Трапери Арканзасу - Сторінка 2

- Густав Емар -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я не сказав вам про нього відразу тому, що хочу, щоб ви самі переконалися, яке воно важливе. Побачите, як воно нам придасться, коли ми стрінемо нарешті наших приятелів-команчів.

Щире Серце не став наполягати. Вони швидко осідлали коней, обережно спустились з горба й заходилися шукати сліди індійців.

II. ПО СЛІДАХ КОМАНЧІВ. ТАБІР ОРЛИНОЇ ГОЛОВИ

Сліди команчів трапери відшукали швидко й легко. Воїни Орлиної Голови навмисно залишали їх скрізь на своєму шляху, розраховуючи таким чином заманити в пастку і слушної миті захопити обох мисливців у полон.

Повільно посуваючись вперед, Щире Серце і Весела Вдача, щоб не збитися з дороги, пильно поглядали навсібіч. Але сліди, ніде не збочуючи й не петляючи, вели прямо через зарості високої трави. Десь за годину слідопити під'їхали до притоки Канадської річки — досить широкого струмка, за кольором води названого Зеленосірим.

У цьому місці друзі спішилися і, взявши коней за поводи, заглибилися в хащі чагарнику, де вони могли вже не боятися потрапити на очі розвідникам Орлиної Голови. Проте, закликаючи свого друга додержувати тиші, Щире Серце приклав пальця до губів і неголосно сказав:

— Будьмо обережні, друже! Сліди наче навмисно виразні й чіткі. Отже, за ними криється пастка. Нам треба подвоїти уважність і, перше ніж наблизитися до стоянки команчів, пильно оглянути кожний листочок і кожну стеблинку.

— Давайте спочатку поставимо десь коней,— запропонував Весела Вдача.— А тоді вже, не гаючись, подамося розвідувати їхню позицію.

— Думка хороша,— схвалив Щире Серце,— тільки поспішати не слід. Чим довше команчі не виявлять нашої присутності, тим краще. Вони послаблять пильність, і тоді ми матимемо над ними перевагу, бо атакуємо їх раптово. Але для цього краще дочекатися ночі.

— А тим часом давайте все-таки сховаємо коней,— повторив свою пропозицію Весела Вдача.— Я знаю тут одне надійне місце. Тільки нам доведеться повернутися трохи назад. Звіртесь, будь ласка, на мене! Ходімо!

З величезною обережністю мисливці вибралися з чагарники й пішли назад, по уже пройдених слідах. Незабаром вони звернули ліворуч і спустилися в глибоку ущелину, де знову ж одразу поринули в траву.

— Куди к чортам ви мене завели? — здивовано спитав Щире Серце.

— Не турбуйтесь,— посміхнувся Весела Вдача.— Зараз ви побачите, який сюрприз я приготував вам учора ввечері. На відстані двох рушничних пострілів звідси я випадково набрів на розкішний барліг, у якому наші коні будуть у цілковитій безпеці, а ми, коли що, зможемо витримати найтяжчу облогу.

Після півгодинної ходьби, дуже утрудненої майже непрохідними заростями драча і стрімким спуском, вони вийшли на природну, створену вітрами й часом, скелясту площадку.

— Ось ми й прийшли,— уповільнюючи крок, промовив Весела Вдача.— Цікаво, що ви скажете про моє сховище? Закладаюсь, в лабіринті, який я зараз вам покажу, нас не знайде жоден найхитріший команч.

Ведучи за собою коня, Весела Вдача обігнув виступ скелі. Щире Серце йшов слідом за ним, оглядаючи все довкола з величезною цікавістю.

В одній із скелястих тріщин, яких у цілій місцевості було безліч, крився вузький — щонайбільше у три кроки завширшки, а чим далі ще вужчий прохід. Зливаючись з іншими звивинами й закрутами бугристого рельєфу, цей прохід був зовсім непомітний, і невтаємничена людина могла його виявити хіба що випадково. Після багатьох поворотів ущелина закінчувалась входом у велику печеру.

Ведучи сюди Щире Серце, Весела Вдача по дорозі назбирав чимало смолистих гілок і тепер, коли вони зайшли в печеру, дві з них запалив, давши одну своєму супутникові, а другу залишивши собі. Освітлена цими імпровізованими смолоскипами печера постала перед очима друзів в усій своїй красі й величі. З її високого склепіння звисали блискучі сталактити, які феєрично відбивали світло палаючих смолоскипів.

— Ця печера — одне з багатьох казкових чудес прерії,— сказав Весела Вдача.— Подивіться на оту галерею. Вона спадисто спускається глибоко вниз і, пройшовши під Зеленосірим, виходить по той бік струмка в прерію. Крім неї, тут є ще чотири галереї, що ведуть у протилежні боки й теж мають свої окремі виходи. Отже, ми тут ніяк не рискуємо опинитися затиснутими в кільце. До того ж, як бачите, оці просторі зали правитимуть нам за комфортабельні апартаменти.

— Чому ви не сказали мені про це місце раніше? — спитав Щире Серце.

— Я чекав слушної нагоди,— лукаво посміхнувся Весела Вдача.— І кращої, ніж сьогодні, мабуть, уже не буде.

Мисливці подбали насамперед про коней. Оглянувши печеру, вони знайшли в ній затишний закуток, освітлений блідим денним світлом, що проникало сюди через невеличкі розколини в стелі, і відгороджений від усієї печери нагромадженням уламків скель. Поставивши коней за цією природною огорожею й засипавши їм корму, трапери взяли свої карабіни, покликали собак і швидким, широким кроком попрямували в галерею, що вела під струмок. За півгодини цього підземного маршу вони, через замаскований заростями чагарнику отвір, вийшли в прерію. Тепер уже починалося справжнє переслідування злодіїв-команчів. Собаки знову швидко відшукали слід, і трапери пішли по ньому, пробираючись у високій траві.

Навкруги панувала мертва тиша. З наближенням ночі в цьому урочистому безгомінні природа, здавалося, заглибилась сама в себе й тисячі невиразних звуків прерії танули в оманливому спокої.

Раптом собаки зробили стойку. Весела Вдача,— він ішов попереду,— уважно оглянувши все навкруги, відразу помітив небезпеку. За одним з великих кущів причаївся вартовий-команч. Випереджаючи свого супутника й не даючи змоги втрутитись, юнак зробив блискавичний стрибок і вихором обрушився на індійця. Сторопілий команч, не встигнувши зчинити тривоги, мов підтятий, упав на землю й перекинувся на спину. Весела Вдача, наступивши йому коліном на груди, залізними руками схопив за горло, заткнув рота і зв'язав.

Готовий першої-ліпшої хвилини прийти на допомогу своєму другові, Щире Серце спостерігав усе це, стоячи віддалік. Коли ж індієць перестав ворушитись, трапер спокійно пішов далі.

Незабаром за деревом блимнуло світло вогнища, й мисливці відчули запах смаженого м'яса. Миттю сховавшись за великий пробковий дуб, що ріс поблизу, вони повільно випросталися і, обхопивши руками вузлуватий стовбур, видерлися на дерево, аж до розлогого верховіття. Звідти вони, як на долоні, побачили стоянку команчів, що була від них не далі, як за двадцять кроків.

Індійцям і на думку не спадало, що ворог може бути так близько. Покладаючись на своїх вартових, вони безтурботно вечеряли, а ті, що вже попоїли, ліниво посмоктували люльки, сидячи біля вогнища. Обличчя більшості з них були розмальовані кіновар'ю та сажею. Цю розкраску різноманітили тільки білі смуги на щоках. За плечима у всіх висіли щити, луки та повні стріл сагайдаки, а долі біля декого лежали рушниці.

Орлина Голова тримався осторонь. Він нерухомо сидів біля дерева і, здавалося, чуйно прислухався до всіх незліченних шелестів заснулого лісу.

На відміну від своїх воїнів, одягнених у сорочки з бізонячої шкіри, у нього груди й ноги були оголені, а стегна оповиті пов'язкою. Гордий і величний вираз додавав його обличчю краси й благородства. Голова в нього була голена, й тільки на маківці чорнів, мов нашоломник, невеличкий чубок, з якого на плечі спадало тонке пасмо волосся з кількома встромленими в нього орлиними перами.

Раптом вираз його очей став настороженим і різним, і він, мимохіть, ніби закликаючи своїх воїнів до мовчання, підніс правицю.

— Нас виявлено,— прошепотів Щире Серце так тихо, що Весела Вдача насилу його почув.— Треба негайно діяти!

Не спускаючись на землю, безшумно перелазячи по гілках і ліанах з дерева на дерево, вони перебралися на протилежний край табору. Опинившись над тим місцем, де стояли коні команчів, Весела Вдача зсковзнув на землю й перерізав довгі поводи, якими коней було прив'язано. Щире Серце, не гаючись, ляснув батогом, і коні, з голосним іржанням, вибрикуючи, помчали врозтіч.

Приголомшені й до краю розгублені індійці посхоплювались і кинулись наздоганяти коней. Лише Орлина Голова не рушив з місця. Його рука схопилася за сагайдак і, немовби інстинктивно відчувши, де причаїлись вороги, він, переходячи від дерева до дерева, став до них наближатись. Але хоч який він був обережний, накладаючи стрілу на тятиву, він все-таки виткнувся з-за дерева. Щире Серце з цього скористався. Швидко піднісши рушницю до плеча, він, майже не цілячись, вистрілив. Вождь команчів несамовито зойкнув, перекрутився довкола самого себе й важко впав на землю. Куля розтрощила йому руку.

Двома стрибками мисливці опинилися біля нього.

— Жодного руху,— наказав йому Щире Серце,— або ти помреш! Я міг би вбити тебе й зараз, але не хочу. Ось уже вдруге я дарую тобі життя, проте стережись! Не обкрадай більше моїх капканів і не попадайся мені на дорозі, бо тоді вже тобі не жити.

— Орлина Голова не боїться смерті! — гордо відповів індієць.— Білий мисливець може мене вбити, але не почує від мене ні стогону, ні благань.

— Ні, я чесний трапер і лежачого не б'ю,— заперечив Щире Серце.

— Мій білочолий брат чутливий, як стара жінка,— глузливо продовжував індієць.— Йому слід бути обережнішим, бо коли б ця слабість одного чудового дня не обернулася проти нього самого.

Щире Серце знизав плечима, а Весела Вдача зневажливо стусонув індійця ногою. Вождь команчів навіть не поворухнувся, тільки очі його дивилися на ворогів люто й непримиренно.

Не гаючись, трапери оглянули табір, познаходили свої капкани й, поділивши їх між собою, швидко попрямували до печери, де переховувалися їхні коні.

Задоволені вдалими результатами своєї експедиції, а особливо тим, що так добре провчили команчів, Щире Серце і Весела Вдача йшли бадьорим кроком. Вони відійшли від табору індійців уже досить далеко, коли раптом вдалині почулося іржання коней.

— За нами погоня! — спиняючись, вигукнув Щире Серце.

— Ет, це, мабуть, дикі коні,— мовив, прислухаючись, Весела Вдача.

— Ні,— заперечив його супутник,— дикі коні іржуть інакше. Це команчі...

Він ліг і припав вухом до землі. Минуло кілька секунд.

— Я так і знав,— ствердив він, підводячись,— це команчі. Тільки вони йдуть не по нашому сліду.