Тополенька моя в червоній косинці - Сторінка 8

Зціпивши зуби, без перепочинку брав серпантини петлю за нетлею, одну За одною. Скінчилися серпантини. Тепер крутий спуск, рівна, положиста дорога до заворота в напрямку дорожньої ділянки і далі останній приступ перевалу. Насилу з'їхав униз. По прямій дорозі, що тягнеться кілометрів з чотири, розігнав машину і з ходу погнав на підйом. Пішов, пішов угору, ще... Розгону вистачило ненадовго. Машина почала загрозливо уповільнювати рух, перемкнув швидкість на другу, потім на першу. Відкинувся на спину, вчепився в баранку. В просвіті хмар бризнули зірки у вічі — ані З місця, далі не бере. Колеса забуксували, повернули вбік, я придавив акселератор до самого дна.

— Ну, ще! Ну, ще трохи! Держися! — закричав я не своїм голосом.

Мотор, замість протяжного стогону, почав дзвінко двигтіти й зірвався, дав перебій, затих. Машина повільно поповзла вниз. І гальма не допомагали. Вона скочувалася з гори під вагою причепа і нарешті враз зупинилася, вдарившись об скелю. Все стихло. Я штовхнув дверці, виглянув з кабіни. Так і є! От прокляття! Причеп завалився в кювет. Тепер ніякими силами його не витягти. В нестямі я знову завів мотор, рвонув уперед. Шалено закрутилися колеса, машина піднатужилася, напружилась усім корпусом, але навіть не зрушила з місця. Я виплигнув на дорогу, підбіг до причепа. Його колеса глибоко зав'язли в кюветі. Що його робити? Нічого не тямлячи, в дикій несамовитій злобі кинувся я до причепа, почав руками й усім тілом штовхати колеса. Потім підліз під кузов плечем, загарчав, як звірюка, напружився, аж біль у голові засвербів, намагаючись зсунути причеп на дорогу, та — куди там. Знесилившись, упав ницьма на дорогу і, загрібаючи під себе грязюку із снігом, заплакав з досади. Потім підвівся, похитуючись, підійшов до машини і сів на підніжку.

Здалека долинуло гудіння мотора. Два вогники спускалися лід уклон до положистої дороги. Не знаю, хто він був, цей шофер, куди й чого гнала його доля серед ночі, але я злякався, ніби вогні ці мали настигнути й піймати мене. Мов злодій, метнувся я до зчеплення, скинув на землю зчіпну сережку, скочив у кабіну і помчав угору по дорозі, покинувши в кюветі причеп.

Незрозумілий, моторошний страх переслідував мене. Весь час здавалося, що причеп женеться за мною слідом, от-от настигне. Я мчав страшенно швидко і не розбився, мабуть, тільки тому, що напам'ять знав дорогу.

Перед світанком прибув на перевалочну базу. Нестямно, мов божевільний, закалатав кулаками в двері. Двері розчинилися; не дивлячись на Асель, зайшов у дім як був — весь у грязюці від голови до ніг. Важко дихаючи, сів на щось вологе. Це була купа випраної білизни на табуреті. Поліз в кишеню по цигарки. Під руку потрапили ключі від запалювання. Сердито шпурнув їх геть, понурив голову і застиг, розбитий, брудний, заціпенілий. Боса Асель коло столу переступала з ноги на ногу. А що я міг сказати їй? Асель підняла з підлоги ключі, поклала на стіл.

— Умиєшся? Я води нагріла звечора, — стиха сказала вона. Я повільно підвів голову. Змерзла Асель стояла передо мною

в самій сорочці, притиснувши до грудей тонкі руки. її злякані очі дивилися на мене з тривогою і співчуттям.

— Причеп завалив на перевалі,— мовив я чужим, безбарвним голосом.

— Який причеп? — не зрозуміла вона.

— Залізний, зелений, 02-38! Чи не все одно який! — роздратовано крикнув я. — Украв я його, розумієш? Украв!

Асель стиха охнула, присіла на ліжко:

— А навіщо?

— Що навіщо? — мене злила її нетямовитість. — 3 причепом хотів пробитися через перевал. Ясно? Довести задумав своє... От і погорів...

Я знов уткнувся в долоні. Якийсь час ми обоє мовчали. Раптом Асель рішуче встала, почала одягатись.

— Чого ж ти сидиш? — суворо сказала вона.

— А що робити? — пробурмотів я.

— Повертайся на автобазу.

— Як! Без причепа?

— Там усе поясниш.

— Та ти що! — спалахнув я і забігав по кімнаті. — 3 якими очима притягну я туди причеп? Пробачте, мовляв, простіть, по-1 милився! На пузі повзати, благати? Не буду! Нехай що хочуть роблять. Чхати я хотів!

Від мого крику в ліжку прокинувся синаш. Він заплакав. Асель взяла його на руки, він заревів ще дужче.

— Боягуз ти! — раптом тихо, але твердо сказала Асель.

— Що-о? — не тямлячи себе, я кинувся до неї з кулаками, замахнувся, але не насмів ударити. Мене спинили її приголомшені, широко розкриті очі. Я побачив у її зіницях своє страшне, перекривлене від злоби обличчя.

Брутально відштовхнув її вбік, ступив до порога й вийшов, гучно хряснувши дверима.

Надворі вже було видно. У денному світлі все вчорашнє уявилося мені ще чорнішим, жалюгіднішим, непоправним. Поки що вихід бачив один: відвезти на місце бодай той вантаж, що був на машині. А далі не знаю...

На зворотній дорозі додому не заїжджав. Не тому, що посварився з Аселлю. Нікому не хотів показуватися на очі, нікого не хотів бачити. Не знаю, як іншим, а мені в таких випадках краще побути на самоті, не люблю показувати людям своє горе. Кому воно потрібне? Перетерпи, якщо можеш, поки не перегорить усе...

Переночував по дорозі в будинку для приїжджих. Снилося мені, начебто шукаю причепа на перевалі. Не сон, а просто кошмар. Сліди бачу, а причепа нема. Мечуся, питаю, куди подівся причеп, хто його погнав?..

А його й справді не було на тому злощасному місці, коли я повертався. Потім уже дізнався: виявилось, що Алібек притяг причеп на автобазу.

Слідом за причепом повернувся ранком і я. Змарнів за ці дні, гляну в дзеркальце над кабіною і не пізнаю себе.

На автобазі, як завжди, йшло звичайне життя, і тільки я, мов нетутешній, невпевнено під'їхав до воріт, тихо проїхав у двір, зупинився далі від гаража, в далекому кутку. З кабіни вийшов не одразу. Повів очима туди й сюди. Люди покидали роботу, дивляться на мене. Ех, розвернутися б зараз та й заїхати світ за очі. Та діватися нікуди було, довелося вийти з кабіни. Зібрав усі сили в собі і пішов через двір до диспетчерської. Намагався здаватись спокійним, але насправді йду, як людина, що завинила, перед строєм, знаю, що всі проводжають мене хмурними поглядами. Ніхто не гукнув мене, ніхто не поздоровкався. Та й я па їхньому місці зробив би, мабуть, те саме.

Спіткнувся на порозі. І серце моє мовби спіткнулось: про Ка-дічу, бач, забув, підвів її!

В коридорі просто в лице мені дивився зі стіни плакат "Блискавка". "Ганьба!" — написано великими літерами, а під цим написом змалювали причеп, покинутий в горах...

Я відвернувся. Обличчя пашіло, як від ляпаса. Увійшов до диспетчерської. Кадіча говорила по телефону. Побачивши мене, повісила трубку.

— На! — кинув я на стіл злополучну путівку.

Кадіча з жалістю глянула на мене. Тільки б, думаю собі, не почала кричати, не заплакала. "Потім десь, не зараз!" — прошу її в думці. І вона зрозуміла, нічого не сказала.

— Гомоніли про це? — стиха спитав я. Кадіча кивнула головою.

— Нічого! — процідив я крізь зуби, намагаючись підбадьорити її.

— Зняли тебе з траси, — сказала вона.

— Зняли? Зовсім? — я криво усміхнувся.

— Хотіли зовсім — на ремонт... та хлопці заступилися... Перевели поки що на внутрішні рейси. ЗаиДи до начальника, викликав.

— Не піду! Нехай самі вирішують, без мене. Жалкувати не буду...

Я вийшов. Понуро поплентався по коридору. Хтось ішов назустріч. Я хотів пройти боком, та Алібек заступив дорогу.

— Ні, ти підожди! — відсунув він мене в куток. Дивлячись у вічі, промовив злим, свистячим шепотом: — Ну, що, герою, довів? Довів, що ти сучий син!

— Хотів як краще, — буркнув я.

— Брешеш! Сам хотів відзначитись. На себе працював. А путящу справу занапастив. Ану спробуй тепер доведи після цього, що можна ходити з причепом! Йолоп! Вискочка!

Можливо, когось іншого ці слова заставили б одуматись, але мені тепер було все одно; нічого не зрозумів я, тільки бачив образу свою. Я вискочка, прагну відзначитися, заробити славу? Та це ж пеправда!

— 0дійди! — відсторонив я Алібека.— Без тебе тоскно. Вийшов на ґанок. Холодний, пронизливий вітер гнав по двору

снігову куряву. Люди проходили мимо, мовчали, скоса поглядаючи на мене. Що було робити? Сунув у кишені кулаки й пішов до виходу. Крига, що понамерзала в калюжах, з хрускотом втоптувалася в землю. Під ноги потрапила банка з-під тавоту. З усієї сили штурхнув її через ворота на вулицю і сам рушив слідом.

Весь день безцільно блукав я вулицями містечка, вештався

по безлюдній пристані. На Іссик-Кулі штормило, баржі гойдалися біля причалів.

Потім опинився я в чайній. На столі передо мною стояла почата півлітрівка та якась закуска в тарілці. Приголомшений першою ж склянкою, я безтямно дивився собі під ноги.

— Чого зажурився, джигіте? — пролунав раптом біля мене чийсь привітний, трохи насмішкуватий голос. Насилу підняв голову. Кадіча.

— Що, не п'ється самому? — усміхнулася вона, присіла поряд до столика. — Ну, давай вип'ємо разом!

Кадіча розлила горілку в склянки, підсунула до мене.

— Держи! — сказала вона і задирливо підморгнула, начебто ми прийшли сюди просто посидіти й випити.

— Ти чого це радієш? — незадоволено спитав я.

— А чого сумувати? З тобою, Ільясе, мені все дрібниця. А я думала, ти кріпший. Ну, де наше не пропадало! — стиха засміялася вона, присунулась ближче, цокнулася, дивлячись на мене темними, голубливими очима.

Ми випили. Я закурив. Мовби трохи полегшало, я усміхнувся вперше за цей день.

— Молодець ти, Кадіче! — сказав я і стиснув їй руку. Потім ми вийшли на вулицю. Було вже темно. Шалений вітер

3 озера розгойдував дерева й ліхтарі. Земля хиталася під ногами. Кадіча вела мене, підтримуючи під руку, дбайливо підняла мій комір.

— Винен я перед тобою, Кадіче! — промовив я, відчуваючи свою провину і вдячність їй. — Але знай, скривдити тебе не дам... Сам відповідатиму...

— Забудь про це, рідний мій! — відповіла вона.— Який-бо ти неспокійний. Все пориваєшся кудись, а мені боляче за тебе. Я й сама така була. За життям не вженешся, бери, що береться... Навіщо дражнити долю...

— Ну, це як хто розуміє! — не погодився я, а потім подумав і сказав: — А може, ти й маєш рацію...

Ми зупинилися біля будинку, де жила Кадіча. Вона давно жила сама. З чоловіком вони чомусь розійшлися.

— Ну, я прийшла, — сказала Кадіча.

Я не поспішав прощатись. Було вже щось таке, що зв'язувало нас. Та й не хотілося зараз іти до гуртожитку.