Третя ракета

Третя ракета

1

Я лежу в окопі на розстеленій шинелі й довго дивлюся вгору, в синю безодню літнього неба. Зверху тихо — ні пострілу, ні вибуху, навколо всі сплять. Трохи далі, коло снарядної ніші, хтось надсадно сопе, здається, ось-ось почне хропти. День випав вітряний, спека поволі спадає: сонце сховалося за бруствер і хилиться вже на захід. На краєчку окопу тріпається об висохлу грудку чорнозему якась билинка, а над усім цим високо в небі літають лелеки. Два величезні птахи, розпроставши крила, здіймаються у височінь і кружляють там, ніби купаються в безмежному сонячному роздоллі. Вітром їх, певно, потроху односить убік, так що не видно з-за грудкуватого окопного бруствера, але вони, повільно і поважно змахнувши крилами, знову здіймаються на ту ж височінь і кружляють, кружляють там довго.

Лелеки часто з'являються тут сонячного надвечір'я, літають, кружляючи, певно, назираючи яке-небудь болото, зарослий старик, лужечок, щоб поживитися чимсь, напитися, а то й просто, за лелечим звичаєм, постояти в роздумі на одній нозі. Але тепер вони нікуди не можуть спуститися, бо скрізь — біля стариків і прирічкових боліт, на всіх луках і дорогах — люди. Не встигають лелеки нагледіти щось поживне, як на землі починають гуркотіти постріли — десь там, у синьому просторі, злісно дзижчать невидимі джмелі-кулі, лелеки полохливо кидаються на всі боки й одлітають кудись на захід, у напрямі Карпат.

Без лелек синє безоднє небо стає пустельним і нецікавим, у ньому немає на чому спинити погляд. Я примружуюсь і дрімливо притихаю...

Раптом на бруствері над моєю головою щось лопає, ніби хтось ляскає лозиною по висохлій курній землі, — і я прочумуюсь від своєї сонливої задуми. В окопі, як і раніше, тихо, всі сплять, тільки на східцях тулиться під бруствером Льошка Задорожний, наш заряджаючий. На ньому дуже заношена спідня сорочка із стьожками-зав'язками на грудях; голі до ліктів, геть покриті татуїровкою руки мнуть засмальцьовану гімнастьорку, від якої звисає крайок нового, не зовсім підшитого комірчика. Хитруваті Льощині очі на кругловидому бровастому обличчі недотямкувато кліпають, як то буває в людини, що зробила якусь дурницю.

— Собака! — невідомо кому погрожує Льошка. — Гляди ж мені! Я тебе подражню...

Він кладе на східці свою гімнастьорку із начищеним до блиску гвардійським значком і хапає лопату, що стоїть збоку. Я ще не встигаю збагнути, що сталося, як Льошка, пустотливо всміхаючись усім своїм повним поголеним гарним обличчям, тихенько висовує з-за бруствера точений держак лопати.

"Чвік!" — і на бруствері вщент розлітається велика суха грудка.

Льошка здригається, але зухвало посміхається і, помітивши, що я спостерігаю за його заняттям, уже сміливіше висовує з окопу лопату. Десь з ворожого боку чути постріл, і одночасно нова куля одщеплює від держака товсту скіпку.

— Не псуй лопати! — кажу я Льошці. — Знайшов забавку.

— Та що там лопата! Ох і подражню я його, собаку!..

І він знову висовує лопату, але одразу ж ховає її, і в ту мить виразно чути "чвік", "чвік" — з бруствера порскає земля.

— О, о, законно! Позлися, позлися, — задоволено каже Льошка, прилаштовуючи лопату. Він хоче іще щось сказати, але тільки-но розтуляє рота, як застояна тиша над окопом вибухає тріскучим гуркотом розривної крупнокаліберної черги. Пісок, груддя і цурупалки кукурудзиння розлітаються з бруствера на всі боки, обсипають обличчя, голови, спини сонних людей в окопі. Але черга коротенька; прогуркотівши, вона стихає, і вітер поволі здмухує з бруствера пилюку.

— Що це? Що таке? Свинота! — кричить з кінця окопу наш командир Жовтих. Він, як і всі, прокидається, і, мабуть, якесь командирське почуття підказує йому, що хтось провинився. Пригнувшись, без ременя, у розстебнутій гімнастьорці, на якій погойдується з півдюжини медалей, він через людські тіла перелазить окопом до Льошки.

— Тобі що?.. Тісно в окопі? — суворо питає старший сержант Льошку. Той сидить на дні окопу, обсипаний землею, і, показуючи свої гарні широкі зуби, нахабнувато посміхається.

— Якийсь Ганс ледве голки з пальців не вибив, зараза!..

— Голку в нього вибив! Ти що — маленький? Сосунок? Розтлумачити тобі, що й до чого? Футболіст!

З хвилину Жовтих сердито позирає зверху вниз на Льошку, але навколо тихо, і старший сержант, заспокоюючись, починає обтрушувати з вусів і з голови пісок. Потім він переводить свій ще не вдоволений погляд на нас, його підлеглих. Оченята в нього маленькі, невиразного вилинялого кольору, вони ховаються під кошлатими суворими бровами, і його немолоде вже, синє, побите порохом обличчя не обіцяє добра.

— Чого розлігся? — буркотливим, глухуватим голосом гаркає він на мене.— Що тут тобі, курорт, таку твою!.. Ану марш спостерігати!

Я підводжуся з шинелі, в душі лаючи Льошку за його недоречні жарти з німцями, а командир тим часом оглядає інших.

— А ти, Одновухий! Нічого прикидатися: бачу, не спиш! Підйом! — командує він снарядному Кривенкові, який нерухомо лежить на дні окопу, насунувши пілотку на чорняве, перекошене шрамом обличчя. Але Кривенок навіть не ворухнувся, і Жовтих, нахилившись, шарпає його за рукав.

— Досить дурня строїти! Кому кажу? Ану вставай!

Солдат неохоче розплющує тьмяні сердиті очі й невдоволено зиркає на командира.

— Не нукай! Не запріг!

— А що ж — кланятися?

Кривенок ліниво підводиться, зручніше вмощується під стіною окопу і, втупивши погляд у землю, бурчить:

— Порядки! Не встигнеш задрімати — підйом!

Жовтих переводить погляд у куток на інших, але тих

уже будити не треба. Мовчазний і сухорлявий, мов жердина, Лук'янов задумливо сидить на шинелі, лупає очима і вдає, ніби й зовсім не спав. Як завжди, коли командир лається, у синюватих очах цього моложавого, але передчасно зів'ялого солдата з'являється тиха покірність, куточки його тоненьких губів стискуються — він боляче переживає сварку. Іншим же від цього хоч би що — ми всі вже позвикали до командирської суворості, крику, вимогливості. Побіч ворушиться наводчик якут Попов. Він, певно, відчуває, чим закінчиться цей командирів гнів, і, не чекаючи загаду, витягає з ніші ящик з недочищеними вчора снарядами. Попов тримається з господарською впевненістю, не так, як боязкий Лук'янов і сонливо-невдоволений Кривенок. Наводчик якийсь надутий, широке вилицювате обличчя зосереджене, і повіки вузьких очей припухлі, — але це не від сну і не від характеру — це від природи.

— Ну, а ви чого дивитесь? — гаркає Жовтих на солдат. — Думаєте, калача дам? Не ждіть! Задорожний, Лук'янов, Кривенок — до роботи! Годі спати, дармоїди!..

2

Ми — сорокап'ятники. Ще нас називають ПТО (протитанкова оборона), частіше "пушкарі" або образливо — "Прощай, Вітчизно". Останнє часом злить нас, ми ладні тоді сваритися з кривдником і показуємо йому на нашого командира, старшого сержанта Жовтих, який з сорок першого воює при цих гарматках і нічого — живий. Але, певно, образа тому й доймає, що є в ній якась частка правди, якої ми не хочемо визнавати. Війна багато в чому змінилася за три роки, обновилася зброя і тактика, іншими стали вже німецькі танки, з'явилися "тигри", "пантери", "фердінанди", а сорокап'ятка в нас та ж сама, що і в сорок першому, з якої тоді стріляли по танкетках і легких коробочках-танках. Звичайно, часом нам буває нелегко.

Не поспішаючи, хлопці починають працювати.

Кривенок, тяжко зітхнувши, підступає до відкритого ящика, його обличчя скривлене: через усю щоку, од рота до вуха, яскраво червоніє недавній шрам — слід мінного осколка. На місці геть зрізаного вуха в Кривенка тільки невеликий отвір. Попов і Лук'янов уже труть клоччям снаряди. В Попова це виходить вправно й спритно, його натреновані руки так і мелькають уздовж блискучих латунних гільз. Лук'янов же робить це мляво і повільно, однією рукою перевертає слизький снаряд і невпевнено тре його ганчіркою, затиснутою між двома пальцями. Кривенок примощується поруч, а Задорожний, натягнувши на круті плечі тіснувату гімнастьорку, заглядає через голови хлопців у ящик.

— Пусте! І втрьох упораються, чого всім товктися, — каже він, сідає аж у куток окопу і починає своє улюблене заняття: зсовує нижче й розминає коло самих кісточок кирзові халяви нових чобіт. Ці за особливим фасоном припасовані чоботи, так само, як і його підрізана гімнастьорка, широчезне сукняне галіфе кольору хакі й хвацько зсунута на саме вухо пілотка, помітно виділяють серед інших ставну постать Льошки. Із рухливого обличчя хлопця не сходить безтурботно-визивна посмішка.

Жовтих, замість того щоб прикрикнути на Льошку, тільки бурчить щось, неприховано милуючись його нахабнувато-хвацьким виглядом.

— Ледащо... Ну гляди мені, футболіст!

Я примощуюсь на східці, де сидів Льошка, і обережно висовую з-за бруствера гострий кінчик перископа-"розвідника". У його маленькім вічку-окулярі відбивається давно знайома місцевість — незасіяне з весни, поросле лободою й пирієм поле. Воно порізане сірими й рудими кривульками окопів і ходів сполучення, за ними, на нейтралці, ховається в траві пересохлий струмочок, а біля нього стоїть-іржавіє ще з весни закурений, з порозчиняними люками танк. Далі горбляться нерівні, звивисті хребтини пагорків, на яких сидять німці. Що діється там, у їхніх траншеях і в тилу, нам не видно, зате вони зверху оглядають усі наші позиції, траншеї передової лінії, ходи сполучення, всі протоптані вночі стежки. Єдине сяке-таке прикриття для нашого тилу — це вузька смужка соняшників, яка тягнеться від румунського села майже до нашої вогневої. Села, щоправда, майже немає. Після квітневих боїв од його глиняних хат зосталися тільки купи глини, вивернуті обгорілі стовпи, зарослі травою подвір'я, по яких никають бездомні коти. І скрізь ями-вирви.

Ми стоїмо на трав'янистому полі між порозкиданими то тут, то там купами сухого торішнього кукурудзиння. Одна така купа, трошки більша за інші, приховує й нашу гарматку, біля якої з одного боку прокопаний цей куценький, кроків на п'ять, окоп-ровик.

Старший сержант, напевне, вже не злиться. Скрутивши цигарку, завбільшки як крупнокаліберна кулеметна гільза, він сидить на дні окопу, курить, і клуби сизого духмяного диму сповнюють окоп. Це нам тут дають такий тютюн з трофейних румунських запасів.