Тирамісу з полуницями - Сторінка 6

- Йоанна Яґелло -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Раніше, перш ніж повернутися до школи, Лінка думала, як воно буде з "Репотекою", їхньою шкільною газетою. Хоч вона й досягла певних успіхів, бо її статтю про те, як молодь заробляє гроші, надрукували минулого року у журналі "Випускник", але в "Репотеці" їй все-таки не вдалося зачепитися. Тобто у "Випускнику" їй сказали приходити, коли матиме щось, то може прийти, і це, звісно, прозвучало спокусливо, але їй хотілося чогось більш постійного. Вона сподівалася, що тепер їй удасться розгорнути крила в "Репотеці", проте виявилося, що там давно всі карти роздано. Тобто, Азор був головним, як і раніше, а для неї залишалися якісь маловажливі речі.

І тоді їй дещо спало на думку. Хто зараз читає паперові газети? Справжня журналістика — це не обов'язково паперове видання. Тобто, це може бути й електронна газета. Навіть блог. І чому вона не подумала раніше, щоб завести свій блог? Але не з якимись особистими дурницями, о ні. Її блог мав бути журналістським блогом. Може, якщо вона обере добру концепцію, їй вдасться переконати Азора й решту, щоб цей блог став продовженням паперової газети...

Лінка взялася до роботи.

Вирішила, що в блозі публікуватиме тексти, для яких забракло місця в "Репотеці". Звісно, що не ті самі. Якби то були ті самі, ніхто б не читав паперової версії. Можна залучити до співпраці інших, особливо, якби в них були якісь ідеї, яких не публікують у звичайній газеті. Звісно, вони б робили купу фотографій, які теж з'являлися б у блозі. Блог би назвала... От власне, як? Може, "Репотека24"? Вона відчувала піднесення. У неї має вийти. Точно вийде. Матеріал публікувати... скажімо, раз на тиждень. Так часто, щоб люди звикли до блогу. Але не частіше, бо не впораються з написанням текстів. Шкода, що немає Оскара, минулорічного однокласника, якому довелося повернутися додому, щоб піклуватися про матір-алкоголічку. Він би напевне їй допоміг. І радів, що вона таке вигадала.

Вирішила йому написати. Раптом, переконає його бути кореспондентом на Мазурах? Може, їй узагалі потрібно знайти людей по всій Польщі, які писали би про різні речі?

Лінка відчувала, що їй наче вітер війнув у вітрила. Якщо знайти по одній особі в горах, на Мазурах, на морі й іще в кількох великих містах? У неї були родичі в Кракові, але жодного однолітка. Хіба що бабусю попрохати. А чом би й ні? Адже бабуся була колись журналісткою. І досі щось писала. Може, вона могла б час від часу написати якусь статейку або фейлетона, якщо в Кракові станеться щось цікаве?

Зрештою, вона могла би почати вже зараз, а згодом спробувати розкрутитися, знайти інших дописувачів. У неї вийде, точно вийде. Лінка сиділа до ночі й щось нотувала. А тоді лежала навзнак на ліжку, уже в піжамі, і дивилася на стелю. Нічник на тумбочці відкидав на неї химерні тіні.

"Якби я захотіла, — подумала Лінка, — то на цій стелі можна ворожити, як на кавовій гущі. Або на воскові. Яких форм набувають ці тіні? Ой, це наче ворожіння на Андрія. Якою б тінь не була, вона завжди скидається на обриси якоїсь країни чи континенту, химерного собаку й ембріон".

І коли вона силкувалася щось ще в цих тінях роздивитися, наприклад, себе як славну журналістку, мандрівницю й фотографа, і їй уже навіть здалося, що там помітна постать з фотоапаратом, вітер ворухнув фіранкою, і світло вуличного ліхтаря порушило попередні форми. Лінка примружила очі й спробувала знову вихопити зі світлотіні свої мрії, але напівзаплющені повіки зробили своє. Лінка заснула.

Якщо вона сподівалася, що назавтра про все розповість Азорові й решті, то вона геть помилялася. Їй довелося чекати цього понад тиждень, бо Азор і чути не хотів про жодну розмову перед загальними зборами, термін яких уже визначила наперед. Лінка терпляче чекала. До того ж, вона була дуже зайнята. Як завжди, на початку року поспішала придбати шкільне приладдя, зошити, встановити в компі різні програми для обробки фотографій... А коли нарешті дочекалася загальних зборів "Репотеки", усе відбулося не так, як вона очікувала. Ситуація виглядала просто безнадійною.

— Не розумію, — сказав Азор. — Чому нам має не вистачати того видання, яке ми вже маємо?

— Якби "Репотека" мала ще й он-лайн версію, читачів би побільшало.

— Ну, але ти б захотіла публікувати там інші статті.

— Так... бо якби вони були такі самі, то це взагалі не мало би сенсу. Крім того, писатиму не лише я. Писали би й інші.

Як вона й припускала — сперечатися з Азором було нелегко.

— Але як ми знаходитимемо на це час? Адже ми ледве встигаємо з паперовою версією. Насилу вдається вимучити номер газети раз на два місяці, якщо не рідше, а ти вважаєш, що треба щось публікувати щотижня в інтернеті? Ти що, з глузду з'їхала?

"Чому він зі мною такий грубий? — подумала Лінка. — Чому вважає, що може так до мене ставитися? Завжди одне й те саме. Нічого він не навчився".

— Я — головний редактор. Мені довелося б усе це читати й виправляти після тебе. Краще б ти знайшла час допомогти в паперовій "Репотеці". Навіть тепер треба написати кілька дрібних речей. Наприклад, про початок навчального року.

Лінка відчула, як канапка зі шкільного буфету перевернулася їй у шлунку.

— Я не хочу писати таких речей, — спокійно відповіла вона. І раптом відчула в собі таку силу, якої ніколи досі не знала. — Не хочу я писати такої фігні. Я завжди думала, що для серйозніших тем, великих статей просто бракує місця. Але це питання вибору, правда? Ви просто не хочете полишати свою зону комфорту. У вас шори на очах. Початок навчального року! Оце лайно!

Кажучи це, вона вже знала, що співпраця з "Репотекою" для неї закінчилася. Азор цього не стерпить. І, справді, він виглядав розлюченим. До того ж, хлопець відзначався таким типом зовнішності, що лють йому шкодила. На світлих щоках розквітли дві великі червоні плями. Він спітнів і тепер виглядав як червоний щур. Лінка пирхнула сміхом. І то був кінець. Такі, як Азор могли стерпіти все, окрім того, щоб з них хтось сміявся.

— І які ж ці твої блискучі теми?! Де ця твоя справжня журналістика?! — розгнівано вигукував він.

Решта, як завжди, мовчала. Або не знають, що сказати, або ж бояться. "Але я більше не боятимусь", — подумала Лінка.

— Мої теми? Роззирнися довкола. Їх море. Мені здається, що ми могли б сказати щось більш істотне, аніж розповідати про вертеп, організований другокласниками, чи ремонт спортзалу. Твоя газета мені нагадує Першотравневі урочистості! Така сама дурня. Про важливі речі ти хіба що згадуєш кількома реченнями! Пам'ятаєш, як я написала про Великий оркестр святкової допомоги? Скільки того було? Чотири рядки? Мала бути стаття, а ти вмістив фігню!

Вона його геть спантеличила своїм вибухом. Що ж, із деким можна воювати виключно його ж зброєю.

— Чхала я на вашу газету. Сьогодні відкриваю власну. А ви собі далі робіть своє дурне школярське казна-що!

І просто вийшла. Шкода часу.

А коли йшла вулицею Фоксаль у бік дому, гордовито задерши голову, усе ще згадуючи сутичку з Азором, то почула, що хтось за нею біжить. Зуза. Чому вона? Адже це дівчина Азора. Що ж, підтримки від неї нуль, певне, вибігла, щоб ще їй чимсь дорікнути.

— Почекай! — гукнула Зуза. — Лінко, почекай!

Дівчата сіли на парканчику біля продавців книжок, які завжди тут розкладали свій товар, хоч Лінка й не бачила, щоб хтось у них щось купував. Люди проходили повз розкладені томи, наче вулиця була поганим місцем для купівлі книжки. Бігли до "Емпіка", де було повно людей і книжки коштували значно дорожче. Нічого не вдієш, сила реклами.

— Я вважаю, що ти маєш рацію, — сказала Зуза. — Я теж... Мені теж не подобається наша газета. Загалом.

— Але ж ти була серед тих, хто її створив, — здивувалася Лінка. — Ти й Азор.

— Ну, так, — дівчина почервоніла. — Але я... Ти ж знаєш, який Азор...

— Знаю. Але ти, мабуть, знаєш краще? — Лінка намагалася якось прояснити ситуацію.

— Ми більше не разом, — сказала раптом Зуза.

— Ти чи він?

— Він зі мною порвав. На Фейсбуку, щоб тобі було зрозуміло. Просто якось я побачила, що ми більше не зустрічаємося.

— Чудово. Що ж, декому Фейсбук полегшує справу, еге ж?

— Це сталося під час канікул. Мабуть, він з кимсь познайомився. Не знаю. Так чи сяк, він не подзвонив до мене жодного разу. Тепер теж не говорить зі мною. Дивиться крізь мене, наче я прозора. Минули майже два тижні від початку навчального року, а він мені жодного разу навіть "привіт" не сказав.

— Хамство. Це просто огидно. Знаєш... я найвідповідніша людина, якій ти можеш пожалітися. Ти ж чудово знаєш, як виглядали мої стосунки з Азором. Ми одне за одним ніколи не гинули.

— М'яко кажучи.

— Дуже м'яко.

— Знаєш, що? Узагалі я навіть радію, — посміхнулася Зуза.

— Радієш?

— Так. Я розумію, що це дивно звучить. Але почуваюся знову вільною. Нелегко бути його дівчиною.

— Чому?

— Завжди мусило бути так, як він вирішив. Ми ходили тільки туди, куди йому хотілося й коли хотілося. Критикував, як я одягаюся і як виглядаю. Казав, що я гладшаю й замало рухаюся. Я записалася до басейну, хоча й ненавиджу воду, бо він уважав, що так буде для мене найкраще. А передусім доводилося завжди погоджуватися з усім, що він говорить.

— Тиранозавр рекс. Диви-но, то він не вимер, — усміхнулася Лінка. — Навіть незле почувається.

— Так само було й із газетою.

— Ви сварилися через "Репотеку"?

— Важко назвати це сварками. Я пропонувала щось змінити, але він і чути не хотів. Свою первісну концепцію відстоював зубами й пазурами. Усе, що я вигадувала, сприймав як напад на нього. А мені... важко було з ним боротися, зрештою, він був моїм хлопцем. А тепер я не відчуваю, що йому завинила й хотіла б долучитися до твоєї газети, якщо ти не проти. Я тобою завжди... захоплювалася, — Зуза глянула Лінці просто в очі.

"Захоплювалася"? Це слово Лінку здивувало, але й приємно полестило.

— Не перебільшуй, — швидко відповіла вона. — Немає чим захоплюватися. Я рада, що ти хочеш приєднатися до мого проекту. То що, ходімо до мене?

* * *

Наталія не знала, як реагувати на те, що Марцін не дзвонить їй уже два тижні. Точніше — тринадцять днів. Вона лічила дні, розлючено видряпуючи їх ручкою в календарі.

Дівчина не послухалася Лінчиної поради й не зателефонувала Марцінові після сварки в "Грицані". Вирішила, що це занадто.