Точка зору - Сторінка 4

Ага, ось він! — Він суворо, та водночас і ніжно подивився на Жениха. — Нічого, нічого… хороший! Га? Арсене Назаровичу?.. Як вважаєш?

— Мені — тільки б не відставав від життя, — сказав Дід.

— Ні, хороший, хороший… Вітаю, хлопче, від душі вітаю! Ви, можна сказати, знайшли скарб.

— Е-е, що — скарб, Семене Кузьмовичу, — дорікнув Громадянинові Дід. — Що в наш час скарб?

— Я просто до слова, Арсене Назаровичу. Ні, хороший… А я-бо Катрусю ось із яких літ знаю, коли вона ще під стіл пішки ходила, хе-хе-хе… Ох, де мої сімнадцять літ!

— А ось цього я не люблю, Семене Кузьмовичу, — знову осадив його Дід. — Що це за зітхання?

— Я так, Арсене Назаровичу, до слова. Ні, хороший! Так, молоді люди… одну хвилиночку. — Семен Кузьмович вийшов із таємничим виглядом.

— Невиправна людина! — усміхнувся Батько Нареченої. — Зараз принесе якийсь подарунок, я вже його знаю.

— Коли я ще була маленька, — озвалась Наречена, — дядечко Семен водив мене в планетарій, показував на Місяць і казав: "Зважте, ви там будете". І плакав.

— Він у нас, як Ціолковський, — докинув Батько Нареченої. — Теж, до речі, все креслить щось. Запитаєш: "Навіщо ти винаходиш усе?" Він махне рукою й скаже: "Так… думки розпирають".

— Але здає останнім часом, здає, — зауважив Дід.

Увійшов Семен Кузьмович із телевізором у руках.

— Прошу прийняти від мене цей скромний подарунок, молоді люди.

— Що ви, дядечку Семене? — вигукнула Наречена.

— Що ви, Семене… е-е… Семене Кузьмовичу! — також вигукнув Жених.

— Прошу, прошу… І без церемоній — я цього не люблю. Бо ображуся. Беріть, мені важко тримати.

Жених узяв телевізор.

— Спасибі.

— На здоров'я. Мені він на старості літ…

Дід пригрозив Семену Кузьмовичу пальцем:

— Кузьмо-овичу!

— Мовчу. Ох, братці, вдарим хвацьку-у!..

Дід підхопив:

— Ох, на помин її душі!

Всі голосно засміялись.

Семен Кузьмович поглянув на годинника.

— Добре з вами, дорогі мої, та діло є діло: судимо одного пройдисвіта товариським судом. Уявляєте, викинув номер: образився, що його покритикували на житлоактиві за некультурну поведінку в ліфті, прийшов додому, увімкнув скрізь світло — вдень!.. Увімкнув праску, електроплитку й сидить.

— Ганьба! — суворо сказав Дід. — Виселити в необжиті райони.

— Мало того: він почав співати! Сусіди, звісно, обурились: попросили вгамуватись. І знаєте, що він відповів? "Я, — каже, — не знав, що в будинку така звукопроникливість".

— А ось це вже нахабство, — сказав Батько Нареченої. — Він не знав, що в будинку така звукопроникливість! Наївна дитина!

— В наш час багато на наїв працює, — сказав Незрозуміло хто. — У нас в інституті один хлопець теж… "Я, — каже, — не знаю, чому Ремарк — це погано…"

— Пробрати разок гарненько — довідається, — порадив Дід.

У двері постукали.

— Ввійдіть, — сказав Батько Нареченої.

Вбігла Сусідка, подруга Нареченої.

— Боже мій!.. Катря…

— Зіна!..

Вони обнялись.

— Катре!..

— Зіно!..

— Катько!..

— Зінко!..

Семен Кузьмович засміявся, махнув рукою й вийшов.

— Ну, тепер балачкам краю не буде, — вдавано розгнівався Дід і повернувся до Незрозуміло кого. — А ви що, теж пишете, хлопче?

— Так.

— Про що, коли не секрет?

— Річ називається "Три товариші" — на зло Ремарку. Діють троє друзів: Митько, Толик і Боб. Вони спершу помиляються, згодом знаходять себе. А потім я писатиму ще одну річ — на зло Хемінгуею.

— Схвалюю, — сказав Дід. — Благословляю, так би мовити. Нам треба розкладати, треба картати, треба перетрушувати!.. Я, наприклад, у своїй книзі "Руки вгору, вороги!" перетрушую все на світі. Треба, треба.

— Отже, молоді люди, — озвався Батько Нареченої, — ви житимете самостійно. Як ви собі це уявляєте? Я хочу спитати насамперед вас, хлопче.

Жених вийшов на середину кімнати й повів річ, помітно хвилюючись:

— Мені легко відповідати на це запитання, тому що я недавно відповідав на запитання анкети однієї молодіжної газети — "Ваша думка про сім'ю і шлюб". Я докладно спинився там на духовному обличчі сучасної молодої сім'ї, на її, так би мовити, ідейній заквасці. Я висловив там одну, на мій погляд, цікаву думку: сучасна молода сім'я не може існувати без взаєморозуміння і дружби.

— Так, — Батько Нареченої кивнув головою.

— Далі, я вказував, що не уявляю собі сучасної молодої сім'ї без взаємної поваги й довір'я.

— Правильно.

— Ось ці чотири компоненти, як три кити, складають, на мій погляд, основу основ сучасної молодої сім'ї.

— Так.

Жених увійшов у раж.

— Я глибоко переконаний, — казав він дзвінким голосом, — що коли навіть тільки один з цих чотирьох компонентів перестане відповідати нормам сучасного співжиття, молода сім'я розпадеться. Я також глибоко переконаний, що шлюборозлучний процес у нашому законодавстві дуже вже ускладнено. Я можу накликати на себе немилість ліваків, можу видатись надто тенденційним, та я казав і казатиму, що оголошувати в газетах про розірвання шлюбу — це… альковне блюзнірство!

Всі уважно слухають Жениха, що розходився.

— Ви юрист? — спитав Батько Нареченої.

— Я, так би мовити, антиюрист. — Жених усміхнувся зі свого дотепу. — Я філолог. Та діло тут, як ви самі розумієте, не в професії. Мене глибоко хвилює людський аспект цього питання. Справді, ви прийшли з роботи, скупались у ванні, повечеряли й лягаєте на диван. У вас чудовий настрій. Ви берете газету й починаєте її проглядати. Все добре. Й раптом: "Марія Іванівна Загогулькіна…"

Всі голосно засміялись.

— "…порушує справу про розірвання шлюбу з Загогулькіним".

Усі знову голосно засміялися.

— Смішно? — запитав Жених. — Ні, сумно!!! Ти лежиш, тобі тепло, в тебе чудовий настрій, а десь плаче на попіл сімейного щастя ця сама Загогулькіна Марія Іванівна…

Ніхто не сміється.

— Десь пропадає хороша людина Загогулькін. Пропадає тільки тому, що вчасно не додивились, не потурбувались! — В очах Жениха гарячі вогники справедливого гніву. — Як же ти можеш лежати на дивані, як ти можеш добре почуватися, коли десь сталася драма! Ні, встань, знайди цього самого Загогулькіна, побалакай із ним, довідайся, в чому річ, а потім уже лягай. А до цього не смій лежати!!! Я закінчив.

— Так їх, хлопче! — закричав Дід. — І не бійтесь бути надмірно тенденційним! А слово теж якесь…

— Але ти сам собі суперечиш, Андж, — зауважила Наречена.

— Як?

— Коли б не було оголошень у газеті, ти б не довідався про драму.

— Ага! Ну-ну. — Дід задоволено потер долоні. — Люблю всякі пікніки.

Жених поблажливо і з любов'ю подивився на Наречену.

— Я суперечу сам собі тільки тому, що тобі цього хочеться.

— Але якби не було оголошення в газеті, ти б не довідався про драму і мав би гарний настрій, — наполягала на своєму Наречена. В неї також спалахнув у очах вогник.

— Отже, по-твоєму, коли б не було газети, я б не знав життя? — запитав Жених.

Всі з цікавістю стежать за молодими, добре всміхаються.

— Я не стверджую, що, не читаючи газет, ти б не знав життя, — для цього існують кіно, радіо, телебачення. Я тільки хочу сказати, що ти б не довідався про конкретну драму Загогулькіна.

— Та я цього Загогулькіна за два квартали впізнаю! — вигукнув Жених. — Іде людина з сумними очима — стоп! У чому справа, товаришу? Ану викладай, не ніяковій — що там у вас сталося? І суть не в тому, чи це Загогулькін, чи хтось інший.

— Ти впізнаєш, а інший не впізнає. Не можна всіх міряти своєю міркою. Я знаю скільки завгодно молодих людей, які зі спокійною совістю пройдуть мимо Загогулькіна.

— От-от! — вигукнув Жених і показав пальцем на Наречену. — Ось ми й добалакались!.. Ось із ким боротись треба — з байдужими! Саме про це я й хотів сказати, коли повів мову про шлюборозлучний процес.

— Це все правильно, хлопче, — сказав Дід. — Мені подобається ваш запал, із яким обстоюєте свої переконання. На мій погляд, трохи забагато запалу, та з роками це мине. Ви станете спокійним, і ви легше знаходитимете ті єдино правильні слова, які прокладуть вам шлях до щасливого життя. Я хочу спитати про інше: як ви собі уявляєте інший бік сімейного життя — матеріальний, так би мовити?

Жених скривився:

— Якось не хочеться про це сьогодні…

— Ні, ви вже скажіть, — наполягав Дід. — Я розумію, моє запитання трохи коробить вас, та ми, люди літні, знаємо, що над цим питанням багато хто сушив голову.

— Ну, по-перше, ми матимемо дві кімнати, два телевізори… Крім того — я розголошую чужу таємницю… — Жених радісно засміявся й подивився на свого батька. — Та я дуже радий і тому скажу: тато купує нам стару "Победу".

В кімнаті запала зловісна тиша. Всі зневажливо й гнівно дивляться на Жениха. Він повільно, зі страхом осягає, як низько він опустився зі своєю нікчемною, дурною, недоречною радістю.

— Геть, — тихо сказав Дід.

— Так ось ви який, виявляється, — також неголосно сказав Батько нареченої. — Вас у цьому світі хвилює тільки "Побєда"? Можете вважати, що сьогодні ви не перемогли. Я приєднуюсь до вимоги мого батька — геть! І, думаю, моя дочка також до нас приєднається.

— Я приєднуюсь, тату. Я… я не знала, який він насправді… — Наречена заплакала. — Коли ми з ним розмовляли про сімейне життя, він казав тільки про чотири компоненти. Він навіть не натякав на "Победу". Він видавався мені благородним, із чудовою закваскою, а виявляється… виявляється, він виношував думку про власну "Победу"! Нікчема! О, як я помилилась!

— Я сам тільки сьогодні довідався, — бовкнув був Жених.

— Не смійте! — Дід гримнув костуром у підлогу. — Не смійте нічого казати! Якщо ви радієте з приводу того, що матимете свою "Побєду", то радійте ще більше, що ви в моєму домі і я не можу вас відлупцювати ось цим костуром, тому що я бла-агородна людина! Можете йти в ресторан!

— Я приголомшений, товариші! — обізвався блідий Батько Жениха. — Мені важко зараз говорити… Я не впізнаю свого сина… Я щось прогавив у ньому свого часу — це безсумнівно. Я чогось головного не побачив у ньому. Я справді хотів купити йому "Побєду". Та я ніколи не думав, що разом із "Побєдою" в ньому підведе голову той дрібненький власник, якого він так уміло ховав у собі. Я сам усе життя ось цими руками розливав газовану воду (показав руки), мені часом було не до сина, я передоручив його виховання бабці — і ось результат.

Мати Жениха також заплакала.

— Андрійку, синку… Скільки разів я тобі казала: не знайся з цими молодиками, це лиха компанія.