Третій у п'ятому ряді - Сторінка 2

Вирішити складну геометричну задачу було для мого Володі майже те ж саме, що для Семена Голубкіна — зрозуміти різницю між повістю і романом.

Збираючись того ранку до школи, Володя мріяв, щоб із математичкою щось трапилось. Я, звичайно, сказала йому, що мріяти про це не по-людськи.

— Ну, хай застряне десь хвилин на п'ятнадцять. Хіба мало в місті пригод! А потім вже пізно буде писати…

— Але ж ти вчив?

— Мені це не допомагає!

Математичка була однією з небагатьох учительок нашої школи, які надавали значення своїй зовнішності. Дочекавшись, поки решта вчителів вийдуть з учительської, вона квапливо чепурилася біля дзеркала, востаннє причіпливо оглядаючи своє обличчя і зачіску. Тільки впевнившись, що все гаразд, вона поспішала на побачення до старшокласників.

Того ранку вона також терпляче дочекалася, поки зі столу в учительській зник останній класний журнал. Підійшла до дзеркала…

І тут її замкнули. Повернули ключа з боку коридора — і мрія Володі здійснилася: математичка застряла.

Тільки хвилин через двадцять прибиральниця, яка прийшла прибирати коридор, почула легкий стукіт: математичка не любила зчиняти галас.

Контрольну було зірвано.

Я зрозуміла, що пробив час Семена Голубкіна!

Математичка не схотіла бути присутньою під час розгляду цієї "справи". Вона була гарненькою і не потребувала захисту. Крім того, вона згодна була б потрапити в страшну ситуацію, але не в смішну. А тут їй загрожував сміх.

— Я прошу Кудрявцева пояснити, як він на це зважився! — сказала я, дивлячись на Семена Голубкіна.

В очах Голубкіна не було торжества — в них була збентеженість: якщо я сама звинувачую сина, то в чому ж тоді йому звинувачувати мене?

Та раптом із задньої парти пролунав голос Іванка Бєлова:

— А до чого тут Володя Кудрявцев? Це я її замкнув.

— Ти?.. Боявся контрольної з математики? — здивувалась я.

— Почуття колективізму! — відповів Іванко Бєлов. І сів.

В очах Семена Голубкіна з'явилися розчарування і туга.

— Ти, Іванко, повинен вибачитися… перед Іриною Григорівною, — розгублено промовила я.

— А я, коли замикав, крикнув їй: "Вибачте, будь ласка!"

— Вона не почула. І взагалі… мені зараз не до жартів!

— Мені теж, — сказав Іванко Бєлов.

— Вибачся… Швидше! Сам на сам… — Математичка не любить бути дійовою особою в подібних спектаклях. — Соромно мас бути і тим, заради кого Бєлов це зро-ґчв! — сказала я, знову дивлячись на Семена Голубкіна.

Мене викликав директор школи:

— Що, знову Іванко Бєлов?

— Знову. Але з іншого боку.

— Пора вживати заходів.

— Пора, — відповіла я.

І дочекавшись закінчення навчального року, перевелася разом з Володею в іншу школу. Вона була далі від нашого будинку… Але зате далі й від Іванка Бєлова!

А вже потім, через рік, ми взагалі переїхали в інший кінець міста. Так вийшло.

3

Раніше мені здавалося, що прекрасна половина людства, до якої колись належала і я, не дуже багата на почуття гумору. Але моя онука Єлизавета постійно спростовувала цей погляд.

Вона щоразу просила мене згадувати про давні витівки Іванка Бєлова, які й через багато років вражали мою педагогічну уяву. Єлизавета ж, слухаючи про них, падала на канапу: регіт валив її з ніг.

У когось із дорослих вона підхопила панібратський вигук: "Слухай-но!.." і ним починала майже кожну фразу.

— Слухай-но! — казала вона, заздалегідь падаючи на канапу. — Так просто і з'явився у вікні? Так просто і сказав: "… Дозвольте увійти?"

— Так просто… Але він не подумав про те, що було б, якби він упав із третього поверху! Він взагалі рідко задумувався.

— Як це не задумувався? Якщо придумав з'явитися у вікні?

У свої шість років Єлизавета мислила дуже логічно.

— Він не пам'ятав про тих, хто за нього відповідав, — пояснила я. — Він пам'ятав лише про себе. І про свої вигадки.

Тільки про одну, найголовнішу, як мені здавалося, Іванкову провину я не розповіла Єлизаветі. Як не розповідала про неї нікому…

Малеча вимагає, щоб їм по багато разів перечитували улюблені книжки, переказували улюблені казки. Єлизавета ж могла без кінця слухати про витівки Іванка Бєлова.

Якось, коли у нас за столом зібралися гості і Володя підвівся для першого тосту, двері старовинної шафи повільно розчинилися, з її глибини, оточена сукнями і запахом нафталіну, виникла Єлизавета. Вона оглянула принишклих гостей і сказала:

— Дозвольте увійти?

Я добилася свого: вона закохалася в Іванка Бєлова!

Хоч можна було припустити, що вона познайомилася з Іванком ще до свого народження. І справді… Єлизавета з'явилася на світ на два тижні раніш, ніж її чекали. З'явилася на день народження свого тата, і Володині приятелі, ніби домовившись, однаково жартували: "От якби усі жінки підносили чоловікам такі дарунки!" "Два дні народження в один день — це прекрасно! З погляду економії…"

Голівка у новонародженої була вкрита темним волоссячком, що дуже потішило мене:

— Наша родинна масть! — вигукнула я. — Дівчинка буде з чорною косою.

У відповідь вона, зачекавши півроку, посвітлішала. В її організмі була дивна і дуже небезпечна властивість: не сприймати ліків.

— Алергія, — сказав нам лікар, коли Єлизавета вкрилася висипкою від однієї таблетки аспірину. — Могло бути й гірше… набряк, наприклад. Могли розпухнути очі, обличчя.

Всі люди від ліків виліковувались, а Єлизавета захворювала!

У неї було так багато яскравих індивідуальних якостей, що ми з Володею і Клавою вирішили втамувати їх з допомогою колективу. Та хоч її батьки, як завжди, покладали надії на мій педагогічний досвід, Єлизавету відправили в дитячий садок.

Спочатку вихователі й подружки не визнавали її повного імені. Але завідуюча дитячим садком, яку, навпаки, наче дівчинку, звали Алею, сказала, що таке довге ім'я багато до чого зобов'язує, викликає почуття відповідальності. І Єлизавета лишилася на троні.

Одного разу, повернувшись із дитячого садка, вона відмовилась вечеряти.

Я спитала у неї:

— Ти сита?

— Я не обідала, — сказала вона.

— А як твій живіт? — стривожено поцікавилась я. Їй не можна було хворіти: вона не сприймала ліків.

— Я здорова… Але я голодую!

— Ти?!

— І ще одна дівчинка.

— Оголосили голодовку?

— Сьогодні вранці.

Я зрозуміла: Іванко Бєлов через нашу родину добрався до їхнього дитячого садка.

— Але чому ви… надумали не їсти?

— Від нас іде Аля.

Я завжди любила красивих жінок. Вони подобалися мені, як подобаються талановиті твори мистецтва. Але завідуюча дитсадком не була твором, створеним раз і назавжди. Ні на мить не розлучаючись зі своєю дивною лагідністю і жіночністю, вона все ж мінялася в залежності від ситуацій. На дітей вона ніколи не гнівалася: любити їх було її покликанням. А батькам нерідко вичитувала. Але робила це так ніжно і чарівно, що їй підкорялися. Особливо ж батьки-чоловіки… Вони взагалі почали виявляти велику зацікавленість до проблем дошкільного виховання. А дома боролися за право відводити своїх дітей вранці до дитячого садка і ввечері приводити їх додому. Над Алею почали збиратися хмари…

Хтось із матусь згадав, що до дитячого садка Аля потрапила "випадково". Її запросили на посаду завідуючої після ялинкового свята в Будинку культури. У той день захворів Дід Мороз. Студентка-заочниця Аля, що виконувала роль масовички, так схвильовано розповіла дітям про бідного Діда, якого звалив радикуліт, що багато хто з них плакав.

— Вони повинні уміти плакати… — казала Аля. — Не лише тоді, коли розбивають собі коліно. Але й коли коліно болить комусь іншому.

За пропозицією Алі діти написали Діду Морозові листа. А потім вона всіх їх розважала.

На Алю звернула увагу голова місцевкому науково-дослідного інституту, де працювали Володя і Клава. Це була сутула жінка в старомодному пенсне, котра знала напам'ять усі нові пісні і грала в шахи за першим розрядом. Вона й запросила Алю в дитсадок.

А потім виявилося, що голова місцевкому вміє боротися не тільки за шахівницею, а і на зборах в дитячому садку.

Мами відчайдушно наступали.

— Вона масовичка! — сказала одна.

— А життя дітей — не ялинкове свято. Їх треба виховувати! — підхопила інша.

Тата хотіли б захистити Алю. Але не наважувалися… Боялися зіпсувати всю справу.

Лише дві жінки, яким було за шістдесят, кинулися в бій: голова місцевкому і я.

— Спитайте у своїх дочок!.. — вигукнула я. — Чи хочуть вони розлучатися з Алею?

— Що вони розуміють?!

— Та не кажіть! — поправивши пенсне, кинула голова місцевкому. — Я пам'ятаю себе дитиною… Я тоді розбиралася в людях не гірше, ніж зараз. Обдурити мене було важко!

Потім знову підвелась я:

— Повірте моєму досвіду: я тридцять п'ять років пропрацювала в школі.

— От вас би й призначити!

— Ні, шкільний вчитель і вихователь дитячого садка — це різні обдарування.

— Обдарування?

— Як в літературі… Поет і прозаїк! Обоє письменники, але жанри різні.

— Вона все вміє!.. — підтримала голова місцевкому. — Танцює, читає вірші, співає… А як вони у неї їдять!

Тут знову підвелась я:

— А зараз моя онука другий день не їсть. Апетит втратила.

— Якби ж то тільки вона! — з'єхидствував жіночий голос.

— Так, діти люблять красивих вчителів, вихователів! — скочила зі свого місця голова місцевкому. — Це розвиває у них почуття прекрасного.

— Якби ж то лише діти!.. — повторив той же голос.

З відчаєм, як у свій час Іванко Бєлов, я вигукнула:

— Та не бійтеся ж ви її!

— Вам легко говорити, — сказала мені одна матусь по дорозі додому. — Ваш син зі своєю дружиною десь далеко розкопує кургани…

Аля залишилася в дитячому садку. Через два дні вона несподівано зателефонувала мені і сказала:

— Не хвилюйтеся, Віро Матвіївно… Але негайно приїздіть.

— Що трапилось?

— Нашого лікаря викликали на конференцію. А у Єлизавети піднялась температура. Я дала їй ліки… Я повинна була знати! Повинна була… Даремно ви мене захищали, Віро Матвіївно! Я викликала невідкладну. Не хвилюйтеся. Пробачте мені! Не хвилюйтеся…

4

У житті кожної людини бувають дні і години, коли всі вчорашні біди починають здаватися нікчемними.

Онуку відразу відправили до лікарні. Я поїхала з нею. Машина поспішала, мчала на червоне світло.

Лікарня була недалеко від школи, де колись учився Володя, а я викладала літературу і російську мову. Ми давно, ще до війни, виїхали з того району на другий кінець міста. Але життя в тяжкий момент ніби повернуло мене сюди.

"Чому? — думала я.