Три мушкетери - Сторінка 27

Крізь заґратоване віконце в'язень бачив тільки будинки і брук; але, як справжній парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по кам'яних тумбах, вивісках і ліхтарях. Коли карета під'їхала до церкви святого Павла, біля якої карали в'язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Галантерейник подумав, що карета зупиниться саме тут. Але карета повільно котилася далі.

Трохи згодом, коли вони під'їхали до кладовища святого Жана, де ховали державних злочинців, Бонасьє знову охопив смертельний страх. Правда, одне міркування його трохи заспокоїло: державним злочинцям, перш ніж їх поховати, стинали голови, а його голова ще міцно сиділа на в'язах. Та коли вони звернули на Гревську площу і коли Бонасьє вгледів гостроверхий дах міської ратуші[91], а карета під'їхала під браму, він вирішив, що це кінець, і спробував сповідатися перед поліцейським, а коли той відмовив, заголосив так жалісливо, що наглядач пообіцяв забити йому рота затичкою, коли він не замовкне.

Ця погроза трохи заспокоїла Бонасьє: якби його хотіли скарати на Гревській площі, нічого було б затикати йому рота, — адже вони були вже майже на місці страти. А втім, карета не зупинилась і на цій страхітливій площі. Тепер можна було остерігатися хіба що Трауарського Хреста — карета звернула саме туди.

На цей раз не лишалося жодного сумніву — адже на площі Трауарського Хреста карали звичайних злочинців. Бонасьє марно тішив себе надією, що він гідний площі святого Павла або Гревської площі: його подорож і його життя скінчаться біля Трауарського Хреста! Він ще не бачив злощасного хреста, але майже фізично відчував, як цей хрест наближається до нього. Кроків за двадцять од фатального місця галантерейник почув якийсь гомін, і карета зупинилась. Цього розчавлений страхітливими переживаннями бідолашний Бонасьє вже не витримав; немов перед смертю, він ледве чутно зойкнув, застогнав і знепритомнів.

XIV. Незнайомець із Менга

Проте натовп зібрався зовсім не для того, щоб дивитися, як когось вішатимуть, — він дивився на вже повішеного. Зупинившись на якусь хвилину, карета знову рушила своєю дорогою, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невеличкої брами.

Дверцята карети відчинилися, двоє наглядачів підхопили під руки Бонасьє, якого підтримував поліцейський; в'язня вштовхнули в довгий вузький коридор, змусили піднятися по сходах і ввели в передпокій.

Все, що йому наказували, він виконував зовсім безвільно.

Бонасьє йшов, наче уві сні, бачив усе, ніби крізь туман, чув якісь звуки, але не розумів їх; якби в цю мить його віддали до рук ката, він не зробив би жодного руху на свій захист, не сказав би й слова, щоб вимолити пощаду.

Він наче прикипів до ослона, куди його штовхнули поліцейські, прихилившися спиною до стіни й безвладно звісивши руки.

Але трохи згодом, озирнувшись довкола й не побачивши нічого загрозливого, а навпаки, зауваживши, що ослін, на якому він сидить, зручний і м'який, стіни кімнати оббиті тонкою кордовською шкірою, а на вікнах висять важкі шовкові завіси, підтримувані золотими шнурами, він збагнув, що небезпеки немає та що страхи його даремні, і почав крутити головою на всі боки.

Це заняття, якого ніхто йому не забороняв, додало в'язню хоробрості, і він зважився зігнути одну, потім другу ногу; нарешті, спершися руками на сидіння, він підвівся з ослона й став на ноги.

В цю мить статечний офіцер, який розмовляв з кимось у сусідній кімнаті, відхилив завісу і, обернувшись до в'язня, спитав:

— Це ви Бонасьє?

— Так, пане офіцере, — пробелькотів галантерейник, захолонувши з жаху. — До ваших послуг.

— Увійдіть, — сказав офіцер.

І він одступив на крок, даючи галантерейнику дорогу. Бонасьє покірно ввійшов до кімнати, де на нього, здавалося, чекали.

Він опинився у просторому кабінеті, стіни якого були поспіль завішані зброєю; в каміні палав огонь, хоч була ще тільки друга половина вересня. Посеред кабінету, крізь стіни якого іззовні не долинав найменший звук, стояв квадратний, захаращений книгами й паперами стіл, на якому лежав величезний розгорнутий план Ла-Рошелі.

Біля каміна стояв середній на зріст чоловік вельможного й гордовитого вигляду, з пронизливим поглядом, високим чолом і худорлявим обличчям, яке ще більше видовжували еспаньйолка й тонкі вуса. І хоч цей чоловік мав тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, його зачіска, вуса та еспаньйолка почали вже сивіти. Дарма що хазяїн кабінету стояв без шпаги — все виказувало в ньому військового, а тонкий шар пороху на ботфортах з буйволячої шкіри свідчив, що цього дня він їздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, проте зовсім не такий, яким його змальовують, тобто не зіщулений і знесилений дідуган, хворий мученик з глухим тихим голосом, який завжди сидить, вгрузнувши в глибоке крісло, наче в передчасну могилу, живе лише силою свого духу, бореться з Європою тільки повсякчасним напруженням думки, а такий, яким він був на той час насправді, — спритний і галантний кавалер, вже й тоді кволий тілом, але дужий тією внутрішньою снагою, яка робила його одним з найвизначніших людей епохи, коли, підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях[92] і захопивши Нім, Кастр та Юзес[93], він готувався вибити англійців з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелі.

Отож ніщо з першого погляду не виказувало в ньому кардинала, і людина, яка не знала його в обличчя, зразу й не здогадалася б, хто стоїть перед нею.

Бідолашний галантерейник закляк біля дверей, а чоловік, якого ми щойно змалювали, уп'яв у нього погляд, наче хотів осягнути все його минуле.

— Це той самий Бонасьє? — спитав Рішельє після хвилинної мовчанки.

— Так, ваша світлосте, — відповів офіцер.

— Гаразд. Передайте мені його папери й залиште нас самих. Офіцер узяв зі стола теку, передав її кардиналові, шанобливо вклонився й вийшов.

Бонасьє впізнав у паперах протоколи його допитів у Бастилії. Час од часу той, хто стояв перед каміном, підводив очі від протоколів і зупиняв їх на в'язневі, і тоді бідолашному галантерейнику здавалося, ніби два кинджали встромляються йому в самісіньке серце.

Десяти хвилин читання й десяти секунд спостережень кардиналові було досить, аби скласти тверду думку про майбутнього співбесідника.

"Ну, цей незугарний до інтриг, — вирішив він. — Проте подивимось".

— Вас звинувачено в державній зраді, — неквапно мовив кардинал.

— Мені вже сказали про це, ваша світлосте! — вигукнув Бонасьє, вирішивши називати свого співбесідника так, як назвав його офіцер. — Але присягаюся вам — я нічого не знаю.

Кардинал стримав усмішку.

— Ви готували змову разом з вашою дружиною, пані де Шеврез і мілордом герцогом Бекінгемом.

— Авжеж, ваша світлосте, — відповів галантерейник, — я чув, як вона називала всі ці імена.

— З якого приводу?

— Вона казала, що кардинал де Рішельє заманив герцога Бекінгема в Париж, аби знеславити його, а разом з ним і королеву.

— Вона так казала? — гнівно вигукнув кардинал.

— Так, ваша світлосте. Але я відповів, що вона помиляється і що його високопреосвященство нездатний…

— Замовкніть, дурню! — перебив кардинал.

— Саме так сказала й моя дружина, ваша світлосте.

— Ви знаєте, хто її викрав?

— Ні, ваша світлосте.

— Ви когось підозрюєте?

— Так, ваша світлосте; але мої підозри не сподобалися панові комісару, так що я вже більше нікого не підозрюю.

— Чи було вам відомо, що ваша дружина втекла?

— Ні, ваша світлосте, я довідався про це у в'язниці від того ж таки пана комісара — дуже, до речі, люб'язної людини!

Кардинал знову стримав усмішку.

— То вам не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?

— Зовсім не відомо, ваша світлосте; мабуть, вона повернулася до Лувру.

— О першій годині ночі її там ще не було.

— О Боже! Що ж із нею сталося?

— Ми про це дізнаємось, будьте певні; від кардинала нічого не приховаєш: кардинал знає все.

— В такому разі, ваша світлосте, чи не мав би кардинал ласки сказати, що сталося з моєю дружиною?

— Так; але спершу ви повинні сказати геть усе, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.

— Я нічого не знаю, ваша світлосте; я ніколи не бачив цієї пані.

— Коли ви зустрічали вашу дружину біля Лувру, вона кудись заходила по дорозі додому? — Майже завжди: в неї були справи з кількома торговцями полотном, до яких я її проводжав.

— І скільки в неї було цих торговців полотном?

— Двоє, ваша світлосте.

— Де вони мешкають?

— Один — на вулиці Вожирар, другий — на вулиці Лягарп.

— Чи заходили ви до них разом з вашою дружиною?

— Ніколи, ваша світлосте; я чекав на неї біля дверей.

— А як вона пояснювала те, що заходила туди без вас?

— Ніяк не пояснювала; наказувала мені чекати — я й чекав.

— Ви дуже поблажливий чоловік, мій любий пане Бонасьє! — зауважив кардинал.

"Він назвав мене любим паном! — подумав галантерейник. — Хай йому чорт! Мої справи кращають!"

— Чи впізнали б ви ці двері?

— Так.

— Чи відомі вам номери будинків?

— Так.

— Назвіть їх.

— Номер двадцять п'ять на вулиці Вожирар; номер сімдесят п'ять на вулиці Лягарп.

— Прекрасно, — сказав кардинал.

Він узяв срібний дзвіночок і подзвонив; увійшов офіцер.

— Розшукайте Рошфора, — пошепки звелів кардинал, — Якщо він повернувся, хай зараз же прийде сюди.

— Граф тут, — відповів офіцер. — Він дуже просить дозволити йому переговорити з вашим високопреосвященством!

— То хай заходить, хай заходить! — вигукнув Рішельє. Офіцер вибіг з кімнати з тією швидкістю, з якою слуги кардинала виконували всі його накази.

— "Ваше високопреосвященство!" — прошепотів Бонасьє, розгублено кліпаючи очима.

Не минуло й п'яти секунд, як двері відчинилися знову і з'явився новий відвідувач.

— Це він! — вигукнув Бонасьє.

— Хто він? — спитав кардинал.

— Той, хто викрав мою дружину.

Кардинал подзвонив удруге. Знову з'явився офіцер.

— Відведіть цього чоловіка під нагляд охоронців, і хай він чекає, поки я його покличу знову.

— Ні, ваша світлосте! Ні, це не він! — вигукнув Бонасьє. — Ні, я помилився: це зовсім інший, зовсім не схожий на того, хто викрав мою дружину! Цей добродій — чесний чоловік.

— Заберіть цього дурня! — наказав кардинал.

Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали обидва наглядачі.

Відвідувач, який щойно ввійшов до кардинала, нетерплячим поглядом провів Бонасьє до самого порога; тільки-но двері за галантерейником зачинилися, він квапливо підійшов до кардинала і сказав:

— Вони бачились.

— Хто? — спитав його високопреосвященство.

— Вона і він.

— Королева і герцог! — вигукнув Рішельє.

— Так.

— Де саме?

— В Луврі.

— Ви певні?

— Цілком певен.

— Хто вам про це сказав?

— Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому високопреосвященству.

— Чому вона не сказала про це раніше?

— Чи то випадково, чи то не довіряючи своїм покоївкам, королева переказала через пані де Сюржі, щоб вона ночувала в її спальні, і потім не відпускала пані де Ланнуа цілий день.

— Ну що ж, нас переможено.