Три мушкетери - Сторінка 63

Дівчина була така свіжа та гарна, що не одна герцогиня згодилась би віддати за цю красу свою корону.

— Кетті! — сказав юнак. — Я зрозумію твою душу, коли ти так уже цього хочеш. Про це не турбуйся, люба моя дівчинко.

І Д'Артаньян поцілував її. Покоївка почервоніла, немов вишня.

— О ні! — вигукнула Кетті. — Ви не кохаєте мене! Ви кохаєте мою господиню, ви самі щойно сказали мені це.

— І це заважає тобі відкрити мені другу причину?

— Друга причина, пане кавалере, — вела далі Кетті, осмілівши після поцілунку й підбадьорена поглядом юнака, — друга причина та, що в коханні кожен дбає про себе.

Тільки тепер Д'Артаньян пригадав ніжні погляди Кетті, зустрічі з нею в передпокої, на сходах, у коридорі, дотики її рук і потаємні зітхання. Захоплений бажанням подобатися вельможній пані, він досі не звертав уваги на покоївку: полюючи за орлом, про горобців не думаєш…

Проте цього разу наш гасконець одразу збагнув усі переваги, що їх давало йому кохання Кетті, в якому вона так наївно, чи, скоріше, так щиро, йому освідчилась: змога перехоплювати листи, адресовані графові де Варду, дізнаватися про все, що діється в домі міледі, будь-коли користуватися кімнатою Кетті, суміжною зі спальнею господині… Як бачимо, віроломний юнак ладен був пожертвувати бідолашною дівчиною, аби тільки домогтися кохання міледі.

— Гаразд, — сказав він. — Люба Кетті, хочеш переконатися, що ти даремно сумніваєшся в моєму коханні?

— В якому коханні? — спитала Кетті.

— В тому, яке я відчуваю до тебе.

— Як же ви переконаєте мене в цьому?

— Хочеш, щоб я сьогодні був з тобою весь той час, який я проводжу з твоєю господинею?

— Авжеж! — Кетті заплескала в долоні. — Звичайно, хочу!

— Тоді, люба моя дівчинко, — сказав Д'Артаньян, зручно вмощуючись у кріслі, — ходи до мене, і я скажу тобі, що ти найгарніша покоївка, яку я будь-коли бачив.

І він розповів Кетті про це так красномовно, що бідолашна дівчина, якій і справді дуже хотілося повірити, повірила йому… Проте, на щирий подив Д'Артаньяна, гарненька Кетті виявила неабияку рішучість і не склала зброї.

В нападах і в захисті час минає швидко.

Пробило північ. Тієї ж миті зі спальні міледі пролунав дзвінок.

— Великий Боже! — вигукнула Кетті. — Мене кличе господиня! Йди, швидше йди звідси!

Д'Артаньян підвівся і взяв капелюх, наче збираючись вийти; та, замість цього, він хутко відчинив дверцята великої шафи, вскочив у неї й сховався між сукнями та пеньюарами міледі.

— Що ви робите? — зойкнула Кетті.

Д'Артаньян, який встиг схопити ключ, замкнувся зсередини і нічого не відповів.

— Кетті! — роздратовано гукнула міледі. — Ви що, заснули? Чому не йдете, коли я дзвоню?

І Д'Артаньян почув, як двері зі спальні міледі відчинилися.

— Йду, міледі, йду! — Кетті кинулась назустріч господині.

Вони пішли до спальні. А що двері лишилися відчинені, то Д'Артаньян чув, як міледі сварила покоївку. Нарешті вона заспокоїлась, і, поки Кетті прислужувала їй, розмова зайшла про нього.

— Послухай, — спитала міледі, — чому це сьогодні не було нашого гасконця?

— О пані! — здивовано сказала Кетті. — Він не приходив? Невже він може легковажити своїм щастям? — Ні, певно, його затримав пан де Тревіль або пан Дезессар. Я знаю свої сили, Кетті, і я тримаю його в руках, повір мені.

— Що ви збираєтеся з ним зробити, пані?

— Що я збираюся з ним зробити!.. Затям, Кетті, між ним і мною існує щось таке, про що він і сам не знає… Через нього його високопреосвященство мало не позбавив мене своєї прихильності… О; я помщуся йому!

— Я гадала, що пані кохає його.

— Кохаю його? Та я його ненавиджу! Дурень, який тримав життя лорда Вінтера в своїх руках і не вбив його! Негідник, через якого я втратила триста тисяч ліврів ренти!

— Це правда, — сказала Кетті, — адже ваш син — єдиний спадкоємець свого дядька, і до його повноліття ви могли б розпоряджатися його грошима.

Почувши, як ця чарівна істота дорікає йому тим, що він не вбив людину, яку вона в нього ж на очах осипала знаками дружньої приязні, почувши цей пронизливий голос, яким вона вміла так підступно зачаровувати в світській розмові, Д'Артаньян затремтів.

— Я б уже давно помстилася йому, — вела далі міледі, — коли б не кардинал. Не знати чому, він звелів щадити його.

— Авжеж! Зате пані не пощадила молоду жінку, яку він кохав.

— А, дружину галантерейника з вулиці Могильників! Хіба він ще не забув про її існування? Слово честі, славна помста!

Холодний піт зросив Д'Артаньянові чоло: ця жінка й справді була страховиськом.

Він знову почав дослухатися, та, на жаль, туалет було закінчено.

— А тепер ідіть до себе, — сказала міледі, — й завтра обов'язково дістаньте відповідь на листа, якого я вам дала.

— До пана де Варда? — спитала Кетті.

— Звичайно, до пана де Варда.

— По-моєму, ця людина — цілковита протилежність бідолашного пана Д'Артаньяна, — мовила Кетті.

— Ідіть, моя люба, — відповіла міледі, — я не люблю зайвих балачок. Д'Артаньян почув, як, зачиняючи двері, міледі клацнула двома замками у своїй спальні; Кетті теж замкнула двері на ключ зі своєї кімнати, але намагалася зробити це якнайтихіше. Д'Артаньян одчинив дверцята шафи.

— Боже! — ледь чутно вигукнула Кетті. — Що з вами? Який ви блідий!

— Тварюка! — прошепотів Д'Артаньян.

— Мовчіть! Мовчіть! Ідіть! — сказала Кетті. — Між моєю кімнатою й спальнею міледі — тільки тонка стіна; там чути кожне слово.

— Тому я й не піду нікуди, — відповів Д'Артаньян.

— Тобто як це не підете? — спитала Кетті, зашарівшись.

— Або піду, тільки… пізніше.

І він обійняв Кетті. Чинити опір не можна було — від опору завжди стільки шуму! Тому Кетті не стала боронитися.

То була помста, спрямована проти міледі. Д'Артаньян переконався, якою солодкою може бути така помста. І якби в ньому бодай жевріло справжнє почуття, він, безперечно, задовольнився б цією новою перемогою. Однак ним володіли тільки гордість і честолюбство.

Проте — і це слід сказати на користь Д'Артаньянові, — свій вплив на Кетті він використав передусім для того, аби дізнатися, що сталося з пані Бонасьє. Бідолашна дівчина поклялася на розп'ятті, що нічого не знає, бо її господиня ніколи й наполовину не звіряла їй своїх таємниць. Єдине, в чому вона не мала сумніву, було те, що пані Бонасьє жива.

Не знала Кетті й того, чому міледі мало не позбулася прихильності кардинала. Але тут уже Д'Артаньян був поінформований краще, ніж вона: адже він бачив міледі на одному із затриманих кораблів у ту хвилину, коли відпливав з Англії. Тож він не мав жодного сумніву, що йшлося про діамантові підвіски.

Але головне полягало в тому, що глибока затята ненависть міледі до Д'Артаньяна була викликана тим, що він не вбив лорда Вінтера.

Наступного дня Д'Артаньян знову прийшов до міледі. Міледі була в дуже поганому настрої, і Д'Артаньян пояснив це собі тим, що вона й досі не дістала відповіді від пана де Варда. Ввійшла Кетті; але міледі зустріла її дуже суворо. Покоївка глянула на Д'Артаньяна, ніби бажаючи сказати: "Бачите, скільки я терплю через вас!"

А втім, під кінець вечора прекрасна левиця пом'якшала; вона поблажливо слухала ніжні балачки Д'Артаньяна і навіть дозволила йому поцілувати руку на прощання.

Д'Артаньян вийшов од неї, не знаючи, що й думати. Проте наш юнак був не з тих, хто легко втрачає здоровий глузд. Залицяючись до міледі, він водночас склав маленький план.

Як і напередодні, біля дверей Д'Артаньян зустрів Кетті й піднявся до неї в кімнату. Кетті розповіла, що міледі дуже лаяла її й картала за недбалість. Міледі не знала, чому мовчить граф де Вард, і звеліла дівчині з'явитись до неї о дев'ятій годині ранку по новий лист — уже третій.

Д'Артаньян узяв з Кетті слово, що вранці вона принесе листа до нього. Бідолашна дівчина обіцяла все, чого вимагав од неї юнак: дона зовсім розгубилася.

Все сталося так само, як і напередодні: Д'Артаньян сховався в шафі, міледі покликала покоївку, перевдяглася, відіслала Кетті й замкнула двері. Як і вчора, Д'Артаньян пішов додому лише о п'ятій годині ранку.

Об одинадцятій до нього прибігла Кетті; в руках у неї був лист од міледі. Цього разу бідолашна слухняно віддала його Д'Артаньянові: дівчина ладна була зробити все, чого він зажадає. Вона й справді була щиро віддана красеню солдатові.

Д'Артаньян розпечатав листа й прочитав:

"Ось уже втретє я пишу вам про те, що кохаю вас. Стережіться, аби вчетверте я не написала, що ненавиджу вас.

Якщо ви каєтеся в своїй поведінці, дівчина, передавши вам цю записку, скаже, в який спосіб кавалер може здобути собі прощення".

Читаючи, Д'Артаньян то червонів, то блід.

— О, ви все ще кохаєте її! — вигукнула Кетті, яка ні на мить не відводила очей від Д'Артаньянового обличчя.

— Ні, Кетті, ти помиляєшся. Я більше не кохаю її; але я хочу помститися за зневагу.

— Я знаю, якою буде ваша помста; ви вже казали мені про неї.

— Кетті, та це ж байдуже! Адже ти знаєш — я кохаю тільки тебе.

— Хіба можна це знати?

— Знатимеш, коли побачиш, як я вчиню з нею. Кетті зітхнула.

Д'Артаньян узяв перо й написав:

"Добродійко, досі я не йняв віри, що два перші листи й справді призначалися мені, — я вважав себе не гідним такої честі. До того ж, я так нездужав, що однаково не зважився б вам відповісти.

Проте сьогодні я не можу не повірити вашій прихильності, бо не тільки ваш лист, а й ваша служниця стверджують, що ви ощасливили мене своїм коханням.

Їй зовсім ні до чого вчити мене, як чемна людина може здобути прощення. Сьогодні об одинадцятій годині вечора я сам прийду благати у вас пробачення. Відкласти візит бодай на день, на моє переконання, буде новою образою для вас.

Той, кого ви зробили найщасливішою людиною на землі.

Граф де Вард".

Цей лист, мало того, що був фальшивий, був нечемний; понад те, як на сучасні звичаї, він був ще й образливий. Але за тих часів люди церемонилися куди менше. До того ж, Д'Артаньян од самої міледі знав, що вона здатна зрадити у справах багато серйозніших, тож і не надто поважав її. І все-таки якесь божевільне почуття палало в ньому до цієї жінки. То була п'янка пристрасть, змішана з презирством; пристрасть чи навіть шал — це вже як кому буде завгодно.

Д'Артаньянів задум був дуже простий: з кімнати Кетті увійти до спальні її хазяйки. Скористатися з першої миті здивування, сорому, страху, щоб досягти свого; може, йому й не пощастить, але він мусить спробувати.