Три мушкетери - Сторінка 49

Пан абат Ам'єнського монастиря, пан кюре з Мондидьє і я — ми розглядаємо деякі богословські питання, які вже давно привертають нашу увагу; я був би щасливий знати вашу думку.

— Думка військового не має ніякої ваги, — відповів Д'Артаньян, збентежений таким поворотом розмови. — Їй-право, ви цілком можете покластися на вченість цих добродіїв.

Двоє добродіїв у чорному знову вклонилися.

— Навпаки, — відказав Араміс, — ваша думка буде для нас дуже цінною. Йдеться ось про що: пан абат вважає, що моя дисертація має бути виключно догматичною й дидактичною[126].

— Ваша дисертація! Ви пишете дисертацію?

— Авжеж, — обізвався єзуїт. — Для іспиту, який передує висвяченню в духовний сан, дисертація конче потрібна.

— Висвячення! — вигукнув Д'Артаньян, який і досі не вірив тому, що йому сказали хазяйка заїзду й Базен. — Висвячення!

І він обвів сторопілим поглядом усіх, хто був у кімнаті.

— Отож, — мовив Араміс, сідаючи в кріслі з такою вишуканістю, наче він був у якомусь аристократичному салоні, й милуючись своєю білою та ніжною, немов у жінки, рукою, яку він підніс угору, аби вона ще дужче побіліла, — отож, як ви чули, Д'Артаньяне, пан абат хотів би, щоб моя дисертація була догматичною, але я схиляюсь до написання дисертації споглядальної. Ось чому пан абат запропонував мені тему, якої ще ніхто не досліджував і в якій — я цілком визнаю — є вдячний матеріал для витлумачень: "Utraque manus in benedicendo clericis inferioribus necessaria est".

Д'Артаньян, з ерудицією якого ми вже встигли познайомитись, вислухав цю цитату так само безтурботно, як і ту, що її йому навів пан де Тревіль з приводу дарунків, гадаючи, що юнак отримав їх од герцога Бекінгема.

— Це означає: "Священнослужителям нижчого сану потрібні для благословення дві руки", — пояснив Араміс.

— Чудова тема! — вигукнув єзуїт.

— Чудова й догматична! — озвався й кюре, який, знаючи латину приблизно так само, як і Д'Артаньян, уважно стежив за єзуїтом, не пропускаючи нагоди ступати за ним слід у слід і луною повторюючи його слова.

Що ж до Д'Артаньяна, то захоплення двох добродіїв у чорному його анітрохи не зворушило.

— Авжеж, чудова, prorsus admirabile[127]! — вів далі Араміс — Але вона вимагає поглибленого вивчення творів отців церкви і Святого Письма. Тим часом — і я смиренно визнаю це перед ученими панотцями — чергування в нічній варті й королівська служба змусили мене трохи занедбати заняття.

Тому мені буде легше, facilius natans[128], узяти таку тему на свій вибір, яка для складних проблем теології була б тим самим, чим є мораль для метафізики та філософії. Д'Артаньян нудився, кюре також.

— Подумайте, який вступ! — вигукнув єзуїт.

— Вступ, — повторив кюре, аби й собі щось сказати.

— Quemadmodum inter coelorum immensitatem[129].

Араміс скоса глянув на Д'Артаньяна. Той позіхав на весь рот.

— Говорімо по-французьки, панотче, — сказав Араміс єзуїтові, — тоді пан Д'Артаньян зможе краще оцінити нашу розмову.

— Авжеж, — зауважив Д'Артаньян, — я стомився з дороги, і вся ця латина вилетіла мені з голови.

— Гаразд, — трохи невдоволено відповів єзуїт, тоді як зраділий кюре з безмежною вдячністю глянув на Д'Артаньяна. — Отож, розгляньмо складові частини цієї глоси[130]. Мойсей, служитель Бога… він тільки служитель, зверніть на це увагу! Мойсей благословляє руками; коли євреї билися зі своїми ворогами, він звелів підтримувати обидві його руки, отже, він благословляв обома руками. До того ж, у Євангелії так само сказано: "Imponite manus", а не "manum". "Покладіть руки", а не "руку".

— Покладіть руки, — повторив кюре, роблячи відповідний жест.

— А святому Петрові, намісниками якого є папи, — вів далі єзуїт, — було сказано навпаки: "Porrige digitos" — "Простягни персти". Зрозуміло?

— Звичайно, — відповів Араміс, упиваючись розмовою, — але це тонкощі.

— Персти! — повторив єзуїт. — Святий Петро благословляє перстами. Отже, папа теж благословляє перстами. А скількома перстами він благословляє? Трьома — во ім'я Отця, Сина і Святого Духа.

Всі перехрестилися; Д'Артаньян зробив те саме.

— Папа — намісник святого Петра і уособлює в собі три Божественні сили; решта, ordines inferiores[131] духовної ієрархії[132], благословляють іменем святих архангелів та ангелів. Найнижчі ж священнослужителі — приміром, наші диякони й ключарі — благословляють кропилами, що символізують безконечну кількість простягнених для благословення перстів.

Отака суть теми у спрощеному вигляді. Argumentum omni denudatum ornamento[133]. Я зробив би з неї два таких томи, як цей, — додав єзуїт.

І в пориві натхнення він ляснув долонею по фоліанту святого Іоанна Златоуста, під яким угинався стіл.

Д'Артаньян здригнувся.

— Авжеж, — сказав Араміс, — я віддаю належне принадності такої теми, але водночас мушу признатися, що вважаю її непосильною для себе. Я обрав інший текст. Скажіть, любий Д'Артаньяне, якої ви думки про нього: "Non inutile est desiderium in oblatione". Це означає: "Певний смуток личить тому, хто приносить жертву Богові".

— Схаменіться! — вигукнув єзуїт. — Цей текст межує з єрессю; майже таке саме положення є в "Augustinus", книзі єресіарха Янсенія[134], яка рано чи пізно буде спалена рукою ката. Стережіться, мій юний друже; так можна дійти до лжевчення, так можна занапастити душу, мій юний друже!

— Можна занапастити душу, — луною озвався кюре, сумно хитаючи головою.

— Ви порушили питання про свободу волі, яка є диявольською спокусою. Ви підійшли впритул до єресі пелагіанців і напівпелагіанців[135].

— Але ж, панотче… — спробував заперечити Араміс, приголомшений зливою аргументів, що ринули на нього.

— А як ви доведете, — не давши Арамісові докінчити, урвав єзуїт, — що треба сумувати за світом, коли приносиш себе в жертву Богові?

Вислухайте таку дилему[136]: Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом — значить сумувати за дияволом; такий мій висновок.

— І мій також, — сказав кюре.

— Змилосердьтеся!.. — знову заговорив Араміс.

— Desideras diabolum[137], нещасний! — вигукнув єзуїт.

— Він сумує за дияволом! О мій юний друже, — простогнав кюре, — не сумуйте за дияволом, благаю вас!

Д'Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні і що зараз збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. Але він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови.

— І все-таки вислухайте мене, — сказав Араміс з ввічливістю, за якою можна було вловити ледь відчутне роздратування. — Я не кажу, що сумую; ні, я ніколи не вимовлю цих слів, які не відповідають духові істинної віри…

Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме.

— Але погодьтеся принаймні, що не варто приносити в жертву Богові те, що вже набридло вам самим. Скажіть, Д'Артаньяне, хіба це не правда?

— Та правда ж, хай йому чорт! — вигукнув юнак. Кюре і єзуїт аж підскочили на своїх стільцях.

— Моя відправна точка — це силогізм[138]: світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ — отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: "Принесіть жертву Богові".

— Це так, — сказали супротивники.

— До того ж, — вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою, — до того ж, я написав на цю тему рондо[139], яке показав торік панові Вуатюру[140], і цей великий поет розсипався переді мною в компліментах.

— Рондо! — зневажливо мовив єзуїт.

— Рондо! — машинально повторив кюре.

— Прочитайте, прочитайте! — вигукнув Д'Артаньян. — Це трохи розважить нас.

— Ні, воно релігійного змісту, — відповів Араміс — Можна сказати, шо це теологія у віршах.

— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.

— А втім, ось воно, — мовив Араміс із найскромнішим виглядом, однак не без лукавства.

Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли Творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді.

Д'Артаньян і кюре були в захваті. Єзуїт наполягав на своєму:

— Стережіться світського духу в теологічному стилі! Що каже святий Августин? Severus sit clericorum sermo[141].

— Так, щоб проповідь була зрозумілою! — сказав кюре.

— Отож, — квапливо перебив єзуїт, побачивши, що його прибічник збився на манівці, — отож, ваша дисертація сподобається дамам — тільки й того; вона матиме успіх не більший, ніж якась захисна промова пана Патрю[142].

— Дай Боже! — захоплено вигукнув Араміс.

— От бачите! — сказав єзуїт. — Світське промовляє в вас ще на повний голос, altissima voce[143]. Ви ще мирянин, мій юний друже, і я боюся, що благодать може й не торкнутися вас.

— Заспокойтесь, панотче, я відповідаю за себе.

— Мирська зарозумілість.

— Я знаю себе, мій отче, моє рішення безповоротне.

— Отже, ви наполягаєте на тому, щоб працювати далі над своєю темою?

— Я відчуваю в собі покликання розглянути саме її і ніяку іншу; тому наважуся працювати далі й сподіваюсь, що вже завтра ви схвалите всі виправлення, які я внесу відповідно до ваших зауважень.

— Працюйте не поспішаючи, — сказав кюре, — ми залишаємо вас у чудовому настрої.

— Авжеж, — підхопив єзуїт, — ниву засіяно, і нам нічого боятися, що частина зерен упала на камінь або розвіялась по дорозі й що птахи небесні склюють решту — aves coeli comederunt illam.

"Щоб тебе чума задавила з твоєю латиною!" — подумки вилаявся Д'Артаньян, відчуваючи, що знемагає.

— Прощавайте, мій сину, — сказав кюре, — до завтра.

— До завтра, сміливий юначе, — сказав єзуїт. — Ви можете стати світочем церкви; боронь Боже, аби цей світоч перетворився на всепоглинаюче полум'я!

Д'Артаньян, який уже цілу годину від нетерплячки гриз нігті, тепер почав гризти пальці.

Добродії в чорному підвелися, вклонились Арамісові та Д'Артаньяну й пішли до дверей. Базен, який весь час був у кімнаті і з благочестивою радістю слухав цю вчену суперечку, підійшов до них, узяв молитовник кюре, требник єзуїта й шанобливо рушив уперед, прокладаючи їм дорогу.

Араміс провів гостей по сходах і одразу ж повернувся до Д'Артаньяна, який і досі не оговтався від побаченого.

Кілька хвилин друзі ніяково мовчали; а втім, комусь треба було починати розмову. Д'Артаньян, очевидно, вирішив віддати цю честь Арамісові, і той обізвався перший.

— Ви самі бачите, — сказав він, — що я знову повертаюсь до своєї заповітної мрії.

— Авжеж, благодать і справді торкнулася вас, як шойно сказав цей добродій.

— О, намір покинути світське життя виник у мене давно; я не раз розповідав вам про нього, правда ж, мій друже?

— Еге ж, але, чесно кажучи, я думав, що ви жартуєте.

— Жартувати такими речами! Та що ви, Д'Артаньяне!

— Хай йому чорт! Але ж люди жартують навіть зі смертю.

— І помиляються, Д'Артаньяне, бо смерть — це ворота, що ведуть до загибелі або до спасіння.

— Згоден.