Точка зору - Сторінка 6

Ось тому ти й бачиш подеколи: людина їде в необжитий район, а замислена. Чому, спитаєте? Про що замислилась? Чи ти залишив тут щось, що дає тобі підстави задумуватись? Квартиру з вигодами? Рідних і друзів?.. А там тебе чекає намет! Там тебе чекають бурани, ведмеді, вовки!.. Постає питання: а що краще? Що краще: зручна квартира чи намет із ведмедем?

— Я розумію, що ви хочете сказати. Звичайно, намет із ведмедем краще. Але їдуть-бо вони зводити будинки із зручними квартирами. Цього теж не можна забувати. Значить, ведмідь не вічний?

Хтось підніс догори палець, хитро примружився.

— Ведмідь, на жаль, не вічний, — згодився Оптиміст. — Та це не повинно нас стримувати: закінчаться труднощі — ми їх вигадаємо!

— Це ви точно сказали. Це як в око вліпили.

— Я завжди кажу в самісіньке око, хоча й не вмію говорити і завжди хвилююсь. Еге ж, так про що ми? Ага, про юнака, який їде в необжитий район і сидить там у вагоні задуманий.

— Ні, ми повели мову про ведмедів. І я хотів запитати вас у зв'язку з цим: ось, скажімо, вийшли ви ранком з намету, а за десять кроків стоїть ведмідь. Звичайний бурий ведмідь середнього розміру. Ваші дії?

Оптиміст трохи подумав.

— Пісня! — вигукнув він. — Я заспівую бадьору пісню і йду від намету. Ведмідь слухає і йде за мною. Таким чином я відводжу його від намету, в якому сплять мої товариші, і вони ніколи не довідаються, яка небезпека чигала на них того ранку. Я йду тайгою і співаю. Ведмідь іде за мною. Я стомлююсь іти, стомлююся співати, та я йду й співаю. Потім я повзу й співаю. Потім я перестав повзти й співати. Ведмідь підходить до мене, і я бачу в його звіриних очах захоплення й подив…

— Так, правильно. Ще одне запитання: ви йдете з товаришем тайгою. Ви заблукали. У вас обмаль продуктів. Ви все ділите навпіл і йдете далі…

— Стоп! — вигукнув Оптиміст. — По-перше, я не стану ділити продукти навпіл — я віддам товаришеві все.

— Я знав, що ви так скажете. Тому ще одне запитання: а якщо ваш товариш вчинить так само?

— Тоді ми викидаємо харчі і йдемо далі.

— Правильно. Вас не зловиш.

— Та вже якось там.

— Останнє запитання: ви виходите з тайги?

— Безперечно!

— Ви готові до труднощів, хлопче!

— Помацайте! — Оптиміст дав помацати свої біцепси. Хтось помацав.

— Так, ви готові до труднощів. У цьому я ще й ще раз переконуюсь.

— Я готовий до всяких труднощів.

— Отже, ви їдете в Сибір?

— Я повторюю: я готовий до всяких труднощів і злигоднів, та їх у нас нема. Намет із ведмедем — це, самі розумієте, не труднощі. Значить?..

Хтось не здогадується, що — "значить".

Оптиміст усміхається:

— Ну?.. Я готовий до труднощів, та їх нема, — значить?.. Логіка, логіка!

— Не можу здогадатись. — Хтось ізніяковів.

Оптиміст терпляче пояснює:

— До труднощів я готовий. Так? Але труднощів нема. Намет, бурани і ведмеді не труднощі. Значить?..

— Слово честі, не можу…

— Значить, я не їду в Сибір! — голосно й весело сказав Оптиміст.

Обидва щиро сміються.

— Браво, хлопче! Двадцять копійок з мене. А в чарівники до нас не хочете піти працювати? У нас є деякі труднощі.

— Ваші труднощі — це теж не труднощі, — сказав Оптиміст. — Я їх, до речі, не знаю й не хочу знати. Життя йде вперед. І як поїзд проминає невеличкий полустанок, не зупиняючись на ньому, так і життя гримить мимо ваших, наприклад, труднощів, не звертаючи на них уваги. Значить?…

Хтось знову вагається.

Оптиміст вирішив пояснити предметно.

— Ось полустанок — тобто ваші труднощі. — Поклав на стіл коробку сірників. — Так? Ось — життя… — Хотів узяти наган, та Хтось ніяково сховав його. Оптиміст узяв протокол, згорнув дудкою. — Ось — життя, яке стрімко пролітає мимо. — Показав. — Тепер: я займаюся вашими труднощами… — Тицьнув у коробку пальцем. — А життя — дивіться! — гримить мимо. Значить? Логіка?..

— Не розумію. — Хтось знову вагається.

— Значить, я не йду до вас працювати!

Знову весело засміялись.

— Ловко ви мене, — сказав Хтось.

— Якщо я піду до вас працювати, значить, я зостанусь на полустанку, і життя гримітиме повз мене. А я хочу весь час линути вперед. І я лину.

— Стоп! Зараз я вгадаю вашу професію, — сказав Хтось.

— Не вгадати.

— Вгадаю!

— Нізащо!

Хтось пильно подивився на Оптиміста:

— Пілот.

Оптиміст заперечливо похитав головою.

— Ви занадто буквально зрозуміли поривання вперед. Пілот — це механічне поривання.

— Геолог!

— Геолог — це поривання в глибину, а не вперед.

— Викладач історії!

— Ну, це зовсім не те. Історія — це…

— Ні, ні, це справді не те. Зараз, зараз…

Оптиміст усміхається, чекає:

— Ну?..

— Зараз, зараз… Поет?

— Близько, та не те.

— Чорт забери! Зараз, зараз… Сутенер! Тобто… Тьху, чорт… не те хотів сказати, вибачте, будь ласка. — Хтось почервонів.

— Нічого, — великодушно сказав Оптиміст.

— Я хотів сказати — зв'язківець!

— Не те.

— Тоді не знаю. Пас.

— Ви взялися за непосильне завдання. Мою професію визначити неможливо.

— Чому?

— Тому що в мене нема ніякої професії.

Хтось — наче покотом його покотило:

— Ну, ловко ж ви мене!.. Ха-ха-ха!.. А що ви робите?

— Нічого, в тім-то й річ.

— Як?

— Так. Як правило, лежу на дивані чи прогулююсь вулицею.

— Та ви ж бо сказали, що ви весь час пориваєтесь вперед!

— Так, я лежу й пориваюсь. Розумієте?

— ???

— Ну, я лежу і водночас лечу вперед! Невже ви собі не можете уявити цього? І це після ейнштейнівської теорії?

— Якось важко, знаєте… Не можу, знаєте, відчути цього явища.

— Душею! Серцем! Помислами пориваюсь!

— A-а, ось тепер зрозумів…

У цю мить вікна кабінету самі відчинились, з вулиці увірвався вихор, вихопив з рук Оптиміста чарівний листок і виніс у вікно.

— Так ви, значить, ніде не працюєте? — суворо запитав Хтось. Він обернувся на стомленого, в літах.

— Ні.

— І не бажаєте працювати?

— Працювати — значить не пориватися вперед. Правильно? Значить?..

— Попросіть другого сюди, — наказав Хтось.

Та двері самі відчинились, увійшли Чарівник і Песиміст. Песиміст одразу гаркнув на Оптиміста:

— Стоного!.. Де чарівний листок?! Зараз я битиму тебе…

Чарівник зупинив його твердою рукою:

— Спокійно.

— Ви бачили покидьків, які нікуди не пориваються?! — закричав Оптиміст. — Ось один з них. Дозвольте ваш наган, на хвилинку: я його цокну.

— Спокійно! — знову сказав Чарівник. — Сядьте. Листок у мене, ви його не одержите.

— Але ж він спотворив картину життя!

— Ні, де ти її спотворив!

— Спокійно! — ще раз сказав Чарівник. — Бо інакше я оберну вас на баранів, і ми з замом зготуємо з вас шашлики. — Чарівнику самому сподобався цей жарт, і він засміявся: — Ги-ги-ги…

Песиміст і Оптиміст не засміялись.

Чарівник схрестив руки й довго ходив по кабінету. Він думав.

— Ви обоє спотворили картину життя, — сказав він. — Ви обоє перейшли межу. А смисл у тому, щоб… — Він знову заглибився в свої думи.

— В чому смисл? — запитав Оптиміст. — Бо я хвилююсь.

— Смисл у тому, щоб… Заманлива ідея, чорт забери! — Чарівник знову заглибився в думи.

— Де у вас туалет? — тихо спитав його Оптиміст.

— У коридор і ліворуч. Швидше там, я зараз виголошуватиму смисл — щось нове.

— Побоюєтесь, що втечу? Принципово не піду. Я краще тут…

— У чому смисл? — нетерпляче запитав Песиміст.

— Смисл у тому, — урочисто мовив Чарівник, — щоб об'єднати обидві ці точки зору і в результаті напруженого філософського акту народити — третю! Га? Спробуємо?

— Як? — здивувалися всі.

— Так. Я переводжу свій чарівний годинник… Є. Відбувається сватання. Родина Нареченої така, якою її бачить наш Оптиміст. Родина Жениха така — як бачить Песиміст.

— Ура! — закричали Песиміст і Оптиміст. Узялися за руки й стали танцювати:

В цьому світі — тру-ля-ля!

тру-ля-ля!

тру-ля-ля!

Життя не варте ні гроша!

ні гроша!

ні гроша!

— Вперед, шибеники! — скомандував Чарівник. — Усі ходімте. Ми побачимо зараз щось нове.

А в цей час у будинку Нареченої коїлося щось неймовірне.

Дід читав Незрозуміло кому свою книжку:

— …Тут я взяв гвинтівку й тарахнув його. Голубі мізки свиснули на парапет і драглями довго здригались. У цю мить вона вийшла з кімнати і підвела свою гадючу голівку, намагаючись справити зворотне враження. Я почав клацати затвором, відчуваючи, що мене всього обволікує. "Одержуй!" — сказав я і її теж тарахнув. "Гук! Гук! Гук!" — розляглося по всіх кімнатах.

— Скільки метрів? — спитав Незрозуміло хто.

— Де?

— Квартира?

— Не знаю.

— А навіщо пишеш? Тумбочки краще майструй.

В іншому кутку Жених навчав Батька Нареченої боксу. Обмотав кулак рушником і показував прийоми.

— Крюк! — кричав розпашілий Жених. — Оп!

Батько Нареченої відлетів до стіни.

Батько Жениха повів його знову до вікна.

— Удар, га?..

— Прекрасний удар! Ось я пам'ятаю, коли їхав на Крайню Північ…

— Постривай ти зі своєю Північчю! Ставай.

— Ви легше його, — сказала Мати Нареченої. — Бо струс буде.

— Який струс! — вигукнув Батько Нареченої. — Треба — значить, треба!

— Він мені одного разу як засвітив, — згадав Батько Жениха, — я тиждень на кварц ходив. Ану, синку, як ти мене тоді?.. Ану, йому теж так!

— Прямою правою? — запитав поважний Жених.

— Я не бачив. У мене тоді іскри з очей посипались.

Усі засміялись.

— Як образно! — сказала Наречена. — "Іскри посипались…" Яка все-таки російська мова!..

— Це — правою в лоб, знизу, — згадав Жених. — Це робиться так… Нагни голову!

Батько Нареченої слухняно нагнув голову:

— Єсть.

— Нижче.

— Єсть.

— Стежте за моєю правою ногою… Ось що вона робить… Удар піде звідти.

Всі завмерли і стежили за правою ногою Жениха. Він стрибав.

— Оп! — сказав Жених, і Батько Нареченої полетів у куток.

— Усе, нокаут, — сказав Жених.

Справді, Батько Нареченої не зводився. Його стали приводити до тями.

— Ти захопився, Андж, — сказала Наречена.

— Якби я захопився, тут би давно вже нікого не було. Ми якось із дружком пішли до одних знайомих. А дружок із жінкою був. А там один фраєр був. Ну, ми їх заскочили в туалеті. Ось там я захопився! Стали фраєра в унітаз пхати, він не лізе…

— Принципово не лізе чи просто не може? — спитала Мати Нареченої.

— Не хоче!

— А ви?

— Ми зняли з нього костюм і пустили в самій шляпі. Він о другій годині ночі голий кігті рвав.

— Це ж неетично, Андж.

— Га? — запитав Жених.

— Неетично.

— Зате — голий! І швидкість пристойна.

— Я розумію твоє захоплення швидкістю, Андж, та згодься: гола людина о другій годині ночі… Ти можеш заперечити: а як же Високе Відродження?..

— Вони не встигли, — сказав Жених.

— Тобто?

— Ми прийшли раніше.

— Я кажу про Відродження…

— Я теж.