Три мушкетери - Сторінка 8

Відтепер, юначе, візьміть це до уваги, і якщо, через сімейні або дружні зв'язки чи підкоряючись голосу пристрастей, ви відчуваєте до кардинала неприязнь, як це іноді трапляється серед дворян, то попрощайтеся зі мною, — і розійдімось. Я радо допомагатиму вам за будь-яких умов, але не наближу до себе. Сподіваюсь принаймні, що моя щирість зробить вас моїм другом, бо досі ви були єдиним юнаком, з яким я так одверто розмовляв.

Тревіль думав:

"Якщо кардинал підіслав до мене цього лиса, то він, безперечно, не забув, знаючи про мою до нього ненависть, сказати своєму шпигуну, що найкращий спосіб завоювати мою довіру — наговорити про нього казна-що; отже, незважаючи на мої слова, цей спритний хитрун, напевне, відразу ж почне твердити, що він ненавидить його високопреосвященство".

Але все сталося зовсім не так, як сподівався Тревіль, бо Д'Артаньян відповів йому дуже щиро:

— Добродію, я приїхав до Парижа саме з такими намірами. Мій батько радив мені не підкорятися нікому, крім короля, пана кардинала й вас, кого він вважає третьою особою Франції.

Як бачимо, Д'Артаньян приєднав ім'я пана де Тревіля до двох інших; але він був твердо переконаний — це не зашкодить справі.

— Отже, я щиро схиляюся перед паном кардиналом, — вів далі юнак, — і глибоко шаную всі його діяння. Я дуже радий, що ви розмовляли зі мною відверто, бо вважаю для себе за честь мати однакові з вами смаки; проте якщо ви відчуваєте до мене недовіру, до речі, цілком зрозумілу, то я вбиваю себе, кажучи правду. А втім, я вірю, що ви однаково оціните мою щирість, і саме це для мене зараз найдорожче в світі.

Пан де Тревіль був вражений до краю. Така проникливість, така, зрештою, щирість викликали захоплення, хоч і не відкидали сумнівів; тож чим більше цей юнак здавався вищим за своїх ровесників, тим більше де Тревіль боявся помилитися в ньому. Проте він потис Д'Артаньянові руку й сказав:

— Ви чесний юнак, але зараз я можу зробити для вас тільки те, що пообіцяв. Мій дім завжди відкритий для вас. Тож ви, заходячи сюди, коли самі схочете, матимете нагоду скористатися зі щасливого випадку і згодом напевно отримаєте те, на що сподіваєтесь.

— Інакше кажучи, добродію, — підхопив Д'Артаньян, — ви хочете мати час переконатися, чи гідний я цієї честі. Ну що ж, можете бути певні, — додав він із суто гасконською невимушеністю, — вам не доведеться довго чекати.

І Д'Артаньян уклонився, збираючись вийти, з таким виглядом, наче все його майбутнє відтепер залежало тільки від нього самого.

— Зачекайте, — сказав пан де Тревіль, зупиняючи юнака. — Я обіцяв написати листа до управителя академії. Чи ваша гордість і його не дозволяє вам узяти? — Ні, добродію, — відповів Д'Артаньян. — І я обіцяю: з цим листом не станеться того, що сталося з запискою батька. Я його так берегтиму, що, запевняю вас, він неодмінно потрапить до свого адресата, і горе тому, хто спробує викрасти його у мене!

Пан де Тревіль усміхнувся на цю похвальбу і, залишивши молодого земляка біля вікна, де вони щойно розмовляли, сів за стіл і почав писати обіцяного рекомендаційного листа. Тим часом Д'Артаньян, котрому нічого кращого не лишалося, заходився вибивати якийсь марш на шибці, спостерігаючи за мушкетерами, які виходили з дому, і проводжаючи їх поглядом аж до повороту вулиці.

Пан де Тревіль написав листа, запечатав його і, підвівшись, підійшов до юнака, щоб віддати записку; але в ту мить, коли Д'Артаньян простяг руку, пан де Тревіль із подивом побачив, що його протеже здригнувся й почервонів од гніву, а потім метнувся до дверей, вигукуючи:

— Хай йому чорт! Цього разу він од мене не втече!

— Хто — він? — спитав пан де Тревіль.

— Мій злодій! — відповів Д'Артаньян. — Зрадник! І він зник.

— Божевільний! — прошепотів пан де Тревіль. — Хоча, — додав він за мить, — можливо, це тільки спритний хід, аби втекти, бо він побачив, що його план провалився.

IV. Плече Атоса, перев'язь Портоса й хусточка Араміса

Д'Артаньян, не тямлячи себе від люті, в три стрибки проминув передпокій і вибіг на терасу, певний, що зможе так само швидко проскочити й сходи. Аж тут він налетів знов на мушкетера, що виходив од пана де Тревіля через бічні Двері, і, зачепивши головою його плече, примусив того скрикнути, або, точніше, завити від болю.

— Вибачте, — сказав Д'Артаньян, намагаючись проскочити далі, — вибачте, але я поспішаю.

Та не встиг він ступити й кроку, як залізна рука схопила його за перев'язь і примусила зупинитись.

— Ви поспішаєте! — вигукнув мушкетер, білий, немов саван. — І тому ви штовхаєтесь, кажете "вибачте" й гадаєте, що цього досить? Ба ні, юначе! Чи, може, ви думаєте, що коли були свідком того, як пан де Тревіль сьогодні не дуже чемно розмовляв з нами, то так само з нами можуть говорити й інші? Помиляєтеся, приятелю; адже ви не пан де Тревіль.

— Слово честі, — відповів Д'Артаньян, упізнавши Атоса, який повертався після перев'язки додому, — слово честі, я це зробив ненавмисне, тож і сказав: "Вибачте". Гадаю, цього цілком досить. А втім, я повторюю, хоч, можливо, роблю це даремно: я поспішаю, повірте мені, дуже поспішаю. Прошу вас, не затримуйте мене — я маю дуже нагальні справи.

— Добродію, — сказав Атос, відпускаючи його, — ви погано виховані. Видно, що ви приїхали здалеку.

Д'Артаньян уже був проскочив кілька сходинок, але, почувши це зауваження, миттю зупинився.

— До біса, добродію! — гукнув він. — Хоч би як здалеку я приїхав, не вам учити мене гарних манер, попереджаю вас.

— Можливо, — кинув Атос.

— О, коли б я не так поспішав, — вигукнув Д'Артаньян, — і коли б я не гнався за цим незнайомцем…

— Пане Поспішайле, мене ви знайдете, не ганяючись за мною, чуєте?

— Де саме, прошу?

— Біля монастиря Дешо.

— Коли?

— Ополудні.

— Гаразд, я буду там ополудні.

— Не примушуйте мене чекати, бо о чверть на першу я вас наздожену й відріжу вуха.

— Домовились! — вигукнув Д'Артаньян. — Я буду там за десять хвилин до дванадцятої.

І, все ще сподіваючись розшукати свого незнайомця, який мав бути десь недалеко, бо йшов дуже повільно, юнак кинувся бігти так, наче за ним гнався сам чорт.

Але біля воріт Д'Артаньян побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Між співрозмовниками було саме стільки місця, щоб могла пройти людина. Д'Артаньян вирішив: цього простору для нього цілком досить, — і поспішив уперед, сподіваючись проскочити проміж них. Але наш юнак не врахував сили вітру. Коли Д'Артаньян був уже певен, що йому пощастило проминути мушкетерів, порив вітру розвіяв довгого Портосового плаща, і юнак заплутався в ньому. Певно, у Портоса були якісь причини, шоб не скидати з себе цю важливу частину свого вбрання, бо, не випускаючи з рук поли, він рвонув її до себе з такою силою, що Д'Артаньян, обкрутившись навколо самого себе, геть заплутався в плащі. Почувши лайку мушкетера, Д'Артаньян вирішив вибратися з-під плаща і заборсався серед його складок. Він дуже боявся відчути рукою холодок чужої перев'язі, про яку ми вже стільки чули; і от, розплющивши очі, юнак побачив, що впирається носом в Портосову спину — саме в те місце, де мала бути перев'язь.

На лихо, як і більшість речей цього світу, що блищать тільки зовні, перев'язь була золотою лише спереду; ззаду вона була зшита з простої буйволячої шкіри. Гордий Портос, не маючи змоги купити перев'язь із суцільного золотого шитва, вибрав таку, яка була золотою наполовину. Тож зрозуміло тепер, чому він скаржився на нежить і не знімав із себе плаща.

— Хай йому чорт! — вигукнув Портос, з усіх сил намагаючись визволитися від Д'Артаньяна, який ледве ворушився у нього за спиною. — Ви, мабуть, збожеволіли, що так кидаєтесь на людей!

— Вибачте, — сказав Д'Артаньян, визираючи нарешті з-за плечей велетня, — але я дуже поспішаю, бо женусь за одним незнайомцем і…

— А чи не забуваєте ви десь свої очі, коли кидаєтесь у погоню? — спитав Портос.

— Ні, — ображено відповів Д'Артаньян, — бо саме завдяки моїм очам я бачу те, чого не бачать інші.

Зрозумів чи не зрозумів Портос цей натяк, але він дав волю гнівові.

— Добродію, — сказав він, — попереджаю, що ви колись діждетесь добрячого прочухана, якщо будете так зухвало поводитися з мушкетерами.

— Добрячого прочухана, добродію? — перепитав Д'Артаньян. — Чи не надто гостре слово?

— Зате його сказала людина, яка має звичку дивитися своїм ворогам просто в обличчя.

— Ще б пак! Я ж бо знаю, що ви ні до кого не повернетеся спиною…

І, в захваті від свого дотепу, юнак побіг далі, голосно сміючись. Портос осатанів од люті й мало не кинувся битися навкулачки.

— Тільки не зараз! — вигукнув Д'Артаньян. — Згодом, коли ви будете без плаща.

— Отже, о першій годині за Люксембурзьким палацом!

— Чудово, о першій, — відповів Д'Артаньян, повертаючи за ріг.

Та ні на тій вулиці, де він щойно був, ні на тій, на яку вибіг, юнак не побачив нікого. Хоч як повільно йшов незнайомець, він усе-таки встиг зникнути; щоправда, він міг зайти до якогось будинку. Д'Артаньян став розпитувати про нього в перехожих, спустившися до порома, піднявся по вулиці Сени й Червоного Хреста, але все було марно. Проте ця погоня пішла юнакові на користь, бо поки піт заливав йому чоло, його серце зрештою охололо.

Д'Артаньян вирішив спокійно обміркувати події; їх було немало, і всі вони виявилися фатальними: звернуло тільки на дванадцяту годину, а ранок уже приніс йому немилість пана де Тревіля, який не міг не вважати трохи розв'язним спосіб, обраний Д'Артаньяном, щоб залишити його.

А ще він наразився на дві дуелі з бійцями, кожен з яких був здатен убити трьох Д'Артаньянів, — та що й казати, адже це були мушкетери, а він поважав їх так беззастережно, що не тільки в думках, а й у серці ставив понад усіх людей.

Обставини складалися справді кепсько. Не сумніваючись, що його вб'є Атос, юнак, цілком зрозуміло, не дуже турбувався про дуель з Портосом. Проте, оскільки надія завжди останньою згасає в людському серці, Д'Артаньян врешті-решт став думати, що він виживе, хоч, ясна річ, буде тяжко поранений в обох дуелях, і, зупинившись на цій думці, почав докоряти собі на майбутнє:

"Який же я йолоп! Адже хоробрий Атос поранений саме в те плече, в яке я його буцнув, мов той баран. Дивно, чому він не порішив мене на місці, — адже у нього були для цього всі підстави: біль, якого я йому завдав, напевно, витерпів би не кожний.