Три мушкетери - Сторінка 65

Д'Артаньян та Араміс, вважаючи його найкращим знавцем гастрономії та кулінарії, охоче пристали на пропозицію довірити цю важливу справу його турботам.

Друзі пішли до Портоса. Аж тут на розі вулиці Бак вони зустріли Мушкетона, який, похнюпившись, гнав перед собою мула й коня.

Радісний вигук вихопився з Д'Артаньянових грудей.

— Ти ба! Та це ж мій жовтогарячий кінь! — пояснив він. — Арамісе, ви тільки гляньте на цього коня!

— Ну й шкапина! — сказав Араміс.

— Так от, мій любий, — вів далі Д'Артаньян, — це той самий кінь, на якому я приїхав до Парижа.

— Як, пане, ви знаєте цього коня? — здивовано спитав Мушкетон.

— Ну й дивна масть! — мовив Араміс — Вперше бачу.

— Ще б пак! — підхопив Д'Артаньян. — Якщо я продав цього Мерина за три екю, то саме завдяки його масті, бо за решту мені, звичайно, не дали б і вісімнадцяти ліврів… Мушкетоне, яким побитом ця шкапина опинилася в тебе?

— Ах, — відповів слуга, — краще не питайте, добродію! Цей паскудний жарт зіграв з нами чоловік нашої герцогині.

— Який саме, Мушкетоне?

— Бачите, до нас дуже ласкава одна вельможна дама, герцогиня де… А втім, прошу вибачити, мій пан просив мене не бовкати зайвого… Так от, вона примусила нас прийняти невеличкий подарунок — чудового іспанського коня й андалузького мула, які просто вбирали очі. А чоловік герцогині, довідавшись про це, перехопив по дорозі і коня, і мула та й надіслав замість них цих здохляк.

— І ти ведеш їх назад? — спитав Д'Артаньян.

— Авжеж, — відповів Мушкетон. — Ви самі розумієте, що ми аж ніяк не можемо прийняти цих шкапин замість тих, яких нам пообіцяли.

— Звичайно, хоч я й хотів би побачити Портоса верхи на моєму жовтогарячому коні, чорт забирай! Отоді б я уявив собі, на кого був схожий сам, коли вперше приїхав до Парижа… Ну, ми не затримуватимемо тебе, Мушкетоне; йди, виконуй доручення свого пана. Він удома?

— Так, пане, — відповів Мушкетон. — Але він дуже сердитий, самі розумієте!

І поки друзі стали дзвонити в двері безталанного Портоса, Мушкетон подався далі, до набережної Великих Августинців.

Помітивши Д'Артаньяна та Араміса під дверима, Портос вирішив не відчиняти. Отож дзвонили вони марно.

А тим часом Мушкетон, поганяючи худобу, чвалав далі й, проминувши Новий міст, дістався до Ведмежої вулиці. Тут, виконуючи наказ свого пана, він прив'язав коня й мула до молотка на дверях прокурорського будинку; потім, не турбуючись про їхню дальшу долю, повернувся додому й сказав Портосові, що його доручення виконано.

Незабаром кінь і мул, не годовані з самого ранку, зняли такий грюкіт, смикаючи за припони, прив'язані до молотка на дверях, що прокурор звелів писарчуку вийти на вулицю й спитати в сусідів, чия це худоба.

Пані Кокнар, упізнавши свій подарунок, спершу не збагнула, що означає це повернення. Та незагайний візит Портоса пояснив їй усе. Гнів, що, незважаючи на все бажання мушкетера стримати себе, палахкотів у його очах, настрахав дружину прокурора. Бо Мушкетон, не ховаючись, розповів своєму хазяїнові, що зустрів Д'Артаньяна з Арамісом і що Д'Артаньян упізнав у жовтогарячій шкапині свого беарнського коня, на якому приїхав до Парижа і якого продав за три екю.

Портос призначив дружині прокурора побачення біля монастиря Сен-Маглуар і попрощався. Побачивши, що гість збирається йти, прокурор запросив його пообідати, але мушкетер величним жестом відхилив запрошення.

Пані Кокнар прийшла до монастиря Сен-Маглуар і, тремтячи, стала чекати на цілком заслужені докори; але світські манери Портоса просто зачарували її.

Всі прокляття й докори, які тільки ображена в своєму самолюбстві людина може вилити на голову винного, Портос вилив на низько схилену голову дружини прокурора.

— О, я. ж хотіла зробити як краще! — виправдовувалась вона. — Один наш клієнт торгує кіньми, він був винен конторі гроші й не Хотів платити. Я взяла мула й коня в рахунок боргу; він обіцяв коней, гідних самого короля.

— Так знайте, пані, — відповів Портос, — що коли цей баришник завинив вам більше, ніж п'ять екю, то він просто злодій.

— Нікому не забороняється шукати те, що дешевше, пане Портосе, — пробелькотіла дружина прокурора.

— Авжеж, пані, але той, хто шукає дешевизни, повинен дозволити іншим шукати щедріших друзів.

І Портос, повернувшись на підборах, хотів піти геть.

— Пане Портосе! Пане Портосе! — скрикнула дружина прокурора. — Я винна, я признаюся в цьому. Мені не треба було торгуватися, коли йшлося про спорядження для такого кавалера, як ви!

Портос мовчки ступив іще один крок.

Дружині прокурора раптом здалося, що навколо мушкетера хмарами в'ються герцогині та маркізи й кидають торбинки з золотом йому до ніг.

— Благаю вас, зупиніться, пане Портосе! — вигукнула вона. — Зупиніться, нам треба поговорити.

— Розмови з вами приносять мені нещастя, — відказав Портос.

— Та скажіть же: чого ви вимагаєте?

— Нічого, бо вимагати від вас чогось чи не вимагати — це байдуже.

Дружина прокурора повисла на руці в Портоса і з розпачем зойкнула:

— Пане Портосе, я зовсім на цьому не розуміюсь! Хіба я знаю, Що таке кінь? Хіба я знаю, що таке збруя?

— Треба було покластися на мене, пані, адже я з'їв на цьому зуби. Але ви схотіли заощадити і, отже, вдалися до лихварства.

— Я винна, пане Портосе. І я все поправлю, слово честі!

— Яким побитом? — спитав мушкетер.

— Ось послухайте. Сьогодні ввечері пан Кокнар іде до герцога де Шона, який викликав його до себе. Їхня розмова триватиме щонайменше дві години. Ви прийдете до мене, ми будемо самі, і я певна — ми порозуміємось.

— Оце інша справа, моя люба!

— То ви пробачаєте мені?

— Побачимо, — велично відповів Портос.

І, сказавши одне одному: "До вечора", вони розійшлися. "Хай йому чорт, — думав Портос, ідучи своєю дорогою, — здається, цього разу я таки доберусь нарешті до скрині метра Кокнара".

V. Уночі всі коти сірі

Вечір, якого так нетерпляче ждали Портос і Д'Артаньян, нарешті настав.

Д'Артаньян, як завжди, прийшов до міледі близько дев'ятої години. Він застав її в чудовому настрої; ніколи ще вона не приймала його так ласкаво. Наш гасконець одразу збагнув, що його листа передано і що він справив належне враження.

Ввійшла Кетті й подала шербет[180]. Господиня ласкаво глянула на неї й усміхнулася найчарівнішою усмішкою, але дівчина була така сумна, що навіть не помітила прихильності міледі.

Д'Артаньян спостерігав за обома жінками й змушений був визнати, що, створюючи їх, природа припустилася помилки: вельможній дамі вона дала продажну й низьку душу, а покоївці — серце герцогині.

О десятій годині міледі почала нервувати, і Д'Артаньян зрозумів, що це означає. Вона поглядала на годинник, підводилася з місця, знову сідала і всміхалася до Д'Артаньяна з таким виглядом, який ясно промовляв: "Ви, безперечно, дуже люб'язні, але будете просто чарівні, якщо підете геть!"

Д'Артаньян підвівся і взяв капелюх, міледі простягла йому руку для поцілунку. Юнак відчув, як вона стиснула його руку, і зрозумів: це було зроблено не з кокетства, а з почуття вдячності за те, що він іде.

— Вона нестямно його кохає, — прошепотів він і пішов.

Цього разу Кетті не перестріла його ні в передпокої, ні в коридорі, ні біля воріт. Д'Артаньянові довелося самому шукати сходи до маленької кімнатки.

Кетті сиділа, затуливши руками обличчя, і плакала.

Вона почула, як Д'Артаньян увійшов до кімнати, але голови не підвела; юнак підступився до неї, взяв її руки в свої, і тоді вона розридалася.

Як і сподівався Д'Артаньян, міледі, одержавши листа, в пориві радості розповіла все служниці; потім, у подяку за те, що Кетті виконала доручення, вона подарувала їй гаманець з грошима.

Увійшовши до своєї кімнатки, Кетті шпурнула гаманець у куток, і з нього на килим викотилося кілька золотих монет.

Почувши, як Д'Артаньян ніжно торкнув її за плечі, бідолашна дівчина підвела голову. Вираз її обличчя злякав навіть Д'Артаньяна; вона благально простягла руки, але не могла вимовити жодного слова.

Хоч яким малочутливим було Д'Артаньянове серце, але й він був зворушений цією німою скорботою. Проте юнак вирішив не відступати від своїх планів і ні в чому не змінювати заздалегідь наміченого порядку дій. Тому він не подав Кетті жодної надії на те, що їй пощастить умовити його, а став доводити, що тільки помста спонукає його до цього кроку.

Ця помста полегшувалась для нього тією обставиною, що міледі, сподіваючись, певно, приховати від графа де Варда рум'яна на обличчі, звеліла Кетті погасити лампи в усіх кімнатах і навіть у себе в спальні. Граф мав піти до світанку, поночі.

Невдовзі вони почули, як міледі ввійшла до спальні. Д'Артаньян прожогом кинувся в шафу. Ледве він там сховався, як пролунав дзвінок.

Кетті пішла до господині й зачинила за собою двері; але перегородка була така тонка, що чути було майже всю розмову жінок.

Міледі наче сп'яніла від радості. Вона примусила Кетті повторити подробиці вигаданого побачення її з де Вардом, розпитувала, як він узяв листа, як писав відповідь, який вираз мало його обличчя, чи здавався він по-справжньому закоханим. На всі ці запитання бідолашна Кетті, силкуючись зберігати спокій, відповідала уривчастим голосом, сумного відтінку якого не помічала її господиня, — адже щастя завжди егоїстичне.

Час побачення з графом наближався. Міледі наказала Кетті погасити світло в спальні і йти до себе в кімнату, а як прийде де Вард, привести його до неї.

Кетті не довелося довго чекати. Ледве Д'Артаньян побачив у щілину, що кімнати поринули в морок, він вискочив зі своєї засідки, навіть не давши Кетті замкнути двері до спальні господині.

— Що там за гомін? — спитала міледі.

— Це я, — півголосом відповів Д'Артаньян, — я, граф де Вард.

— О Боже, Боже! — прошепотіла Кетті. — Він навіть не може діждатися того часу, який сам призначив.

— Ну, то чому ж він не входить? — схвильовано вигукнула міледі. — Графе, графе, — додала вона, — адже ви знаєте, що я чекаю на вас.

Почувши ці слова, Д'Артаньян лагідно відсторонив Кетті й кинувся до спальні.

Немає більшої люті й несамовитішого болю, ніж лють і біль, що крають душу коханця, який видає себе за іншого й приймає кохання та пестощі, адресовані його щасливому супернику.

Д'Артаньян опинився в такому нестерпному становищі, якого сам не сподівався.