Три мушкетери - Сторінка 82

Грімо зірвався на рівні ноги.

Атос знаком наказав йому взяти кошик і йти вперед.

Грімо підкорився.

Єдине, чого Грімо досяг цією хвилинною пантомімою, було те, що з ар'єргарду загону він перейшов до авангарду.

Наблизившись до бастіону, четверо друзів обернулися.

Понад триста солдатів юрмилися біля воріт табору, а трохи віддалік стояли пан де Бюзиньї, драгун, швейцарець та четвертий учасник закладу.

Атос скинув капелюха, надів його на вістря шпаги й помахав ним у повітрі.

Глядачі відповіли на його привітання багатоголосим "ура", що долинуло аж до стін бастіону.

Після цього четверо друзів зникли всередині бастіону, де на них уже чекав Грімо.

XVII. Рада мушкетерів

Як і сподівався Атос, на бастіоні не було нікого. Лежали тільки тіла вбитих французів та ла-рошельців.

— Панове, — сказав Атос, узявши на себе командування експедицією, — поки Грімо накриватиме на стіл, зберімо всі рушниці та набої. Водночас ми зможемо й поговорити про те, задля чого сюди прийшли. Ці добродії нас не почують, — додав він, показуючи на вбитих.

— Ми могли б скинути їх у рівчак, — зауважив Портос, — оглянувши, звичайно, спершу їхні кишені.

— Авжеж, — мовив Атос, — це справа Грімо.

— То нехай Грімо обшукає їх та перекине через стіни, — сказав Д'Артаньян.

— Ні в якому разі, — відповів Атос, — вони можуть нам придатися.

— Ці небіжчики можуть нам придатися? — здивувався Портос — Та ти з'їхав з глузду, любий друже!

— "Не судіть нерозважливо!" — застерігають нас Євангеліє та пан кардинал, — сказав Атос — Скільки мушкетів, панове?

— Дванадцять, — відповів Араміс

— Скільки можна зробити пострілів?

— Десь із сотню.

— Це більш, ніж нам потрібно. Зарядімо мушкети.

Друзі взялися до справи. Коли вони скінчили заряджати, Грімо знаками доповів, що сніданок готовий.

Атос зробив схвальний жест і показав на сторожову вежу, де, як зрозумів Грімо, він мав нести варту. А щоб Грімо було не так нудно там стояти, Атос дозволив йому взяти з собою хлібець, пару котлет і пляшку вина.

— А тепер — до столу, — запросив Атос.

Усі посідали на землю, схрестивши ноги, наче турки або кравці.

— Отже, Атосе, — сказав Д'Артаньян, — тобі вже нічого боятися, що нас підслухають. Сподіваюсь, ти нарешті розповіси нам про свою таємницю.

— Гадаю, панове, вам не бракуватиме ні втіхи, ні слави, — мовив Атос — Я влаштував для вас чудову прогулянку; перед вами смачний сніданок, а он там — ви самі можете це побачити крізь бійниці — п'ятсот душ глядачів, які вважають нас безумцями або героями, так чи інакше — дурнями, які дуже схожі один на одного.

— Ну, а таємниця? — спитав Д'Артаньян.

— Таємниця полягає в тому, — відповів Атос, — що вчора ввечері я бачив міледі.

Д'Артаньян саме підносив до рота склянку, але коли почув слово "міледі", рука його затремтіла так, що він мусив поставити склянку на землю, аби не розлити вино.

— Ти бачив свою друж…

— Тсс! — перебив його Атос — Ви забуваєте, мій любий, що ці добродії не знають, як ви, моїх сімейних справ. Так, я бачив міледі.

— Де саме? — спитав Д'Артаньян.

— Приблизно за два льє звідси, в корчмі "Червоний Голубник".

— О, тоді я загинув! — мовив Д'Артаньян.

— Ну, я б цього не сказав, — заперечив Атос — Зараз міледі вже має залишити береги Франції.

Д'Артаньян полегшено зітхнув.

— Зрештою, хто вона така, ця міледі? — спитав Портос

— Чарівна жінка, — відповів Атос, пригублюючи пінисте вино. — Сто чортів! — вигукнув він. — Цей паскудник-корчмар підсунув нам анжуйське вино замість шампанського, гадаючи, що нас можна обдурити!.. Авжеж, — повів Атос далі, — чарівна жінка, яка була дуже прихильна до нашого друга Д'Артаньяна. Та він чимось її образив, і от вона вирішила помститися йому: місяць тому підіслала до нього вбивць, тиждень тому спробувала його отруїти, а вчора ввечері випросила в кардинала його голову.

— Як! Випросила в кардинала мою голову? — вигукнув Д'Артаньян, збліднувши.

— Свята правда, — ствердив Портос — Я чув це на власні вуха.

— Я також, — додав Араміс.

— Коли це так, — пригнічено мовив Д'Артаньян, — то марно боротися далі. Краще вже я пущу собі кулю в лоб і відразу покінчу з усім.

— Цю дурницю ти завжди встигнеш зробити, — зауважив Атос — Та не забувай: вона — непоправна.

— Але мені не минути загибелі, маючи таких могутніх ворогів, — відповів Д'Артаньян. — По-перше, незнайомець із Менга; далі — де Вард, якого я тричі поранив шпагою; потім — міледі, таємницю якої я випадково розкрив; і, нарешті, кардинал, якому я став на перешкоді в його помсті.

— І що з того? — мовив Атос. — Кінець кінцем їх лише четверо, і нас також четверо, отже — один проти одного. Тисяча чортів! Якщо вірити знакам, що їх подає Грімо, ми зараз матимемо справу з набагато більшою кількістю ворогів. Що там сталося, Грімо? — гукнув Атос — Зважаючи на серйозність становища, я дозволяю вам говорити, мій друже, але прошу бути небагатослівним. Що ви побачили?

— Загін.

— Скільки чоловік?

— Двадцять.

— Хто вони?

— Шістнадцять саперів і чотири солдати.

— За скільки кроків?

— Кроків за п'ятсот.

— То ми ще встигнемо доїсти курку й випити по склянці вина за твоє здоров'я, Д'Артаньяне!

— За твоє здоров'я! — підхопили Портос і Араміс.

— Гаразд, за моє здоров'я! Хоч я й не певен, що ваші побажання принесуть мені велику користь.

— Стривай! — сказав Атос — Аллах великий, як кажуть послідовники Магомета[204], і майбутнє в його руках.

Вихиливши склянку й поставивши її біля себе, Атос неквапливо підвівся, взяв перший-ліпший мушкет і підійшов до бійниці.

Портос, Араміс і Д'Артаньян зробили те саме. Що ж до Грімо, то він отримав наказ стати позаду чотирьох друзів і перезаряджати мушкети.

За хвилину з'явився гурт людей. Вони йшли вздовж вузької траншеї, що правила за хід сполучення між бастіоном і містом.

— Хай йому грець! — вигукнув Атос — Бракувало ще нам мати клопіт через якихось городян, озброєних кирками, заступами й лопатами! Досить було Грімо подати їм знак, і вони забралися б геть. Я певен: ці небораки дали б нам спокій.

— А я маю щодо цього сумнів, — сказав Д'Артаньян, — бо щось вони прямують до нас аж надто рішуче. До того ж, там не тільки городяни; з ними йдуть бригадир і четверо солдатів, озброєних мушкетами.

— Це тому вони такі рішучі, що не бачать нас, — зауважив Атос.

— Правду кажучи, — вигукнув Араміс, — мені просто гидко стріляти в цих бідолашних городян.

— Поганий той священик, — мовив Портос, — який жаліє єретиків[205].

— Справді, — погодився Атос — Араміс має слушність. Я піду й попереджу їх.

— Якого біса ви надумали? — вигукнув Д'Артаньян. — Вас уб'ють, мій любий Атосе.

Та Атос, пустивши повз вуха ці слова й ставши в проломі з мушкетом в одній руці та капелюхом у другій, гукнув до солдатів і землекопів. Ті, вражені його появою, зупинилися за півсотні кроків од бастіону.

Атос шанобливо вклонився й крикнув:

— Панове! Я й мої друзі снідаємо зараз на бастіоні. А що ви самі знаєте, як неприємно, коли вам перебивають сніданок, то ми просимо вас, якщо вже вам і справді конче треба побувати тут, зачекати, поки ми доснідаємо, або прийти сюди трохи пізніше, коли, звичайно, вам просто не спаде на думку рятівна ідея покинути бунтівників і разом з нами підняти келих за здоров'я французького короля.

— Стережись, Атосе! — вигукнув Д'Артаньян. — Хіба ти не бачиш, що вони ціляться в тебе?

— Ta бачу, бачу, — відповів Атос — Але ці городяни так погано стріляють, що не влучать у мене.

Тої ж самої миті пролунало чотири постріли. Але кулі, пролетівши повз Атоса, розплющились об каміння навколо нього.

Чотири постріли одразу ж прогриміло у відповідь. Проте вони були набагато влучніші, ніж постріли нападаючих: троє солдатів упали мертвими, а одного землекопа було поранено.

— Грімо, другий мушкет! — наказав Атос, усе ще стоячи в проломі.

Грімо негайно виконав наказ. Портос, Араміс і Д'Артаньян знову зарядили свої рушниці. За першим залпом пролунав другий: бригадир і два землекопи лягли на місці, решта кинулися навтьоки.

— Вперед, панове! — скомандував Атос.

Вискочивши з-за стін форту, четверо друзів побігли до поля бою, підібрали чотири мушкети та спис бригадира і, певні, що втікачі тепер не спиняться аж до самого міста, повернулися на бастіон з трофеями.

— Перезарядіть мушкети, Грімо, — наказав Атос — А ми, панове, сідаймо доснідувати й кінчати розмову. На чому ми зупинились?

— Я пригадую, — сказав Д'Артаньян, дуже зацікавлений тим, куди саме має вирушити міледі, — ти казав, що міледі залишила береги Франції.

— Вона поїхала до Англії, — пояснив Атос.

— Навіщо?

— Вона має намір або сама вбити Бекінгема, або підіслати до нього вбивцю.

Д'Артаньян не міг стримати обурення.

— Та це ж підлість! — вигукнув він.

— О, щодо підлості, — мовив Атос, — то це мало мене обходить. Тепер, Грімо, коли ви знову зарядили мушкети, — вів мушкетер далі, — візьміть спис бригадира, прив'яжіть до нього серветку й приладнайте його на вежі нашого бастіону, аби ці бунтівники ла-рошельці бачили, що вони мають справу з хоробрими й вірними солдатами короля.

Грімо мовчки виконав наказ. За хвилину над головами друзів замайорів білий прапор. Грім оплесків привітав його появу: на валу вже юрмилася сила-силенна солдатів — не менше половини табору.

— Як! — знову озвався Д'Артаньян. — Тебе анітрохи не бентежить, що вона вб'є Бекінгема або підішле когось іншого вбити його? Але ж герцог — наш друг.

— Герцог — англієць, герцог воює проти нас. Хай вона робить з герцогом, що хоче, мене це не цікавить.

— Ні, — заперечив Д'Артаньян, — я не покину напризволяще Бекінгема. Хоч би вже й тому, що він подарував нам чудових коней…

— А головне, чудові сідла, — докинув Портос, в якого на плащі вже давно був нашитий галун від його сідла.

— До того ж Бог завжди хоче каяття грішника, а не його смерті, — мовив Араміс.

— Амінь, — сказав Атос — Ми повернемось до цього згодом, якщо вам буде завгодно. Але в ту хвилину мене понад усе турбувало — і я певен, Д'Артаньяне, що ти зрозумієш мене, — як би відібрати в цієї жінки листа, що його вона випросила в кардинала й за допомогою якого збиралася любесенько знищити тебе, а можливо, і всіх нас.

— Та що вона, й справді якийсь демон? — вигукнув Портос, передаючи свою тарілку Арамісові, що саме розкладав смаженю.

— А цей лист, — спитав Д'Артаньян, — цей підписаний кардиналом лист лишився в неї?

— Ні, тепер він у мене; але, повірте, дістався він мені нелегко.

— Мій любий Атосе, — мовив Д'Артаньян, — я вже й справді не знаю, скільки разів маю завдячувати вам життям.

— То ти залишив нас для того, щоб зустрітися з нею? — сказав Араміс.

— Авжеж.

— І цей лист кардинала в тебе? — спитав Д'Артаньян.

— Ось він, — відповів Атос.

І він витяг з кишені плаща дорогоцінний лист.