Третя ракета - Сторінка 4

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мазати тричі на день. А ось новенький бинт для перев'язки.

— Ну дякую. Але скільки я вже їх перемазав...

Жовтих радий, що вона турбується, задоволено сопе

й запихає мазь у кишеню. В нього на нозі екзема, яка завдає чимало клопоту командирові в жаркі дні і яку Люся настійно лікує ось уже котрий тиждень.

— То були такі собі. А це нова, — запевняє його Люся.— Тільки не забудьте мазати тричі на день... Ще забула: медкомісія в четвер. Так що, може, відпустку одержите.

— Ого! — не витримує Льошка. — Оце то так! На Кубань! До Одарки Омелянівни. Здорово!

— Ану, ти!.. Рано ще іржати! Побачимо, — мовить Жовтих і береться за хліб.

До Люсі несміливо, немов до начальства, підходить Попов.

— Товариш Луся. Багато, багато просив хочу, — каже він і змовкає.

— Ну що, Попов, кажи.

— Жона багато, багато листа не слав. Чому не слав — не знай Попов. Треба штаб документ пиши. Папір печатка став.

— Послати запит? — догадується Люся.

— Так, так: запит...

— Гаразд. Я попрошу завтра в штабі. Дай мені свою адресу.

Попов чухає потилицю й зітхає.

— Якутія. Район Оймякон...

— Це він боїться, що дружина до шамана перебігла... Поки він тут кукурудзу їсть, — жартує Льошка.

Люся докірливо каже йому:

— Ну що ви, Задорожний? Все жартуєте. Чи не можна серйозніше?

— Жона нема ходити шаман. Шаман нема Якутія, — серйозно відповідає Попов, роблячи наголос у слові "Якутія" на "і".

— Не слухай ти його, Попов. Я зроблю завтра, — просто обіцяє Люся, збираючи свою сумку.

— Ну сідай ближче та повечеряй з нами,— запрошує командир Люсю.

Але вона схоплюється з землі.

— Ні, ні. Ви їжте. Я вже... — Люся пристібає на боці сумку, і мені раптом стає дуже сумно, що ось вона піде і зостанусь я з своїми думками і довго чекатиму нового далекого вечора. Вона поспішає і на ходу запитує: — А як у вас з акрихіном, Лук'янов, ви все хворієте? Акрихін випили?

— На два прийоми ще, може, буде, — стиха, з якимось затаєним смутком відповідає Лук'янов.

— Це мало. Нате вам ще трохи. Тільки приймати регулярно. А то дехто випльовує...

— Ой! З таких рученьок випльовувати! — лукаво дивується Льошка. — Ось мене ніяка холера не бере! А то б я з твоїх, Синявочко, рученят по кілограму цієї отрути з'їдав. Їй-богу! Щоб я здох! Хоч по одній штучці з пальчика.

— Ох і жартівник ви, Задорожний! — сміється Люся.

Жовтих тим часом розкладає на палатці шість однакових солдатських пайок і, бачачи, що ми не квапимося розбирати їх, як завжди, покрикує:

— Ну, чого ждете? Калача? Ану хапайте скоріше!

Ні, нам ніяково показати перед цією дівчиною свою

голодну нестриманість, ми ще зволікаємо, лише Задорожний, так, наче нікого тут чужого нема, сідає на землю, по-турецькому підібгавши ноги. Великою п'ятірнею він бере шматок і одразу ж чималенько відкушує од нього.

— Не дрімайте — суп захолов. Налягай, гвардія! Синявочко, коли ласка, до мене, будемо, як то кажуть, на пару їсти й таке інше,— з легкістю провінціального зальотника звертається він до дівчини.

Та Люся пробує його обійти.

— Ні. Ви їжте, а мені ще в другу обслугу, до Скваришова треба.

— Без тебе? Ні за що в світі, — схоплюється і стає їй на дорозі Льошка. Він зухвало розставляє свої ручиська й затримує дівчину.— Тільки покуштуйте. Ну хоч одну ложечку...

Люсі, видно, зовсім не хочеться їсти, але спробуй відкараскайся від цього Льошки. Кривенок нерухомо сидить на бруствері, і я вгадую в темряві, що він тільки губи кусає, дивлячись, як розпинається Льошка. Мені теж чомусь дуже ніяково й хочеться, щоб вона не послухала Льошку й пішла. Хоч і сумно розлучатися з нею, але ця настирливість Задорожного стає зовсім уже нестерпною. І все-таки вона не йде, а він делікатно і впевнено бере дівчину за її вузенькі плечі й підводить до свого місця коло палатки. Мені здається, що Люся відштовхне його загребущі нахабні руки, я вже хочу крикнути: "Не в'язни, нахабо!", та Люся раптом слухняно й легко сідає поруч нього. Льошка радий: він домігся свого й, змінивши влесливо-лагідний голос на грубий, гукає в наш бік:

— Гей, Кривенок! Не їси — дай ложку!

— Іди під три чорти, — бурчить Кривенок і простягається на землі, а я швиденько виймаю з-за халяви ложку й даю Люсі. Та Люсі вона не дістається — Задорожний вихоплює її з моїх рук, а свою з зухвалою послужливістю віддає дівчині.

— Ну, я тільки покуштую, — сміючись, але, здається, задоволено погоджується Люся. — Коли такі вже ви гостинні...

— Ми? Ого! Ми й самого румунського короля кукурудзою нагодували б. За вуха не одтягли б! — самовпевнено хвалиться Задорожний.

Люся сміється й зачерпує супу. Якийсь час усі мовчать, брязкаючи ложками об казанки. Згодом Жовтих говорить:

— А суп наче й нічого: їсти можна... Ну що там чувати у ваших медичних тилах? — запитує він дівчину.— Чи скоро нам, дармоїдам, у наступ? А то всю молдавську кукурудзу поїмо.

— Пусте! Куди поспішати?! Від кукурудзи це не залежить,— каже Задорожний.

Але Жовтих не любить, коли йому перечать.

— Що ти тямиш. Не залежить! Ану скажи, Лук'янов, чи залежить наступ від харчів?

— Безумовно, залежить, — тихо обзивається Лук'янов. — Харчі — економічний фактор, складовий елемент усіх діючих на війні сил...

Люся слухає їхню розмову, зачерпує з Льощиного казанка кілька ложок супу, але раптом, побачивши нас двох на бруствері, ніяковіє:

— Що ж це: я їм, а хлопці сидять голодні...

— Пусте, не помруть. Гості перше місце. Законно!

— Ми не хочемо, — бадьоро погоджуюсь я, а Кривенок мовчить, і Люся свариться на мене пальцем.

— Ой знаю: змовилися! І ви, Лозняк, обманювати почали — не сподівалася.

— Та що ви? — кажу я якимось чужим, дитячим голосом. — Ми так...

Але Люся вже приглядається до сумної постаті Кривенка.

— А чого ж це мій лицар наприндився сьогодні? Чи, може, листа не дочекається із госпіталю? — сміється Люся.

Хлопець совається на бруствері й грубо одказує:

— А тобі що до того?

— Ну не гнівайся, Павлику, я ж пожартувала. Ти хороший! — серйознішає Люся.

Кривенок чомусь чмихає і, певно, щоб здолати свою ніяковість від уваги дівчини, починає закурювати. Курити в такий час і так одкрито не можна, але хлопець, мабуть, забуває про це і, затягаючись, блискає вогником своєї цигарки.

— Ану обережніше там! — гримає на нього Жовтих. — Чого розкочегарився!

— Давай їсти, — звертаюсь я до Кривенка. Той не відповідає, мовчить, і я не наполягаю, бо розумію, що діється в його душі. Та й мені не легше.

"Ось тобі й маєш! — думаю я. — Ось і дочекався, тримайся тепер".

З почуттям болю й прикрості я поглядаю на ледь освітлену постать Люсі, майже з ненавистю — на Задорожного і не можу зрозуміти, як це вона не бачить його підсолодженого нахабства, не помічає грубуватого жарту, ставиться до нього так, наче він тут найкращий серед нас, і мені навіть здається, що їй добре сидіти отак з ним і їсти суп.

— Ну ось! Повечеряли — дай, боже, поснідати, — каже Жовтих, витираючи вуса, й береться за другий казанок. — Тепер будемо пити чайок, а потім закуримо...

Але напитися чаю йому не вдається. Не встигає він підняти казанок, як угорі несподівано й тому незрозуміло вискливо завиває:

— Пі-у-у... Пі-у-у... Пі-у-у-у-у-у!!!

— Тр-рах! Тр-рах! Тр-рах!— вибухає в темряві круг нас. Гарячі хвилі б'ють у спини, в обличчя, обсипають потертою землею. Близьке полум'я на мить вихоплює з темряви сполохані, занімілі постаті, засліплює. І знову вгорі виє: "Пі-у-у... Пі-у-у-у!!!"

— Лягай! — владно вигукує Жовтих. — В окоп!!!

Пригинаючись, хлопці схоплюються, я перевалююсь

через бруствер і падаю з усіма в чорну пітьму окопу. Хтось навалюється на мене, боляче вдаривши підбором у спину. Земля під нами рветься, здригається раз, удруге, втретє; по головах, зігнутих спинах б'є груддя, і несподівано знову все затихає.

— Собаки! — каже в напруженій тиші Жовтих. Штовхаючись у темряві, він підводиться. — Засікли чи навмання?..

За командиром підводяться й інші; здається, всі цілі.

— Ой боже! Ох і злякалася ж, — раптом зовсім близько біля мене обзивається Люся, і я здригаюся — її тепле, пругке й ледь тремтяче тіло щойно тулилося до моєї спини. З незрозумілою ніяковістю я обертаюся, обвалюючи спиною землю в окопі й поступаючись дівчині місцем.

Ми всі підводимось в окопі й слідом за Жовтих вилазимо наверх, а коло палатки, наче нічого й не було, сидить Льошка й доїдає з казанка суп.

— Ох і спритні ж! — напівжартома й глумливо каже він. — Трах-бах і вже в траншеї. Вояки!

Йому ніхто не відповідає. Жовтих стоїть, прислухаючись до тривожної тиші. Спереду, над пагорками, вилітає перша сьогодні ракета — гублячи вогняні краплі, вона розгоряється, миготить над купами кукурудзиння далеким тремтливим вогнем і гасне.

— А ти не дуже хизуйся! — сердиться Жовтих. — Гляди, щоб не вилізло боком. Колись дограєшся.

— Хе! Пусте! Раз мати породила — раз і помирати. Що мені, подумаєш!..

Хлопці знову сідають навколо палатки, недовірливо озираючись на чорні пагорки, а Люся, певно, ще не здолавши свого страху, стоїть на виході з окопу.

— Ой, невже ви не боїтеся? — запитує вона Задорожного.

— А чого боятися? І не подумаю.

— Сміливий! Заздрю сміливим, — каже вона й зітхає. — А я ніяк не звикну. Стільки натерпілася, і однаково страшно. Така боягузка.

І тоді я бачу Кривенка — ніким не помічений, він уперто, мовчки сидить на тому самому місці коло бруствера. Трошки спохмурнівши од своєї нестриманості перед дівчиною, я беру з палатки шматок хліба. Супу вже нема: наш перекинутий казанок валяється осторонь.

Задорожний тим часом із смаком доїдає, встає на весь зріст, потягається, відчуваючи застояну силу в молодому дужому тілі, й знову звертається до Люсі:

— Сміливіше, дівчинко! З нами не загинеш! Ходім, проведу тебе до другої обслуги.

— Ні, дякую — я сама, — відповідає Люся й іде з вогневої. — Де це моя сумка? Не пам'ятаю, куди й кинула.

— Ось. У мене, — якимсь притишеним голосом вперше обзивається Кривенок.

Льошка вихоплює в нього сумку й віддає Люсі. Вона надіває її через плече й обходить вогневу, щоб вийти на стежечку, що веде до другого батальйону. Поруч іде Задорожний.

Дякую за вечерю, хлопчики. До побачення.

Ауффідерзейн! — по-блазенському кидає нам Задорожний.

Приходь частіше, — каже Жовтих Люсі. — Не забувай нас.

— От чудні! Як же вас забути? Ви ж мої рідненькі, — долинає здаля ласкавий голос, і в мене стискається серце.