Трапери Арканзасу

Переказ з французької

Д. БОБИРЯ та М. МОСІНОЇ

І. БІВУАК НА ПАГОРКУ. ЩИРЕ СЕРЦЕ І ВЕСЕЛА ВДАЧА

Неосяжна американська територія, що простелилася на кілька сотень миль на захід від Міссісіпі, в середині XIX століття була ще мало відома. Цю дику й пустинну місцевість, зрошувану річками Червоною, Канадською і Арканзасом, вкривали дрімучі ліси й зеленаві савани. Тисячі звірів, що їх цивілізація день у день витісняла з інших частин Америки, знаходили собі тут захисток і первісну свободу. Саме тому в цьому краю, на зручних для полювання землях, розташувалися наймогутніші індійські племена.

Делавари, крики та озажі охоче отаборювалися поблизу американських селищ, поволі зав'язуючи з ними відносини. Їм, проте, всякчас судилося оборонятись від ватаг нескорених племен пауні, чорних ніг та команчів. Ніхто не міг претендувати на беззастережне право панування в цьому краю, однак всі його спустошували, щоразу вирушаючи на полювання, як на війну, великими загонами. Доводилося стерегтись не тільки дикого звіра, а й своїх одноплемінників; не менш небезпечними ворогами індійців були ще й білі мисливці — трапери .

Не дивно, що прерії, ця арена безперестанних і нещадних воєн, стали величезним звалищем людських кісток і щороку тут зникали безвісти тисячі найвідважніших людей.

Наприкінці 1837 року, в останні дні вересня, називаного індійцями місяцем падаючого листя, в одному з найглухіших закутків цього небезпечного краю, десь за годину перед заходом сонця, біля похідного вогнища сидів ще молодий чоловік, в якому легко було розпізнати білого. Він розташувався на галявинці, на вершині чималого пагорка, що досить високо здіймався над прерією. Це гарантувало від будь-яких несподіванок.

За кілька кроків від бівуаку било джерело. Збігаючи в долину, воно утворювало химерний водоспад. Поблизу, у високій соковитій траві паслося двоє чудових коней. Від вогнища, розпаленого поміж трьох невеличких скель сухим деревом, ішов тонкий струмінь диму, непомітний уже на відстані десятьох кроків, а завіса з дерев і зовсім ховала табір від нескромних очей.

Невідомому було тридцять п'ять, щонайбільше тридцять шість років. Красиві й благородні риси його обличчя носили на собі відбиток тієї гордості й енергії, що їх накладає дике, повне небезпеки життя. Чорні очі мали сумовитий, лагідний вираз, а підборіддя ховалося в темній, густій бороді. Високий зріст, струнка, кремезна фігура та рухливі мускулисті руки свідчили про його рідкісну фізичну силу.

Мисливський одяг цієї людини складався з підперезаних шкіряним поясом штанів, які щільно облягали ноги, та вишитої барвистою вовною коленкорової сорочки, що доходила йому до колін. З-під розстебнутого коміра сорочки виднілися засмаглі груди, на які звисав прикріплений сталевим ланцюжком наплічник з чорного оксамиту. Високі, аж до колін, недублені замшеві чоботи оберігали його від укусів плазунів. Голову вкривав збитий набакир крислатий капелюх, з-під якого на широкі плечі спадало кучеряве каштанове волосся. Через плече висів ягдташ і на поясі два буйволових роги з порохом і кулями. У траві напохваті лежав прекрасний з нарізним стволом карабін і поряд — два недбало кинуті пістолети.

Озброївшись так званим "мачете" — ножем з довгим лезом, з яким вершники прерій не розлучаються ніколи, невідомий оббіловував бобра, воднораз пильнуючи оленячого окорока, що смажився на вогні, і сторожко прислухаючись до невиразних звуків навколишніх прерій.

Раптом коні, підвівши голови, тривожно нашорошили вуха. Це одразу привернуло увагу мисливця. Поквапно поставивши перед вогнищем напнуту на дві перехрещені палиці боброву шкуру, він, не підводячись, простягнув руку до карабіна. Тієї ж миті трава буйно заколихалась, і в центрі бівуаку опинилося двоє велетенських хортів. Мисливець їх погладив і примусив лягти у себе біля ніг. Собаки лише на кілька хвилин випередили другого мисливця, який незабаром з'явився на галявині.

Новоприбулому було не більше двадцяти двох років. Це був дуже високий на зріст юнак з розумними сірими очима, довгими русявими кучерями й по-дитячому відкритим і чесним обличчям. Вдягнений так само, як його товариш, він, підійшовши до вогнища, скинув на землю принесені на плечах тенета й мовчки заходився допомагати готувати вечерю.

Тим часом настала глибока ніч. Пустиня поволі пробуджувалась, і з прерії дедалі частіше стало долинати виття хижаків. Добре повечерявши великим шматком дичини й посідавши спинами до вогнища, щоб світло не заважало розпізнавати обриси непрошених гостей, які могли з'явитися з темряви, мисливці, все ще зберігаючи мовчання, запалили свої люльки й з насолодою закурили.

— Ну, що ви скажете, Весела Вдачо? — спитав, нарешті, перший мисливець.

— Ми занадто ухилилися вправо й тому загубили сліди,— відповів юнак.

— Те, що ми змарнували час — байдуже. Важливо дізнатись — хто ж все-таки оті злодії, що повикрадали в нас капкани?

— Я вже знаю. Це команчі. Зараз вони перебувають не далі, як за три милі від нас. Загін грабіжників складається з дванадцяти осіб; судячи з напрямку їх слідів, вони повертаються до себе в гори.

— Усі вони туди не дійдуть! — суворо промовив перший мисливець, поклавши руку на свій карабін.

— Парбльо! — вигукнув Весела Вдача й голосно засміявся.— Вони дістануть по заслузі! Я покладаюсь на вас, Щире Серце. Ви зумієте відучити їх розбишакувати на тутешніх землях і зробите це з тим більшою охотою, що їх очолює Орлина Голова.

— Орлина Голова? — здригаючись, перепитав Щире Серце.— Дай боже, щоб вони потрапили нам до рук якнайшвидше. У нас рахунки з ними давні, і час би вже нам поквитатись. Давно вже ці мокасинники топчуть стежки, якими я ходжу, і перетинають мені шлях.

Раптом, мовби незадоволений тим, що він так нестримано виявив свій гнів, Щире Серце змовк і з удаваною байдужістю знову закурив свою люльку. Одначе юнака це не ввело в оману. Він добре знав, що під зовнішнім спокоєм його товариша криється твердий намір — хоч би там що відстояти свої мисливські права.

Щире Серце, якого по всіх преріях Заходу знали тільки під цим іменем, серед місцевих індійських племен зажив собі гучної слави спритної, сміливої й чесної людини. Його боялися і поважали. Ніхто не знав, ким він був раніше й звідки сюди з'явився. Його повне пригод минуле життя було оповите нерозгаданою таємницею. Та хіба не те саме було з більшістю людей, які мандрували по безмежних просторах прерій?

П'ятнадцять чи дванадцять років тому мисливці зустріли його на берегах Арканзасу, де він ставив капкани на бобрів. На всі розпитування, він відповідав похмурим мовчанням. У преріях звикли поважати чужі таємниці, й тому ніхто не став йому надокучати нескромною цікавістю. На відміну від інших траперів, які здебільшого гуртувалися в невеличкі загони й ніколи не розлучалися один з одним, Щире Серце жив сам і не мав постійного притулку. Уникаючи товариства собі подібних, він, проте, ніколи не відмовлявся зробити їм послугу, іноді навіть ризикуючи життям.

Рік у рік в один і той же час, на початку жовтня, він несподівано зникав невідомо куди, а за кілька тижнів повертався похмурий і смутний більше як завжди.

Одного вечора, повертаючись з полювання, Щире Серце випадково натрапив на табір команчів, вождем якого був Орлина Голова, саме в той час, коли індійці збиралися закатувати молодого білого полоненого. Нехтуючи небезпекою, відважний трапер кинувся до нещасного й блискавично перерізав вірьовки, якими його було прив'язано до стовпа тортур. Впізнавши знаменитого мисливця, індійці не стали перешкоджати йому визволяти їхнього бранця. Навіть більше, коли Орлина Голова спробував убити обох білих, воїни обеззброїли його, й Щире Серце вільно пішов своєю дорогою, ведучи з собою щойно врятованого від жахливої смерті юнака.

Весела Вдача, чи інакше Жорж Тальбо — справжнє ім'я врятованого — був канадцем і приїхав сюди разом із своїм батьком. Того дня, полюючи в прерії, батько й син потрапили в засідку команчів. Вони оборонялися довго й завзято, та кінець кінцем поранений безліч разів старий Тальбо упав мертвим і, якби не несподіваний порятунок, син пережив би його хіба що на кілька хвилин.

Щире Серце зробив усе можливе, щоб пом'якшити горе осиротілого юнака й подарував йому повне мисливське спорядження та одяг. Екіпірувавшись, Весела Вдача міг би вже сам випробовувати в прерії своє щастя, але він так прив'язався до свого рятівника й так палко прагнув залишитись біля нього, що зрештою Щире Серце йому поступився. І він ніколи не пошкодував, що зробив це. Ось уже п'ять років жодна хмарка не затьмарювала приязні цих двох мужніх людей. Для них не було нічого неможливого, і усе їм удавалось. Здавалось, вони були зачарованими й тому невразливими й непереможними, їх імена були широко відомі, й хто не схилявся перед ними у захваті, того вони жахали.

Вождь команчів, Орлина Голова, затаївши люту образу, якої через оцих двох білих завдали його власні воїни, терпляче чекав слушної нагоди, щоб помститись. З властивою йому хитрістю й підступністю, він уперто підбурював своїх одноплемінників проти Щирого Серця та Веселої Вдачі, вміло і спритно поширюючи про них наклеп у тому, що вони нібито є непримиренними ворогами геть усіх мешканців прерії — і білих, і індійців, і метисів.

І ось, вважаючи, що, нарешті, настав час діяти, він, разом із тридцятьма відданими йому воїнами, протягом однієї ночі пооббирав усі капкани наших друзів. Він був певний, що, не стерпівши такого зухвальства, трапери шукатимуть його, щоб покарати, і тоді їх можна буде легко заманити в пастку.

"Він не помилився в своїх розрахунках,— думав Щире Серце, докурюючи свою люльку.— Тільки він не передбачив того, що ми зрозуміємо його задум і будемо насторожі".

— Хто вартуватиме сьогодні? — немов розгадавши його думки, спитав Весела Вдача.

— Лягайте спати,— стиха відповів Щире Серце,— я пильнуватиму за себе і за вас.

Весела Вдача не став сперечатись і, простягнувшись біля вогнища, миттю заснув.

Ніч минула без пригод. На світанку, коли, провіщаючи схід сонця, пролунало пугикання сови, Щире Серце розбудив свого товариша. Весела Вдача одразу схопився й, подивившись на мисливця, загадково посміхнувся. Це здивувало Щире Серце й він нарешті коротко спитав:

— У чому річ?

— Вчора увечері,— відповів Весела Вдача,— я зробив одне відкриття.