Третя ракета - Сторінка 6

Але його пояснення й особливо звертання "товаришу капітан" звучить як виправдання.

— Ага, всі тут! А хто спостерігає за противником?

— Та ось усі й спостерігаємо...

— Гм...

Він іде далі вздовж окопу, мовчки минає нас; поруч нього дріботить притихлий Жовтих, а позаду суне зв'язковий з автоматом упоперек грудей. Біля гармати Процький зупиняється, щось думає й запитує Жовтих:

— Скільки ви тут сидите, на цій вогневій?

Жовтих переступає з ноги на ногу й поважно вточнює:

— На цій вогневій? На цій ми, товаришу капітан, так з десятого чи дванадцятого — чотири дні, виходить...

— І за чотири дні, старший сержанте, ви не могли викопати укриття для гармати?

— Могли, чому...

— Чому ж не викопали?

— Так наказу ж не було. Думали, може, ще кудись .перекинуть. Увесь же час перекидають, переміщають.

— Переміщають! — в'їдливо каже капітан. — Вони (думали! Ви що, перший день на війні?

Жовтих мовчить, а Процький впритул підступає до нього.

— Ви менше думайте. Ви солдати. Хай генерали думають, — із стриманою злістю кидає Процький. — Ви мені завтра знищіть кулемет, он той крупнокаліберний, — тицяє він пальцем у темряву. Десять снарядів вам на те і десять хвилин часу.

— Звідси? — питає Жовтих.

— Звідси. А звідки ж іще?

— Звідси не можна, товаришу капітан, — заперечує командир гармати.— Тут нас накриють.

— Можливо, — погоджується капітан, і від того, яким тоном він це каже, огидний холодок вповзає в наші душі. Один по одному ми встаємо й підступаємо до комбата. — Якщо ви не окопаєтесь як слід, можуть і накрити.

— Як тут окопаєшся, коли для бліндажа й палички немає! — злоститься Жовтих. — Все не так як слід.

— Це ваша справа, — байдуже відповідає капітан. — Шукайте.

— Ні, так не можна, — каже Жовтих, подумавши. — І обслуга, й гармата загинуть. А хіба з закритої позиції не можна? Он гаубичники, дармоїди, ні разу за тиждень не вистрелили... Ось перед ними б і поставити таке завдання...

Ми всі мовчимо, бо розуміємо, що від нас вимагається, уявляємо собі, що може бути завтра, і в душі мимоволі наростає бажання, щоб Жовтих якось викрутився, переклав завдання на когось іншого. Але Процький не такий командир, щоб відмовитися од власного наміру, ми вже знаємо його, цього причепу, найсуворішого з усіх трьох комбатів у полку.

— Ви зрозуміли завдання? — холодно питає він у Жовтих.

Але наш командир теж з характером і, коли його розізлити, може кому завгодно показати свою впертість.

— Що завдання? — переходить він у наступ на комбата. — Треба було його раніше ставити, він оно три дні лупить звідти. А так і кулемета не знищиш, і гармату занапастиш. Тут же під самим носом. Треба підготуватися.

— Готуйтеся!

— Еге, готуйтеся! Треба вогневу змінити, окопатися як слід, це не жарти. За ніч не вправишся...

— Ось що! — перебиває його капітан уже категоричним тоном. — Ми не на базарі, товаришу старший сержант. Підготуватися й о третій нуль-нуль доповісти про готовність.

Комбат повертається і йде кудись у темряву, за ним, наче тінь, бреде мовчазний зв'язковий, а Жовтих мовчки стоїть на місці й дивиться їм услід. Поруч з ним так само мовчки топчемося й ми. Перший не витримує Задорожний, він злісно спльовує в траву.

— Чорт би їх забрав, цих командирів. Їм добре — в бліндажиках сидіти, а тут спробуй, стрельни! Він тобі так дасть, що за день трупів не поодкопуєш...

— Головна небезпека — міномети, — зітхає Лук'янов. — На водорозділі їхній коректувальний пункт.

Жовтих якийсь час мовчить, прислухається в темряві, напружено силкується щось зрозуміти й ні на кого не зважає, наче не чує, що кажуть хлопці. Потім, вилаявшись, лізе в окоп, хвилинку порається в темряві й вилазить з польовою сумкою на боці й автоматом на грудях.

— Я хутко, — кидає Жовтих. — Попов, залишаєшся за мене. Кривенок, за мною!

Боєць, подумавши, неквапливо встає, вішає автомат і йде за командиром. Удвох вони поволі зникають у місячному напівмороці.

— До начарта пішов! — каже Льошка. — Та що з того?

Начальник артилерії, давній знайомий Жовтих, поважає старшого сержанта й зважає на його думку. Та чи вдасться старшому сержантові домогтися, щоб відмінили наказ командира батальйону?

Хлопці, здається, теж занепокоїлися, притихли й сідають на бруствері ближче один до одного — як завжди, в передчутті небезпеки. Тепер усі ми стаємо добріші й ніби доросліші. Навіть Льошка Задорожний у цю хвилину здається непоганим хлопцем. Одразу забувається все, що недавно отруювало моє життя. Підсвідомо ми відчуваємо, що головне в нашій долі — те, що буде завтра, сили для якого ми можемо знайти тільки в собі й покладатися можемо тільки один на одного.

— Що йому! — різко каже Задорожний. — Йому аби дати наказ.. А ми тут головою накладемо. По-дурному!..

— Навіщо так кажеш по-дурному?! — обзивається з темряви Попов. Він при командирові Жовтих не вимовить за день і слова, а лишившись за командира, старанно відгукується на кожне слово і на кожен вчинок. — Ми придані піхоті... Ми мусимо стріляти!

— Пусте! Придані — не продані, а виконуватимеш усе, що їм спаде на думку, то й тиждень голови не проносиш. А до Берліна ого скільки ще!

— Чому не проносиш? У голові розум є — проносиш. Нема розум — не проносиш!— переконливо зауважує Попов.

Лук'янов кутається в шинелю і раз по раз зітхає. Тепер, без командира, він трохи жвавіший і делікатніший. Намагаючись нікого не перебивати, каже:

— Звичайний конфлікт: командир посилає — солдат боїться, здається, що наказ несправедливий. Психологічна непідготованість до пожертвування. Звідси й усі непорозуміння...

Проте Задорожного не переконують ніякі аргументи, він якусь хвильку мовчить, намагаючись упіймати не зовсім виразний хід Лук'янових думок, а потім сердито заперечує:

— Ну, це нісенітниця! Якщо наказ вірний, то я душею його розумію. А якщо ні, то ти мені нічим не доведеш. Як не крути.

— Навіщо доводити? — знизує плечима Лук'янов. — Накази не потребують доводів. Тут важливі не доводи, а результат.

— Дуже ти розумний! — злоститься Задорожний. — Результат! Ти сказав би це Процькому. Може б, він тебе командиром поставив.

Лук'янов примовкає на хвильку, певно, прикидаючи, чи варто відповідати на грубість, а потім спокійно зауважує:

— Що з вами сперечатися не по суті!

— Подумаєш, теж іще "по суті". Розумник який! Думаєш, я дурніший за тебе? Дурніший? А дзуськи! Я, голубчику, хоч інституту й не кінчав, але й у полон не здавався. Перед німцями рук не підіймав, не те, що ти!

Ми всі притихаємо, з прикрістю відчувши, що суперечка вийшла за межі доброзичливості й буде сварка. Проте Лук'янов сидить, як і сидів, — нерухомо, вражений грубістю Льошки, який, гадаючи, що його перемогла, на хвильку замовкає. Байдуже слухати таке не можна.

— Негідник ти, Задорожний, — коротко й якомога спокійніше кажу я.

Льошка одразу ж обертається до мене.

— Чого це я негідник? Що я неправильно сказав? Що? Самі ви негідники!

І тоді на нього, як завжди, запально й з акцентом, накидається Попов.

— Нащо так казав? Недобре казав Лошка (він завжди так називає Задорожного, не вимовляючи як слід його імені), — Лук'янов правильно казав, ти недобре казав. Ти недобрий товариш.

Задорожний сопе й лається:

— Ідіть ви всі під три чорти: недобре, недобре! Що я, просити пробачення повинен? Ось побачимо, що завтра буде — добре чи недобре.

— Дурний Лошка! Недобрий Лошка! Ех ти! — киває головою Попов.

Задорожний схоплюється з бруствера, відходить од нас і розізлений сідає віддалік — сумний і сердитий. Ми мовчимо, ледве стримуючи неприязнь до нього — мало було клопоту, так іще ця сварка. І під час цієї мовчанки з-за ворожих пагорків долинає глухий, мов з-під землі, гуркіт, ніби десь далеко заводять танк, — він то наростає, то стихає, а перегодом знову посилюється. Хлопці мимоволі вслухаються, думками намагаються проникнути в нічну далечінь і вгадати причину цього загадкового гулу.

— Лозняк! — гукає мене Попов. — Вартовий треба. Треба слухай. Добре слухай. Сьогодні погано там.

6

Повісивши на плече автомат, я ходжу по вогневій і вдивляюся в навколишню, трохи посвітлілу півтемряву. Місяць повзе все вище, він непогано світить своїм трошки приплюснутим з одного боку оком; мерехтять угорі поодинокі зорі. Невелика мудрість, коли поруч не сплять, ходити вартовим і слухати, де що діється, та ще такої місячної ночі, коли навколо видно на добру сотню метрів. Але незабаром тягар нового обов'язку починає пригнічувати, і мені дуже кортить сісти разом з усіма на ще теплий звечора бруствер і мовчати. Тільки втративши це право, я починаю відчувати, яке воно жадане, як це добре — лежати собі на траві й дивитися в небо, на зорі, і, відігнавши геть недобрі передчуття, думати про інше, колишнє життя, про мою далеку батьківщину, на яку так само мерехтливо поглядають з нічної безодні ті ж самі зорі...

Уже зараз видно, що завтра нам буде нелегко. Хлопці трошки розлінилися за цей тихий спокійний тиждень, одвикли від фронтових знегод і тепер стривожилися. Якось боязно й мені, трохи тривожно, воно й зрозуміло — так добре, коли тихо навколо, не треба весь час напружуватися й чекати того найгіршого, що може спіткати на війні. Тільки мені прагнути спокою не можна.

Вже давно живе в мені невгамовний, тривожний біль, він пересилює мою звичайну людську боязнь, нестерпно пече моє серце. Я не знаю, що це — злість, чи ненависть, чи невтолима жага помсти, тільки відчуваю, що в житті мені не буде спокою, поки не вщухне той пекучий біль у серці. І я вже не маю бажання шукати чогось легшого — мушу йти назустріч найтруднішому й витримати все до кінця.

Трапилося все те неспокійного осіннього ранку на рідній, далекій звідси землі, біля невеличкого вітебського села, що мало нещастя розташуватися понад тією жахливою прифронтовою дорогою...

Дорога була звичайна, яких тисячі на землі: і не дуже рівна, й не дуже гладенька, але вона вела до станції, яку чомусь тієї осені вподобали для своїх бандитських справ німці. На станції вони висаджувалися з вагонів, з платформ, ладнали свої вантажні машини, транспортери, панцерники й сунули до фронту. Йшли нудні осінні дощі, і ворожі колеса прорізували на тій дорозі дві довгі й глибокі колії...

Ці колії темної вересневої ночі привели нас, шістьох розвідників загону, до села.

Що нам тут потрібне було, про те знав наш командир Коля Буйневич, який і привів нас до потрібної хати.