Три мушкетери - Сторінка 47

Супротивники стали в позицію; незнайомець зробив випад, і так спритно, що коли пан Портос хотів його відбити, у нього в грудях уже сиділо три дюйми заліза. Він упав горілиць. Незнайомець приставив йому до горла вістря шпаги, і пан Портос, побачивши, що його життя залежить од волі супротивника, визнав себе переможеним. Тоді незнайомець спитав, як його звати, і, довідавшись, що він Портос, а не Д'Артаньян, запропонував своєму недавньому супротивникові руку, довів його до корчми, скочив на коня і зник з очей.

— Отже, незнайомець шукав сварки саме з Д'Артаньяном?

— Певно, що так.

— І ви не знаєте, що з ним сталося потім?

— Ні. Я ніколи не бачив його ні до того, ні опісля.

— Чудово, я дізнався про все, що мені потрібно. То ви кажете, що Портосова кімната на другому поверсі? Номер один?

— Атож, добродію. Це найкраще помешкання в моєму закладі; кімната, яку я вже десять разів міг би здати за грубі гроші.

— Та заспокойтеся ви нарешті! — сказав, усміхаючись Д'Артаньян. — Портос заплатить вам грішми герцогині Кокнар.

— О добродію, хай вона буде ким завгодно, — дружиною прокурора або герцогинею, — аби тільки вона розв'язала свою калитку! Так ні ж бо: вона відповіла, що домагання пана Портоса і його невірність їй остогидли і що вона не надішле йому жодного деньє.

— І ви переказали її відповідь вашому постояльцю?

— Ба ні, адже він міг би здогадатися, в який спосіб ми виконали його доручення.

— То він і досі чекає на гроші?

— О Господи! Звісно, що чекає! Вчора він знову написав їй листа; але цього разу листа відніс на пошту його слуга.

— То ви кажете, що дружина прокурора — стара й негарна?

— Їй щонайменше п'ятдесят років, добродію, і вона ніколи не була красунею, судячи з того, що розповів Пато.

— Тоді будьте певні: вона неодмінно подобрішає. До того ж, Портос не міг заборгувати надто багато грошей.

— Як це не міг? Пістолів із двадцять, коли не брати до уваги лікаря. Еге! Він ні в чому собі не відмовляє, ви ж знаєте його; одразу видко, що людина звикла широко жити.

— Гаразд! Якщо навіть герцогиня Кокнар покине його, в Портоса завжди знайдуться друзі, присягаюся вам. Отож, мій любий хазяїне, не хвилюйтесь і слугуйте йому з тією повагою, якої вимагає його становище.

— Добродію, ви обіцяли не згадувати про дружину прокурора й мовчати про його поранення.

— Зайве нагадувати про це; я дав вам слово.

— О, він уб'є мене, от побачите!

— Не бійтеся; він не такий страшний, як здається.

З цими словами Д'Артаньян піднявся по сходах, певний, що йому пощастило хоч трохи заспокоїти хазяїна, принаймні стосовно двох речей, якими той, безперечно, найбільше дорожив: стосовно гаманця й життя.

На найпримітніших в усьому коридорі дверях чорним чорнилом була виведена величезна цифра "1"; Д'Артаньян постукав і, почувши пропозицію іти своїм шляхом, увійшов до кімнати.

Портос лежав у ліжку і, щоб набити руку, грав у ландскнехт з Мушкетоном. Над вогнищем обертався рожен з куріпкою, а обабіч кипіли на жаровнях дві каструлі, з яких смачно пахло кролячим фрікасе й рибою у винному соусі. Конторка й мармурова дошка комода були заставлені порожніми пляшками.

Побачивши друга, Портос радісно привітав його, а Мушкетон, шанобливо підвівшись, запропонував своє місце Д'Артаньянові й пішов глянути на каструлі, які, слід гадати, перебували під його особливою опікою.

— Тисяча чортів! Це ви! — вигукнув Портос — Прошу ласкаво й даруйте, що не встаю. До речі, — додав він, занепокоєно глянувши на свого друга, — чи знаєте ви, що зі мною сталося?

— Ні.

— Хазяїн вам нічого не казав?

— Я спитав у нього, де ви, й одразу ж подався нагору. Портос полегшено зітхнув.

— А що ж таке з вами сталося, мій любий Портосе? — спитав Д'Артаньян.

— Сталося таке, що, наступаючи на свого супротивника, якого я вже встиг пригостити трьома ударами шпаги, і збираючись покінчити з ним четвертим, я спіткнувся об камінь і звихнув собі ногу в коліні.

— Справді?

— Присягаюся честю! Пощастило цьому злодіяці, бо я прошив би його на місці, ручуся!

— А куди він подівся?

— Не знаю; він дістав по заслузі й утік, не прохаючи здачі. Але ви, мій любий Д'Артаньяне, — що було з вами?

— Отже, мій любий Портосе, — правив своєї Д'Артаньян, не відповідаючи на запитання, — саме через вивих у коліні ви й лежите в ліжку?

— Нічого не вдієш! А втім, хвала Богові, за кілька днів я вже буду на ногах.

— Чому ж ви не звеліли перевезти себе до Парижа? Адже тут так нудно.

— Саме це я і збирався зробити; однак, мій любий друже, мушу вам де в чому признатися.

— У чому саме? — Я й справді дуже нудився. А що в кишені у мене, як ви знаєте, лежали сімдесят п'ять пістолів, то я, аби хоч трохи розважитись, запросив до себе одного дворянина, який зупинився тут проїздом, і запропонував йому партію в кості. Він погодився — і мої сімдесят п'ять пістолів перейшли з моєї кишені до нього, не кажучи про коня, якого він забрав на додачу. Ну, а ви, мій любий Д'Артаньяне?

— Що вдієш, друже, не можна скрізь мати самий тільки успіх, — сказав Д'Артаньян. — Знаєте приказку: "Кому не щастить у грі, тому щастить у коханні". Ви надто подобаєтесь жінкам, щоб гра не метилася вам за це. А втім, яке вам діло до примхливості долі, негідний ви щасливчику! Хіба у вас немає вашої герцогині, яка, безперечно, поквапиться вам на допомогу?

— Саме тому, що я такий нещасливий гравець, — недбало відповів Портос, — я й написав їй, щоб вона надіслала луїдорів з п'ятдесят, які мені тепер украй необхідні.

— І що ж?

— Що ж! Мабуть, вона поїхала до якогось зі своїх маєтків, бо я не отримав відповіді.

— Справді?

— Так. І вчора я надіслав їй ще одного листа, ще переконливішого за перший. Але ви тут, мій любий друже, тож поговорімо про ваші справи. Правду кажучи, я вже почав непокоїтися за вас.

— А втім, судячи з того, що я бачу, хазяїн добре дбає про вас, мій любий Портосе, — мовив Д'Артаньян, показуючи на повні каструлі й порожні пляшки.

— Овва! — відповів Портос — Кілька днів тому цей нахаба приніс мені рахунок, і я прогнав його разом з рахунком, тож тепер сиджу тут як переможець або як завойовник. Ось чому я й озброївся по самісінькі вуха, побоюючись нападу.

— Проте, здається мені, часом ви робите вилазки, — сміючись, заперечив Д'Артаньян.

— На жаль, це не я, — признався Портос — Кляте коліно й досі тримає мене в ліжку, але Мушкетон ходить на розвідку й забезпечує нас харчем. Мушкетоне, друже, — звернувся Портос до слуги, — ви бачите: до нас наспіло підкріплення, тож доведеться вам поповнити запаси продовольства.

— Мушкетоне, — сказав Д'Артаньян, — я хочу попросити вас про одну послугу.

— Про яку саме, пане? — Навчіть вашої премудрості мого Планше; я теж можу колись опинитися в облозі, і було б дуже добре, якби він зумів доглядати мене так, як ви свого пана.

— Немає нічого простішого, пане, — скромно сказав Мушкетон. — Треба бути спритним — тільки й того. Я виріс на селі, і мій батько на дозвіллі трохи браконьєрствував.

— А взагалі що він робив?

— Заробляв ремеслом, що його я завжди мав за досить вигідне, пане.

— Яким саме?

— Це було якраз під час безнастанних війн католиків з гугенотами. Батько бачив, як католики вбивають гугенотів, а гугеноти вбивають католиків, і все це в ім'я віри. І він винайшов для себе змішану релігію, яка дозволяла йому бути то католиком, то гугенотом раз по раз. Отож він гуляв із самопалом на плечі за живоплотами понад дорогою, і коли помічав самотнього католика, протестантська віра одразу ж брала гору в його душі. Він прицілювався в подорожнього; потім, коли той був кроків за десять од нього, батько починав з ним розмову, яка майже завжди кінчалася тим, що незнайомець оддавав гаманець, аби тільки врятувати життя. Ну, а коли батько зустрічав гугенота, в його душі враз спалахувала така сама любов до католицької церкви, і він не міг узяти втямки, як це за чверть години до того був прихильником протестантів і сумнівався в перевазі нашої святої віри. Бо треба вам сказати, пане, що я католик; а от старшого брата батько, вірний своїм принципам, зробив гугенотом.

— А як скінчив своє життя цей шановний добродій? — спитав Д'Артаньян.

— О пане, дуже погано. Одного чудового дня він зустрів на вузенькій стежині гугенота й католика, з якими вже мав справу і які його впізнали; отож вони об'єдналися проти нього й повісили бідолаху на дереві. Потім вони стали вихвалятися своєю зухвалою витівкою в першій-ліпшій корчмі, а ми з братом саме сиділи там.

— І що ви зробили? — спитав Д'Артаньян.

— Ми дали їм договорити, — відповів Мушкетон. — А коли, покинувши корчму, вони розійшлися в різні боки, мій брат подався слідом за католиком, а я — за гугенотом. Через дві години все було скінчено, і кожен з нас зробив свою справу, благословляючи нашого обачного бідолаху-батечка, який виховав своїх синів у різній вірі.

— Справді, Мушкетоне, ваш батько був розумакою і хвацьким хлопцем. То ви кажете, що на дозвіллі цей добродій браконьєрствував?

— Еге ж, пане. І він навчив мене ставити сильце та закидати вудочку. Тому, побачивши, що наш негідник-хазяїн годує нас твердою яловичиною, яка годиться хіба для мужви, я пригадав своє давнє ремесло. Блукаючи по лісах його високості, я ставив сильця на оленячих стежках, а коли виходив на береги ставків принца, то закидав вудки. Отож, хвалити Бога, у нас є куріпки та кролі, коропи та вугри — Їжа поживна й легка, придатна для хворих людей.

— Ну, а вино? — вів далі Д'Артаньян. — Хто постачає вам вино? Хазяїн?

— Як вам сказати? І так, і ні.

— Як це — "і так, і ні"?

— Він-то постачає нам вино, але сам не знає, що має таку честь.

— Поясніть докладніше, Мушкетоне, у ваших словах завжди безліч повчального.

— Будь ласка, пане. Якось під час своїх мандрів я здибався з одним іспанцем, що побував у багатьох країнах і серед них — у Новому Світі[121].

— Яке відношення має Новий Світ до пляшок, що стоять у вас на конторці й на комоді?

— Потерпіть, пане, всьому свій час.

— Ваша правда, Мушкетоне; я покладаюсь на вас і слухаю.

— Цей іспанець мав слугу, який супроводив його в подорожі до Мексики. Слуга був мій земляк, і ми заприятелювали з ним дуже швидко, бо дуже різнилися вдачею. Обоє ми над усе любили полювати, і він розповідав мені, що в пампасах[122] тубільці ловлять тигрів та диких биків за допомогою звичайнісінького зашморга, що його накидають на шию цим страшним хижакам.