Три мушкетери - Сторінка 6

- Олександр Дюма -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вам добре відомо, Портосе, що я й досі вивчаю богослов'я.

— Він зробить так, як каже, — зауважив Портос, — рано чи пізно, але він свого доможеться.

— Скоріше рано, — сказав Араміс.

— Він тільки й чекає на одну річ, щоб здійснити своє рішення і знову вдягти сутану[51], яка висить у нього в шафі за мушкетерським мундиром, — озвався якийсь мушкетер.

— На що ж він чекає? — спитав другий.

— Він чекає, щоб королева подарувала Франції спадкоємця.

— Не треба жартувати з цього приводу, панове, — сказав Портос — Хвала Богові, королева ще в такому віці, що може це зробити.

— Кажуть, що лорд Бекінгем[52] у Франції, — зауважив Араміс з лукавою усмішкою, яка надала цьому, такому ніби простому, зауваженню особливого значення.

— Арамісе, друже мій, цього разу ви помиляєтесь, — перебив його Портос, — і ваша прихильність до жартів, як завжди, змусила вас переступити межі дозволеного; якби пан де Тревіль почув ці слова, вам було б непереливки.

— Чи не вирішили ви мене повчати, Портосе? — вигукнув Араміс, і його спокійні очі на мить спалахнули.

— Друже, будьте або мушкетером, або ж абатом. Будьте тим чи тим, тільки не будьте ними обома водночас, — відповів Портос — Згадайте, що казав вам Атос про це саме кілька днів тому: ви годуєтеся з кількох ясел. Ні, ні, не треба лаятись, прошу вас, це ні до чого, — адже вам добре відомо, про що ми домовилися з вами й Атосом. Ви часто буваєте в пані Д'Егійон, яка виявляє до вас свою прихильність; буваєте ви також у пані де Буа-Трасі, кузини пані де Шеврез[53], і робите все, щоб бути в милості у цієї дами. Ви можете не зізнаватися в своєму щасті, у вас не питають про ваші таємниці, бо всі знають вашу скромність… Та коли вже ви володієте цією чеснотою, то, хай йому чорт, будьте скромними й тоді, коли це стосується її величності. Нехай хто хоче цікавиться справами короля й кардинала, але особа королеви священна, і коли вже хтось насмілився заговорити про неї, то хай говорить тільки хороше.

— Портосе, ви самовпевнені, як Нарцис[54], мушу вам це сказати, — відповів Араміс — Вам відомо, що я ненавиджу повчання, якщо тільки вони походять не від Атоса. Але у вас, мій друже, надто розкішна перев'язь, щоб мати успіх і в повчаннях. Я стану абатом, коли мені цього забагнеться; але поки що я — мушкетер; і, як мушкетер, я говорю все, що схочу. І саме зараз я хочу сказати, що ви зловживаєте моїм терпінням.

— Арамісе!

— Портосе!

— Стривайте, панове! Панове! — загукали мушкетери.

— Пан де Тревіль чекає на пана Д'Артаньяна! — урвав цей гомін розпорядник, відчиняючи двері кабінету.

Почувши такі слова й побачивши, як відчинилися двері, всі замовкли, і молодий гасконець, пройшовши через весь передпокій, став перед капітаном мушкетерів, вітаючи себе подумки з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути кінця цієї дивовижної суперечки.

III. Аудієнція

Пан де Тревіль був не в гуморі; проте він чемно відповів на привітання юнака, що вклонився мало не до землі, й навіть усміхнувся, бо беарнська говірка Д'Артаньяна враз нагадала йому і молодість, і рідний край — два спогади, які розчулюють людину в будь-якому віці. Але, тут же підійшовши до дверей і зробивши Д'Артаньянові знак, ніби прохаючи дозволу владнати інші справи, перш ніж почати з ним розмову, капітан мушкетерів тричі гукнув, щоразу підвищуючи голос, в якому дедалі виразніше бриніла владна нетерплячість, а потім і роздратування:

— Атосе! Портосе! Арамісе!

Обидва мушкетери, з якими ми вже познайомились, одразу відгукнулися і ввійшли до кабінету; двері зачинилися, тільки-но вони переступили поріг. Хоч мушкетери й не були зовсім спокійні, проте трималися так невимушено, гідно й водночас покірливо, що Д'Артаньян, який мав цих людей за напівбогів, а їхнього начальника — за могутнього Юпітера-громовержця[55], нестямився від захвату.

Коли мушкетери опинилися в кабінеті і двері за ними зачинились, У передпокої знову загомоніли, обмірковуючи, що означає цей виклик.

Насупивши брови, пан де Тревіль мовчки пройшовся кілька разів з кутка в куток по кабінету повз виструнчених та занімілих, як на параді, Портоса й Араміса, а потім ураз зупинився і, змірявши їх з ніг до голови лютим поглядом, вигукнув:

— Чи знаєте ви, що сказав мені король учора ввечері? Чи знаєте ви про це, панове?

— Ні, — помовчавши якусь мить, відповіли мушкетери. — Ні, пане капітане, не знаємо.

— Але я сподіваюсь, що ви зробите нам честь і розповісте про це, — ввічливо додав Араміс, вишукано вклоняючись.

— Він сказав, що відтепер набиратиме своїх мушкетерів з-поміж гвардійців пана кардинала!

— З-поміж гвардійців пана кардинала? А чому ж так? — жваво спитав Портос.

— Бо він зрозумів, що в його кисленьке винце треба для міцності підливати хороше вино.

Обидва мушкетери почервоніли по самісінькі вуха. Д'Артаньян стояв ні в сих ні в тих і ладен був провалитися крізь землю.

— Так, так, — чимраз більше запалюючись, провадив пан де Тревіль, — і його величність має слушність, бо, присягаюсь честю, мушкетери зажили досить-таки сумної слави при дворі. Пан кардинал розповідав учора королю, граючи з ним у шахи, — і розповідав зі співчуттям, яке мені дуже не сподобалося, — що позавчора ці кляті мушкетери, ці зайдиголови, — тут він зробив іронічний наголос, — і це мені не сподобалося ще дужче, — що ці рубаки, додав він, глянувши на мене лютими очима, засиділися в шинку на вулиці Феру і що дозір його гвардійців — мені здалося, що він сміється просто в обличчя, — був змушений затримати порушників спокою. Хай йому біс! Ви не можете не розуміти, що це означає! Затримати мушкетерів! Ви теж були там, не виправдовуйтесь, вас упізнали, і кардинал назвав ваші імена. Це я винен, так, я, бо саме мені доручено добирати людей. От ви, наприклад, Арамісе, скажіть, на якого біса ви випросили в мене мушкетерський плащ, коли вам так пасувала б сутана? Або ж ви, Портосе, чи не здається вам, що ваша розкішна золота перев'язь тільки для того й годиться, аби підвісити до неї солом'яну шпагу? Або Атос!.. Але я не бачу Атоса. Де він?

— Мій капітане, — скрушно відповів Араміс, — він хворий, він дуже хворий.

— Хворий, дуже хворий? Що ж це за хвороба? — Побоюються, чи не віспа, мій капітане, — відповів Портос, щоб і собі докинути слово. — І, що найжахливіше, вона, певно, спотворить йому обличчя.

— Віспа! Одначе дивні історії ви розповідаєте, Портосе!.. Хворіти на віспу в його роки? Та годі вам!.. Може, він поранений, навіть убитий — це інша річ… О, якби я знав!.. Але до біса! Панове мушкетери, я більше не бажаю, щоб мої люди вештались по підозрілих шинках, сварилися на вулицях і вихоплювали з піхов шпаги на кожному перехресті. Я більше не хочу, щоб мої люди давали привід для глузування гвардійцям пана кардинала, до речі, справді хоробрим, спокійним і спритним людям, які ніколи не роблять нічого такого, за що їх можна було б затримати, я цього певен! Та вони краще погодяться вмерти на місці, ніж відступити бодай на крок. Рятуватися, бігти, тікати — це вміють робити тільки королівські мушкетери!

Портос і Араміс аж трусилися від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби не відчували, що він розмовляє з ними так тільки тому, що дуже їх любить. Вони тупцяли з ноги на ногу, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг. Ми вже казали, що в передпокої чули не тільки те, як пан де Тревіль викликав Атоса, Портоса та Араміса, а й зрозуміли з його тону, що він украй розгніваний. Не менше десятка цікавих товпилося за портьєрою, приклавши вуха до дверей; бліднучи від люті, вони намагалися не пропустити жодного звуку з розмови і від слова до слова переказували всім, хто був у передпокої, образи пана де Тревіля. Тож за мить увесь палац — від дверей кабінету до самого під'їзду — закипів.

— Авжеж! Королівські мушкетери дозволяють затримувати себе гвардійцям пана кардинала, — вів далі пан де Тревіль, розлючений не менше за своїх солдатів; він говорив уривчастим голосом, і кожне його слово вражало, немов удар кинджала. — Авжеж! Шестеро гвардійців його високопреосвященства затримують шістьох мушкетерів його величності! Та хай йому біс! Я знаю, що тепер треба робити. Зараз же йду до Лувру, подаю у відставку, відмовляюся від звання капітана королівських мушкетерів і проситимусь лейтенантом до гвардійців кардинала. А якщо мені відмовлять, то, хай йому біс, пострижусь у ченці!

По цих словах приглушений гомін у передпокої перетворився на справжній ґвалт: звідусюди долинали лайка й прокльони. "Хай йому чорт!", "Смерть і тисяча чортів!" — усі ці слова наче схрещувалися в повітрі.

Д'Артаньян став шукати очима, куди б його сховатись, і відчув непереборне бажання залізти хоч би й під стіл.

— Так от, мій капітане, — сказав Портос, остаточно втративши самовладання, — нас було тільки шестеро проти шести, але на нас напали по-зрадницькому, і, перш ніж ми встигли вихопити свої шпаги, двоє з нас упали мертвими, а тяжко поранений Атос мало чим відрізнявся від убитих. І треба вам знати, мій капітане, що Атос двічі намагався підвестись, але двічі знову падав. Проте ми не склали зброї! Нас потягли силою. По дорозі ми втекли. Що ж до Атоса, то його вважали мертвим і тому спокійнісінько лишили на полі бою, гадаючи: він не вартий того, щоб брати його з собою. Ось як усе було. Хай йому чорт, капітане! Не можна ж вигравати всі бої. Великий Помпей програв бій коло Фарсала[56], а король Франциск Перший, котрий, як мені казали, був не гіршим за інших, усе-таки програв бій під Павією[57].

— А я маю честь запевнити вас, що вбив одного з гвардійців його власною шпагою, — зауважив Араміс, — бо моя зламалась при першому ж випаді… Убив чи заколов, добродію, це вже як вам буде приємніше.

— Я цього не знав, — мовив пан де Тревіль, трохи пом'якшавши. — Пан кардинал трохи перебільшив, як бачу.

— Але я вас дуже прошу, мій капітане, — додав Араміс, який, побачивши, що пан де Тревіль став заспокоюватися, насмілився додати собі це прохання, — я вас дуже прошу нікому не говорити, що Атоса поранено: він буде в розпачі, якщо це дійде до вух короля, і оскільки поранення справді тяжке — побоюються, що, проколовши плече, шпага пройшла в груди, — то можна чекати…

В цю мить хтось відсунув портьєру, і всі вони побачили шляхетне та гарне, але страшенно бліде обличчя.

— Атос! — вигукнули обидва мушкетери.

— Атос! — повторив і собі пан де Тревіль.

— Ви мене викликали, добродію, — тихо, але дуже спокійно мовив Атос до пана де Тревіля. — Мої товариші передали мені ваш наказ, і от я поспішив з'явитися до ваших послуг.