Третій у п'ятому ряді - Сторінка 4

І мені здавалося, що я спостерігаю їх на власні очі.

Після "районного" диктанту у Семена не вистачило пальців на обох руках. Він налічив дванадцять помилок. Крім ком і тире…

На перерві до мене підійшов Іванко Бєлов:

— Що ж, Віро Матвіївно, Голубкіну тепер на другий рік залишатися?

— Не знаю. Ще не перевіряла.

У мене того дня було, пам'ятаю, всього два уроки.

Коли я сіла в учительській за зошити, виявилося, що шість робіт із стосу зникли. Серед них були диктанти Семена Голубкіна, Володі й Іванка.

На великій перерві ми з директором в порожньому класі почали пробиватися до голубкінської совісті. Шлях виявився непрохідним…

Саме тоді, у розпал нашої бесіди, у вікні з'явився Іванко Бєлов і сказав:

— Дозвольте увійти?

Ми заніміли. А Іванко оглянувся, зміряв відстань від третього поверху до тротуару і, обернувшись до нас, спокійно сказав:

— Я прийшов, щоб віддати себе в руки правосуддя!

Ні, я не вірила, що диктанти вийняв він. Навіть коли б це і спало йому на думку, він би ні за що не доторкнувся до зошита мого сина. Бо це був син учительки… А Семен саме тому й вийняв Володин диктант!

Але довести цього я не могла.

Директор тоді ще не лічив витівок Іванка Бєлова. Він погодився з моєю версією, підкресливши, проте, що лицарство також має знати межі… І що не варто перетворювати шкільний клас у кімнату слідчого.

Для очистки совісті я все ж сказала Іванкові:

— Не вірю, що ти здатен на таку зухвалість!

— А пройти по карнизу третього поверху — це не зухвалість?

Я зрозуміла, чому він з'явився у вікні: ми повинні були повірити, що він здатен на все!

Одразу ж після уроків я передиктувала диктант тим шістьом, чиї роботи зникли. Семен Голубкін одержав трійку, бо вже встиг виловити на перерві свої помилки. І перейшов до сьомого класу.

Він не перейнявся почуттям вдячності до Іванка Бєлова. Навпаки, саме з тих пір Семен його незлюбив. Він по пробачав благородства, як не пробачав грамотності тим, хто йому ж допомагав знаходити помилки. Іванко Бєлов це зрозумів…

Після того, як Семен знову насолив своєму спасителю, я ніби мимохідь сказала Іванкові:

— Ну, що… жодна добра справа не залишається безкарною?

Мені не хотілося, щоб він вважав мене наївною і думав, що я повірила його зізнанню, виголошеному з підвіконня.

Іванко знітився. Не тому, що я його викрила. А від моєї фрази про караність добра.

— Всяко буває! — сказав він. — Через це всім не вірити?

Зараз, коли мені треба було повірити у Іванка Бєлова, я згадала цю розмову.

Але чому ж я раніше не надавала їй ніякого значення?

Щоб спрямувати енергію Іванка Бєлова у потрібне русло, я, пам'ятаю, в сьомому класі призначила його редактором стіннівки.

Для початку Іванко завів на її колонках анкету: "Що про нас думають наші вчителі?"

Я написала, що люблю їх усіх (усіх сорока трьох!), що тому буваю незадоволена ними, сувора і що бажаю їм усім щастя.

Наступна анкета називалась інакше: "Що ми думаємо про наших учителів?"

У цьому номері Іванко сперечався зі мною: "Не можна, я вважаю, любити всіх на світі людей. А ми — ті ж люди. Я б, наприклад, не зміг полюбити Семена Голубкіна!"

Так прямо і написав. Не побоявся Семена. А я раз у раз оглядалася на Голубкіна…

— Скільки років вашій онуці? — спитала сестра Маша.

— Шість з половиною.

— Восени повинна була піти до школи?

"Чому повинна була? Вона піде до школи… — казала я собі. — Іванко Бєлов урятує її! Зараз, коли я до кінця зрозуміла його… Коли до кінця повірила… Він не може її не врятувати!"

Круглий годинник показував сім хвилин на третю.

"Він пам'ятав тільки про себе. І про свої витівки…" — сказала я одного разу онуці.

Це була неправда. Він думав про інших набагато більше, ніж інші про нього.

Але для Іванка це не мало ніякого значення: здійснюючи свої "рятувальні експедиції", він ніколи ні за що не платив і нічого не бажав натомість.

Зараз він думав про мою онуку. І рятував її.

"Безумству хоробрих співаємо пісню!" — ніби жартуючи, цитував він. Але ніколи не учиняв безумств заради себе. Чому тільки в лікарні я це зрозуміла?

Невже неодмінно повинна трапитися трагедія, щоб ми зрозуміли, хто може нас від неї врятувати?

На виду у великої біди мені хотілося висповідатися перед собою і знайти спокуту.

Я пам'ятаю слова мудрого Монтеня, який сказав про свої очі: "Нема на світі іншої пари очей, які б стежили за мною так пильно".

Мої очі також були того дня дуже пильні… І незадоволені мною.

Коли виявилося, що Геннадій, мій колишній чоловік, став доктором наук, великим вченим, я вирішила, що він раніше приховував від мене свої здібності. Насправді ж це я приховувала його здібності і його характер від нього самого. Я хотіла, щоб компасом для Геннадія були лише мої погляди, мої переконання.

Але життєвий компас, вірний для одного, може збити з пуття іншого… Мені хотілося, щоб мій чоловік дивився на світ моїми очима і жив моїми покликаннями. З тими, хто любить, так поводитися небезпечно: вони можуть підкоритися — і назавжди загубити себе.

Інколи я так поводилася і з сином: вибирала йому друзів, розлучила з Іванком Бєловим… Він любив мене — і теж мені підкорявся. А потім, певно, намучившись зі мною, оженився на Клаві, яка завжди до нього "приєднувалась".

Щоб повірити в себе, людина часом потребує глибокої поваги… Коли син, ще школярем, возився з брудними черепками і в усякому мотлосі бачив ознаки "древньої культури", багато хто сміявся з нього. А Іванко Бєлов захоплювався.

Чому ж я їх все ж таки розлучила?

У Іванка був свій характер. Що не підкорявся… А я у ті роки, несвідомо, намагалася привести до спільного знаменника всі сорок три характери своїх учнів. 1 цим знаменником була я сама.

Про долі учнів мені хотілося знати все: хто батьки, в яких умовах живуть, як вчать уроки… Але виявилося, що пізнати характери набагато важче, ніж долі. І я звільняла себе від цього.

Я хотіла, щоб учні слухняно всьому у мене вчилися. Ваня ж сам міг, якщо не навчити, то, в усякому разі, провчити мене.

— Я зазирну в операційну, — сказала мені сестра Маша.

Вона знову вийняла дзеркальце, поправила зачіску і пішла. Потім повернулась і сказала:

— Нічого… Іван Сергійович усміхається. Все буде гаразд!

І почала наливати валер'янку. Я простягла руку. Але вона випила валер'янку сама. "Як же вона могла побачити, що він усміхається? — подумала я. — Як вона могла це побачити? Адже ж на обличчі хірурга пов'язка. Як же вона?.. Але ж там поруч із моєю онукою Іванко Бєлов! Отже, все і справді буде гаразд…. Я вірю. Якщо Іванко Бєлов…"

Раніше він раз у раз обрушував на мою голову надзвичайні пригоди. "Що буде, коли всі почнуть брати з нього приклад?" — з острахом думала я. Але наслідувати його ніхто не зміг би: для цього потрібен був його, Іванків, характер.

Мій сип, археолог, завжди запевняв, що вплив минулого на сьогодення і майбутнє колосальний.

"Із того, минулого, Іванка, який міг заради врятування Семена Голубкіна пройти по карнизу третього поверху, вийшов хірург, — думала я. — Адже ж хірурги також повинні допомагати всім, хто потребує цієї допомоги — незалежно від достоїнств і якостей: і Голубкіним, і моїй онуці".

Деякі з тих, хто знав мене в молодості, зустрівши згодом, казали:

— Обламало тебе життя… Обламало!

А насправді життя довело мені, що не можна пригнічувати людину. І що добро кожен повинен творити по-своєму. І що третій у п'ятому ряду не повинен бути схожим на п'ятого в третьому ряду… І що взагалі я, вчителька, повинна бачити не ряди, а людей, що стоять поруч або віддалік одне від одного. І що несхожість характерів навряд чи слід сприймати за несумісність…

Цей досвід, на жаль, коштував жертв, які я не повинна була приносити. Учитель, як і хірург, помилятися не має права. Хоч моральне нездоров'я, можливо, і не призводить до фізичної смерті.

"Де твоя колишня суворість, непримиренність?" — запитували мене. Не-при-ми-рен-ність… Це означає те, що "не при мирі". Навіщо ж вживати таку зброю у спілкуванні з друзями? Та й взагалі є якості, які, як скальпель хірурга, не годяться для буденного, повсякденного вжитку.

"Мене дивує гнів людини, яка гнівається раз на рік", — сказав хтось із тих, чиї вислови варто запам'ятовувати.

Про непримиренність, думаю, можна сказати те ж саме.

"Добре було б до кінця засвоїти всі ці істини не зараз, в шістдесят третьому році, коли мені вже виповнилося шістдесят три, — думала я, — а хоча б тоді, в тридцять дев'ятому, коли я втекла від Іванка Бєлова… І коли мені також було тридцять дев'ять".

Ці збіги (знову збіги!) завжди потішали Володю.

— Мамочко, скільки тобі зараз років? — запитував він. І ніби міркував уголос: — Та-ак… Надворі у нас "рік — відмінник": п'ятдесят п'ятий. Виходить, і у тебе, мамочко, — дві п'ятірки!

І цього року він також жартома нагадав мені, що цифра 63 в календарі збігається з моєю шістдесят третьою весною.

Я усміхалася цим звичним жартам. Але не так весело, як чверть віку тому.

Іванко залишився самим собою — і тому я вірила, що моя онука піде восени до школи. Вірила.

"Ось чому потрібен був цей сьогоднішній збіг, — думала я. — Щоб Іванко врятував мою онуку. І щоб я сказала йому, що все нарешті зрозуміла. Не зараз, звичайно, сказала… а потім. Зараз я просто почну йому дякувати, нескінченно дякувати…"

— Іване Сергійовичу! — вигукнула Маша і, на ходу поправляючи зачіску, кинулась назустріч огрядному чоловікові, який виходив з операційної.

Він стягнув з обличчя марлеву пов'язку і витирав нею лоба.

Я не могла йти… Я ухопилася за Машин столик. Ноги зробилися важкими. Він сам підійшов до мене.

— Опритомніла ваша цариця.

"Від чого?" — хотіла спитати я. Але не спитала.

— А по батькові вона не Петрівна?

Я нічого не могла відповісти. I заплакала. Він обережно погладив мене.

— А на весілля покличете?

— Спасибі вам, лікарю.

Він знову погладив мене звідкись згори. Пальці у нього були довгі, міцні. З чола на щоки і ніс, укритий ластовинням, стікав піт.

Про все я встигла спитати у Маші. Про все… А про зріст забула. Ваня ж був невисокий…

5

Іван Сергійович попросив мене "не наполягати" на негайній зустрічі з Єлизаветою.

— Вона прийме вас завтра, — пообіцяв він. — Або післязавтра. Зараз їй не можна розмовляти.

Круглий годинник над дверима операційної показував сім хвилин на третю.

Я зрозуміла нарешті, що годинник стоїть.