будинку, як вони, а в звичайній багатоповерхівці часів соціалізму, і внизу його щоранку не зустрічав портьє й не вітався, демонструючи неначе приклеєну усмішку. Хлопцеві доводилося переступати через п'яничок, які заснули в коридорі й часом прокинувшись, бурмотіли вслід лайку або питали, чи нема в нього сигарет.

Його родина не була заможною. І не належала до бідної романтичної богеми. Марцінова мати працювала касиркою в "Сонечку", батько шоферував у якійсь фірмі. Нічого цікавого. Але в цій простій родині було більше тепла й щирості, ніж в сім'ї Наталії. Тому дівчина дуже любила приходити до Марціна. У нього вдома завжди пахло пирогом або обідом, а мама знаходила час побалакати з нею. Щоправда, дві молодші Марцінові сестри приходили до його кімнати в найменш відповідний момент, але Наталія любила сердечну атмосферу, яка завжди панувала в цьому домі.

Натомість її мама вважала, що донька заслуговує на кращого хлопця. А довідавшись, що Марцін учиться не в ліцеї, а в технікумі, влаштувала справжній скандал.

Попри це, невдовзі вона себе пересилила й дозволила, щоб Марцін поїхав з ними. Але за квиток мав заплатити сам, будинок уже винайнято, а їжа досить недорога. Решта власне була безкоштовною: море, басейн, отож хлопець мав би нарешті справжні канікули.

Наталія мов на крилах помчала до Марціна, щоб поділитися з ним новиною.

— Я не можу собі дозволити квитка до Португалії, — відповів він. — Це для мене задорого.

— Але ж ти збирався працювати в липні, — здивувалася вона.

— Звісно. Але не для того, щоб витрачати гроші на відпочинок. Я пообіцяв мамі дати частину грошей на ремонт ванної. Я ж тобі казав.

— Так, справді, — пригадала Наталія. — Але ми можемо щось придумати. Я теж можу працювати в липні, може, цього досить, щоб купити квиток. Я не хочу їхати без тебе.

— А я не хочу твоїх грошей, — рішуче відказав Марцін.

— Я могла б тобі позичити, — усміхнулася вона. Відчувала, що майже вмовила його, ще трішечки і... Але він раптом зробився якийсь чужий, глянув на неї холодно, аж вона здригнулася.

— Звичайно, — сказав він. — Позичити. Там ти мені теж позичатимеш на все гроші? На колу й морозиво теж? А може, запропонуєш мені кишенькові? Панночка з добропорядної родини! Нащо тобі такий хлопець, як я? — його голос зірвався на фальцет, та за мить він опанував себе. — Пробач, — тільки й сказав Марцін. — Я вже домовився, що працюватиму всі канікули. У кав'ярні. І тепер уже не можу відмовитися.

— Тобто... ти взагалі не плануєш жодних канікул?

— Уяви собі, що не всі можуть собі це дозволити, — він знову почав гарячкувати. — Моя сім'я... Востаннє ми були на справжньому відпочинку, коли я мав десять років. Сестри їздять до бабусі на Мазури, але мені цього року вже не хотілося.

— Я сподівалася, що ми поїдемо кудись удвох. У Португалії справді класно! А якщо ні... то взагалі. Будь-куди.

Але вони нікуди не поїхали разом. Наталія полетіла до Португалії й дуже сумувала за Марціном. А коли повернулася, усе вже було якось не так. Найгірше, що їй здавалося, ніби змінилася вона, а не він. Здається, нічого не сталося, та раптом деякі Марцінові риси, на які вона раніше не звертала уваги, почали її дратувати. А може, усе тому, що вони бачилися лише двічі, адже Наталія повернулася кілька днів тому. Може, вони якось притруться, знову звикнуть одне до одного?

* * *

Лінка прокинулася за годину до початку навчального року. Як завжди, запізно. На щастя, не треба було відводити Кая до садочка, причому не лише тому, що він уже ходив до школи й навіть перейшов до другого класу, а через те, що мама в усьому змінилася.

Лінка вже досить давно не бачила від неї записок, як-от: "Відведи Кая", "Забери Кая". Якщо мама хотіла її про щось попрохати, то робила це заздалегідь. Лінці часом здавалося, що мама почала по-іншому ставитися до них із Каєм, відколи знайшлася Каська. Так, неначе зізнавшись у тому, що колись давно віддала свою дитину до сиротинцю, стала кращою матір'ю для решти своїх дітей.

Учора мама сказала, що сама відведе Кая, а Адам його забере. Крім того, приготувала обід, і його треба тільки розігріти. Адже на обіди в школі на самому початку навчального року розраховувати годі. Отож усе було під контролем.

Будильник задзеленчав о дев'ятій. Лінка відразу встала й ще сонна застрибнула під душ, перечепившись дорогою об собаку. Відкрутила кран, щось дивно забулькотіло, і з душу просто на її кучері потекла рудувата вода з неприємним запахом.

Тепер половина голови була намочена смердючою бурою рідиною. У кухонній шафці Лінка знайшла невелику пляшку мінералки. На жаль, разом з мінералкою із шафки випало борошно й розсипалося на підлозі. Довелося довгенько прибирати й змивати візерунки, що нагадували міжзоряну туманність, до того ж, прибіг пес, немов відчуваючи, що тут діється щось цікаве, і за хвилину не тільки кухня, а й весь передпокій укрився білими слідами. Лінка махнула на все рукою, витерла рушником мокру половину голови, вдягла практичні й незамінні в будь-якій ситуації чорні джинси й білу блузку, куплену з нагоди закінчення навчального року й тому ще добру, і вийшла з дому. Щоб добігти до школи, їй залишалося десять хвилин.

"Невже кожен початок року має супроводжуватися якимись халепами?" — подумала вона. Чесно, якщо вважати це за прикмету, може, краще було взагалі не йти до школи.

* * *

Наталія до школи не бігла. Вона вийшла завчасу, тому тепер ішла спокійно. Що ближче було до Палацу культури, то дужче дівчина боялася. Сама не розуміла, чого. Усе-таки новий клас — це стрес, але ж минулого року вона не відчувала того, що тепер. Ну, так, але минулого року всі були в однаковій ситуації — нові в школі, усі боялися однаково. Цього року лише вона новенька. У класі відразу буде вразливішою й слабшою.

"Припини, — подумки дорікала сама собі. — Ти чудово виглядаєш, усе з тобою гаразд. Хіба хтось може мене перевершити? Скоро вони побачать, що я найкраща, і тоді поважатимуть мене ще більше".

Та все ж попри спроби зберегти розсудливість, Наталія відчувала, як починає панікувати. Це був якийсь жах! Краще б залишилася в старій школі, адже там їй велося не так уже й погано. І нащо вона це зробила?

Звісно, усе виглядало так, як вона й думала. Щойно ввійшла, як усі почали на неї витріщатися. Кошмар. Скільки пар очей звернулися до неї? Двадцять? Синіх, сірих, карих. Із нафарбованими віями або ні. Якусь мить Наталія почувалася так, ніби опинилася посеред якоїсь сюрреалістичної картини. Ніколи досі на неї не дивилося стільки людей. Навіть тоді, коли вона ходила на кастинги (а це теж було страхіття), то в комісії сиділа переважно кілька осіб. А навіть якщо хтось і роздивлявся її в почекальні, то не настільки нахабно. А тут усі витріщалися, бо вважали, що мають на це право. Що коли до класу входить хтось новий, то всі мають задивлятися на кожен сантиметр його тіла, оцінювати й обговорювати.

— Це ІІ-А? — запитала Наталія. Вона ледь спромоглася видушити питання, вуста їй пересохли, ніби вона нічого не пила цілу добу.

Учителька, яка стояла біля кафедри, кивнула головою.

"Мабуть, класна керівничка", — подумала Наталія. Їй дуже хотілося сказати "симпатична" або "приємна". На жаль, учителька аж ніяк не здавалася приємною. Вона скидалася на... злостиву підстаркувату мишу. З такою точно спільної мови не знайдеш.

Класна була низенькою й нівроку товстенькою. Досить пухкою, такою, якими бувають тільки невеличкі й грудасті жіночки з товстими щоками, кругленькими стегнами й складочками в усіх можливих місцях. На мишу вона скидалася через зуби. Передні різці стирчали вперед навіть тоді, коли вона не посміхалася.

— Я... нова учениця, — пробурмотіла Наталія.

— Новенька, а відразу запізнюєшся, — прокоментувала Миша. — Гарний початок!

— Але ж початок об одинадцятій.

— А от і ні, о десятій. Ти помилилася.

Наталія замовкла. Не було сенсу вдаватися в суперечку. Краще просто сісти за парту. Та щойно вона наблизилася до першого-ліпшого вільного стільця, як Миша її зупинила.

— Немає чого розсідатися. Ми саме закінчили.

Ну, насправді не зовсім закінчили, бо Миша пригадала, що досі не подала розкладу уроків. Почала писати його на дошці, і всі переписували сидячи, крім Наталії, яка зупинилася напівдорозі до парти у своїх злощасних шпильках, і тепер, як ідіотка, записувала ручкою на зап'ястку, бо не прихопила навіть зошита. На щастя, усе тривало недовго. У неї вже ноги розболілися від стояння, не кажучи про те, що почувалася вона як остання ідіотка. Коли Миша оголосила новий чудовий навчальний рік відкритим, Наталії хотілося лише одного: чкурнути звідси чимдалі. І їй це майже вдалося, якби її не наздогнала якась дівчина. Невисока, руденька, веснянкувата.

— Ганка, — простягла їй руку. — Сорі за Кнопу. Вона завжди така.

— Кнопу? А я її Мишею назвала.

— Теж непогано. Може бути Кнопа Мишкіна. Таку хіба що хейтити, га?

— Ну. By the way, мене звуть Наталія. Щось у мене геть невдалий початок.

— Та що ти, розслабся. Побачиш завтра, вона нормальна. Клас файний, учителі ні, але якби навпаки, то було б гірше, еге ж? Ну, четверо людей минулого року не склали іспитів, в однієї дах поїхав, і предки перевели її до іншого ліцею, тому звільнилося місце для тебе. І ще один новенький є.

— Для мене тут усі нові.

— Звісно. Тому ти його відразу й не помітила. А він такий нічогенький. Блондин такий, спереду сидів. Суміш Бреда Пітта з Редфордом, якщо ти взагалі знаєш, хто такий Редфорд. Це такий чувак, у якого була закохана моя мати й усі її подружки в часи, коли ми існували десь між зорями, а замість чипсів були картопляні палички.

Наталія не втрималася й розсміялася. Ну й язик у цієї дівчини! Вона не вмовкала навіть на мить!

— Дай спокій.