Тополенька моя в червоній косинці - Сторінка 7

- Чингіз Айтматов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Інші теж мовчки підвелися, збираючись іти. Таким посміховиськом я ніколи не був! Аяс шапка почервоніла на мені від ганьби.

— Стривайте, куди ж ви! — заметушився я поміж шоферами.— Я ж серйозно кажу. Причепи можна брати...

Один із старих шоферів, аксакалів, підійшов до мене трохи сердитий:

— Коли я почав тут шоферити, ти ще, хлопче, без штанів бігав. Тянь-Шань — не танцювальний майданчик. Жаль мені тебе, не сміши народ...

Люди, посміюючись, почали розходитись до машин. Тоді я крикнув на всю станцію:

— Баби ви, а не шофери! Даремно я це зробив, на свою голову.

Всі на мить зупинилися, потім разом кинулись на мене.

— Ти що! Чужим життям погратися захотів?

— Новатор! Премію заробляє! — підхопив Джантай. Голоси змішалися, мене притиснули до ящиків. Думав, змолотять кулаками, підхопив з землі дошку.

— Ану, розступися! — свиснув хтось і розштовхав усіх. Це був Алібек.— Тихше! — гаркнув він.—А ти, Ільясе, кажи толком! Швидше кажи!

— Та що казати! — відповів я, переводячи дух.— Ґудзики жі пообривали. На перевалі я тягнув машину до дорожньої ділянки. На буксирі, з вантажем. От і все.

Хлопці недовірливо примовкли.

— Ну, і витяг? — з сумнівом спитав хтось.

— Витяг. Через весь Долон, до садиби.

— Нічого собі! — здивувався хтось.

— Бреше! — відказав другий.

— Брешуть собаки. Джантай сам бачив. Ей, Джантаю, де ти? Скажи! Пам'ятаєш, як зустрілися...

Але Джантай не озивався. Мов крізь землю провалився. Однак тоді не до нього було. Почалися суперечки, дехто вже став на мій бік. Та якийсь маловір одразу переконав їх, що сказане мною — вигадка.

— Чого патякати по-пустому! — сердито промовив він. — Хтось там щось зробив один раз, мало що буває. Ми не діти. На нашій трасі водити причепи заборонено. І ніхто цього не дозволить. Спробуй-но скалш іиясенерові по безпеці, він тобі таку дулю піднесе, що носом закрутиш. Під суд пе піде через вас... От і вся розмова.

— Та годі тобі! — заступився був другий.— Що значить не дозволить! Он Іван Степанович в тридцятому на полуторці перший відкрив перевал. А ніхто йому не дозволяв. Сам пішов. Ось він, живий ще...

— Еге ж, було,— підтвердив Іван Степанович.—Але,—каже,— у мене є сумнів; тут і влітку ніхто не ходив з причепами, а зараз зима...

Алібек весь час мовчав і враз заговорив:

— Годі сперечатися. Діло хоч і небувале, а подумати треба. Тільки не так, як ти, Ільясе: тяп-ляп, давай причепи — і гайда. Підготуватися треба, продумати все як слід, порадитись, провести випробування. Самими словами нічого не доведеш.

— Доведу! — відповів я.— Поки ви будете думати-гадати, я доведу! Тоді переконаєтеся!

У кояшої людини своя вдача. Треба нею, звичайно, керувати, та не завясди це вдається. Я сидів за рулем і не відчував ні машини, ні дороги. У мені кипіли біль, образа, гіркота й роздратування. Чим далі, тим більше розпалялося обралгене самолюбство. Ні, я вам доведу! Доведу, як не вірити людині, доведу, як сміятися з неї, доведу, як обереленичати, оглядатись!.. Алібек теж хороший: подумати треба, підготуватися, випробувати! Він розумний, обачливий! А мені чхати на це. Запросто зроблю та й утру всім носа!

Поставивши машину в гаралс, я довго ще порався коло неї.

В душі у мене все було натягнуте до краю. Я думав тільки про одно: вирушити з причепом на перевал. Я мусив зробити це хоч би там що. Але хто дасть мені причеп?

З такими думками я брів по двору. Було вже пізно. Тільки в диспетчерській світилося вікно. Я зупинився: диспетчер! Диспетчер моясе все влаштувати! Сьогодні чергувала, здається, Кадіча. Тим краще. Вона не відмовить, не повинна відмовити. Та коли вже на те пішло, не злочин же якийсь я збираюся вчинити, навпаки, вона лише допоможе мені зробити корисне, потрібне для всіх.

Підійшовши до диспетчерської, я піймав себе на думці, що давно вже не заходив у ці двері, як бувало, а звертався у віконце. Я завагався. Двері відчинилися. Па порозі стояла Кадіча.

— Я до тебе, Кадіче! Добре, що застав.

— А я вже йду.

— Ну, ходімо, проведу додому.

Кадіча здивовано звела брови, недовірливо подивилася на мене, потім усміхнулась:

— Ходім.

Ми вийшли з прохідної. На вулиці було темно. З озера долинали шумливі сплески, дув холодний вітер. Кадіча взяла мене під руку, пригорнулася, ховаючись од вітру.

— Холодно? — спитав я.

— З тобою не змерзну! — відбулася жартом вона.

Ще хвилину тому я страшенно хвилювався, а зараз чомусь заспокоївся.

— Завтра ти, Кадіче, коли чергуєш?

— В другу зміну. А що?

— Діло у мене є, дуже важливе. Від тебе все залежить... Спершу вона й слухати не хотіла, але я далі переконував її.

Зупинилися коло ліхтаря на розі.

— Ох, Ільясе! — мовила Кадіча, стурбовано заглядаючи мені у вічі. — Дарма ти це затіваєш!

Та я вже зрозумів, що вона зробить те, про що прошу. Я взяв її за руку:

— Ти вір мені! Все буде гаразд. Ну, домовилися? Вона зітхнула:

— Та що з тобою робити! — і кивнула головою. Я мимохіть обійняв її за плечі.

— Тобі б, Кадіче, джигітом народитись! Ну, до завтра! —міцно потиснув їй руку.— До вечора приготуй всі папери, зрозуміла?

— Не поспішай! — промовила вона, не випускаючи моєї руки. Потім несподівано повернулася. — Ну, йди... Ти сьогодні в гуртожиток?

— Атож, Кадіче!

— На добраніч!

На другий день у нас був техогляд. Люди на автобазі нерву-валися: завжди ці інспектори з'являються невчасно, завжди чіпляються до всього і складають акти. Скільки з ними мороки, скільки клопоту. Та їм було до цього байдуя;е.

За свою машину я був спокійний, проте тримався далі, вдаючи, що зайнятий ремонтом. Треба було відтягти час, поки заступить чергувати Кадіча. Ніхто не заговорював до мене, не нагадував про вчорашнє. Я знав, що людям не до мене; всі поспішали швидше пройти техогляд і вирушити в рейс, надолуяшти прогаяний час. І все ж образа в душі не вщухала.

Техогляд я пройшов у другій половині дня. Інспектори пішли. Стало тихо, безлюдно. Далеченько в дворі під відкритим небом стояли причепи. їх використовували інколи для внутрішніх перевозок по дорогах рівнин. Я облюбував собі один — звичайний візок, кузов на чотирьох колесах. От і вся мудрація. А скільки довелося похвилюватись... Тоді я ще не знав, що мене чекає, спокійно пішов у гуртожиток, треба було ситиіше пообідати та й подрімати з годину, дорога ж мала бути важка. Але я так і не зміг заснути, ворочався з боку на бік. А коли почало смеркати, вернувся на автобазу.

Кадіча була вже тут. Все готове. Я взяв путівку і поквапився до гаража. "Ну, тепер дерягіться!" Розвернув машину, підвів до причепа, перевів мотор на малі оберти, вийшов, оглядівся кругом. Нікого нема. Чути тільки стукотіння верстатів у ремонтній майстерні та шум прибою на озері. Небо начебто чисте, але зірок ще не видно. Поряд тихо постукує мотор, і серце у мене постукує. Хотів закурити, та одразу ж кинув геть цигарку: потім.

Біля воріт мене зупинив вахтер:

— Стій, куди?

— Вантажитися, аксакале, — сказав я, намагаючись бути байдужим. — Ось пропуск на виїзд.

Старий уткнувся в папірець, ніяк не розбере при світлі ліхтаря.

— Не затримуй, аксакале! — не стерпів "я. — Робота не жде. Коли вантажили, все було гаразд. Взяв я повну викладку: два

місця в кузові, два — в причепі. Ніхто й слова не сказав — я навіть здивувався. Виїхав на трасу і тільки тоді закурив. Сів зручніше, ввімкнув фари і дав повний газ. Захиталася, замиготіла темрява на дорозі. Дорога була вільна, і ніщо не заважало мені гранично збільшувати швидкість. Машина неслася легко, майже не відчутно було причепа, що позаду погуркував. Щоправда, на заворотах нас трохи заносило вбік, і вирулювати було важче, та це від незвички, пристосуюся, думав я. "Даєш Долон! Даєш Сіньцзян!" — крикнув я сам собі і прихилився до баранки, як вершник до холки коня. Поки дорога рівна, треба було гнати машину. Близько півночі я розраховував вийти на штурм Долона.

Якийсь час я навіть перекривав свої розрахунки, та коли почалися гори, йти довелось обережніше. Не тому, що вантаж для мотора був занадто важкий, — мене стримували не стільки підйоми, скільки спуски. Причеп вихляв на уклонах, гуркотів, підштовхував машину, заважав спокійно спускатись. Щохвилини доводилося переключати швидкості, гальмувати, вирулювати. Спочатку я стримувався, намагався не помічати. Але далі — більше, це почало турбувати мене, дратувати. Скільки їх на дорозі — підйомів та спусків, чи спадало комусь на думку підрахувати! І все ж я не занепадав духом. Мені ніщо не загрожувало, тільки сили вимотувались. "Нічого! — заспокоював я себе. — Зроблю перепочинок перед перевалом. Проб'юся!" Я не розумів, чому зараз мені було куди важче, ніж тоді восени, коли я вів на буксирі машину.

Долон наближався. Проміння фар заковзало по темному кам'яному громадді міжгір'я, скелі з насунутими сніговими шапками нависали над дорогою. Замиготіли пластівці снігу. "Мабуть, вітер здув згори", — подумав я. Але пластівці почали налипати на шибки і сповзати вниз, значить, ішов сніг. Він був не дуже густий, але мокрий. "Цього ще бракувало!.." — вилаявся я крізь зуби. Увімкнув щітки.

Почалися перші кручі перевалу. Мотор завів знайому пісню. Монотонний, надсадний стугін поповз у темряві по дорозі. Нарешті підйом взято. Тепер попереду довгий шлях під уклон. Мотор забурчав, машина пішла вниз. Одразу замотало то в один, то в другий бік. Я відчуваю спиною, як дуріє причеп, як він наїжджає і тичеться в машину, чую, як гримить, скрегоче метал на стику зчеплення. Цей скрегіт мені аж ломить спину, тупим болем відбивається в передпліччях. Колеса не слухаються гальм, ковзають по мокрому снігу. Машина пішла юзом, затряслася всім корпусом, вириваючи баранку з рук, і заковзала навскіс по дорозі. Я вивернув руль, став. Далі не можу, сили нема. Вимкнув фари, заглушив мотор. Руки задерев'яніли, стали мов протези. Я відкинувся на спинку сидіння і почув своє хрипке дихання. Просидів так кілька хвилин, віддихався, закурив. А навколо — темрява, дика тиша. Тільки вітер посвистує в щілинах кабіни. Боюся уявити собі, що буде попереду. 3ВІДСИ йдуть угору по схилах серпантини. Ціла мука для мотора і для рук це нескінченне видирання зигзагами по схилу гори. Проте розмірковувати не доводиться, сніг ліпить.

Я завів мотор. Машина з тяжким ревом рушила вгору.