Три Товстуни - Сторінка 17

Тим більше, що він був дуже довгий, тонкий і вигнутий.

Ох, якби Суок глянула на ті танці, от би вона сміялася! Навіть тоді, коли вона грала роль золотого качанчика у пантомімі "Придуркуватий король", і то вона танцювала куди граціозніше. А їй же треба було танцювати, як танцюють качанчики.

І в самому розпалі танців три величезних кулаки у грубих шкіряних рукавицях постукали в двері учителя танців Раздватричі.

На вигляд ці кулаки мало чим відрізнялись од глиняних горщиків.

"Юшка" зупинилася.

А за п'ять хвилин учителя танців Раздватричі везли в Палац Трьох Товстунів. Троє гвардійців примчали за ним. Один з них посадив його на круп свого коня спиною до себе — інакше кажучи, Раздватричі їхав задом наперед. Другий гвардієць віз його велику картонну коробку. Вона була дуже містка.

— Я ж повинен взяти з собою деякі костюми, музичні інструменти, а також перуки, ноти й улюблені романси, — заявив Раздватричі, збираючись у дорогу. — Невідомо ще, скільки мені доведеться пробути в палаці. А я звик до елегантності й краси, а тому люблю часто міняти костюми.

Танцюристи бігли за кіньми, махали хустинами і вигукували Раздватричі вітання.

Сонце підбилося високо.

Раздватричі був радий, що його покликали в палац. Він любив Трьох Товстунів за те, що їх любили синки й доньки не менш товстих багачів. Чим багатший був багатій, тим більше він подобався Раздватричі.

"Та й справді, — міркував він, — яка мені користь з бідняків? Хіба вони вчаться танцювати? Вони завжди працюють і ніколи не мають грошей. Інша справа багаті купці, багаті франти і дами! У них завжди багато грошей, і вони ніколи нічого не роблять".

Як бачите, Раздватричі був не дурний по-своєму, але по-нашому — дурень.

"Дурненька ця Суок! — дивувався він, згадуючи маленьку танцюристку. — Навіщо вона танцює для жебраків, для солдатів, ремісників і обірваних дітей? Вони ж їй платять так мало грошей".

Мабуть, дурний Раздватричі ще більше здивувався б, якби знав, що ця маленька танцюристка ризикувала своїм життям, щоб врятувати вождя цих жебраків, ремісників і обірваних дітей — зброяра Просперо.

Вершники мчали швидко.

Пригоди в дорозі були досить дивні. Весь час удалині бахкали постріли. Схвильовані люди юрмилися біля брами. Іноді вулицею перебігали два-три ремісники з пістолями в руках… Крамарям, здавалося, тільки б торгувати такого чудового дня, а вони зачиняли вікна і висували свої товсті лиснючі пики з кватирок. Різні голоси з кварталу в квартал перегукувалися:

— Просперо!

— Просперо!

— Він з нами!

— З на-а-ми!

Часом пролітав гвардієць на гарячому спіненому коні. Часом який-небудь товстун, засапавшись, тікав у провулок, а по боках бігли руді слуги, приготувавши киї для захисту свого пана.

В одному місці такі слуги, замість того щоб захищати свого гладкого хазяїна, зовсім несподівано почали його лупцювати, знявши галас на цілий квартал.

Раздватричі спершу подумав, що це вибивають пилюку з турецького дивана.

Відсипавши три дюжини ударів, слуги по черзі штурхнули товстуна в спину, потім, обнявшись і розмахуючи киями, побігли кудись, вигукуючи:

— Геть Трьох Товстунів! Ми не хочемо служити багачам! Хай живе народ!

А голоси перекликалися:

— Просперо!

— Про-о-оспе-еро!

Словом, була велика тривога. У повітрі пахло порохом.

І нарешті сталась остання пригода.

Десять гвардійців перегородили дорогу трьом своїм товаришам, що везли Раздватричі. Це були піші гвардійці.

— Стій! — сказав один з них. Голубі очі його палали гнівом. — Хто ви?

— Не бачиш? — спитав так само гнівно гвардієць, за спиною якого сидів Раздватричі.

Коням, спиненим на повному ходу, не стоялося. Трусилася збруя. Трусилися жижки в учителя танців Раздватричі. Невідомо, що трусилося дужче.

— Ми солдати палацової гвардії Трьох Товстунів.

— Ми поспішаємо в палац. Пропустіть нас негайно!

Тоді голубоокий гвардієць витяг із-за шарфа пістоль і сказав:

— У такому разі віддайте ваші пістолі і шаблі. Зброя солдата повинна служити тільки народові, а не Трьом Товстунам!

Всі гвардійці, що оточили вершників, повиймали пістолі.

Вершники схопилися за свою зброю. Раздватричі знепритомнів і повалився з коня. Коли він прийшов до тями — точно сказати не можна, але, напевне, вже після того, як бій між гвардійцями, що його супроводили, й тими, що їх затримали, скінчився. Очевидно, перемогли останні. Раздватричі побачив біля себе того самого, за чиєю спиною він сидів. Цей гвардієць був мертвий.

— Кров, — пробелькотав Раздватричі і заплющив очі.

Але те, що він побачив за секунду, приголомшило його втричі дужче.

Його картонна коробка була розбита. Його майно випало з уламків коробки. Його чудові костюми, його романси і перуки валялися в пилюці на бруківці…

— Ох!

Це в запалі сутички гвардієць упустив довірену йому коробку, і вона розквасилась об гостре каміння бруківки.

— О! Ох!

Раздватричі кинувся до свого майна. Він гарячково перебрав жилети, фраки, панчохи, туфлі з дешевими, але гарними на перший погляд пряжками і знову сів на землю. Його горю не було меж. Усі речі, весь туалет лишився на місці, але найголовніше було вкрадене. І поки Раздватричі піднімав до блакитного неба свої кулачки, схожі на булочки, три вершники летіли щодуху до Палацу Трьох Товстунів.

Їхні коні до сутички належали трьом гвардійцям, що везли вчителя танців Раздватричі. Після сутички, коли одного з них було вбито, а інші здались і перейшли на бік народу, переможці знайшли у коробці Раздватричі Щось рожеве, загорнуте в марлю. Тоді троє з них миттю скочили на відвойованих коней і помчали.

Попереду летів голубоокий гвардієць, притискаючи до грудей щось рожеве, загорнуте в марлю.

Зустрічні шарахалися вбік. На капелюсі в гвардійця була червона кокарда. Це означало, що він перейшов на бік народу. Тоді зустрічні, якщо це не були товстуни або ненажери, аплодували йому вслід. Але, придивившись, завмирали вражені: із пакунка, що його тримав гвардієць біля грудей, звисали ноги дівчинки в рожевих черевичках з золотими трояндами замість пряжок…

Розділ XIII

ПЕРЕМОГА

Щойно ми описували ранок з його незвичайними пригодами, а зараз повернемося назад і будемо описувати ніч, яка передувала цьому ранкові і була, як ви знаєте, не менш багата на дивовижні пригоди.

Цієї ночі зброяр Просперо втік з Палацу Трьох Товстунів, цієї ночі Суок була спіймана на місці злочину.

Крім того, цієї ночі троє людей з прикритими ліхтарями ввійшли у спальню наслідника Тутті.

Це відбувалося приблизно за годину після того, як зброяр Просперо розгромив палацову кондитерську і гвардійці взяли Суок в полон біля рятівної каструлі.

У спальні було темно. Високі вікна були повні зірок.

Хлопчик міцно спав, дихаючи дуже спокійно і тихо.

Троє людей всіляко намагалися приховати світло своїх ліхтарів.

Що вони робили невідомо. Чути було тільки шепіт. Варта, що стояла в коридорі біля дверей спальні, лишилася стояти, наче нічого не сталося.

Очевидно, ці троє, що ввійшли до наслідника, мали якесь право хазяйнувати в його спальні.

Ви вже знаєте, що вихователі наслідника Тутті були не з хоробрих. Ви пригадуєте випадок з лялькою. Ви пам'ятаєте, як був наляканий вихователь під час жахливої сцени в саду, коли гвардійці покололи ляльку шаблями. Ви бачили, як тремтів вихователь, розповідаючи про цю сцену Трьом Товстунам.

Цього разу черговий вихователь виявився таким самим страхополохом.

Уявіть собі, він був у спальні, коли ввійшли ті троє невідомих з ліхтарями. Він сидів біля вікна, оберігаючи сон наслідника, і, щоб не заснути, дивився на зорі і перевіряв свої знання з астрономії.

Але тут рипнули двері, блимнуло світло і промайнули три таємничі постаті. Тоді вихователь сховався у кріслі. Найбільше він боявся, що його довгий ніс видасть його з головою. Та й справді, цей дивовижний ніс виразно чорнів на тлі зоряного вікна, і його можна було відразу помітити.

Але страхополох заспокоював себе:

"Може, вони подумають, що це така прикраса на ручці крісла або карниз протилежного будинку".

Три постаті, ледь-ледь освітлені жовтим світлом ліхтарів, підійшли до ліжка наслідника.

— Є, — почувся шепіт.

— Спить, — відповів інший.

— Тсс!..

— Нічого. Він спить міцно.

— Ну, дійте. Щось дзенькнуло.

На лобі вихователя виступив холодний піт. Він відчув, що його ніс від страху росте.

— Уже, — шипів чийсь голос.

— Давайте.

Знову щось дзенькнуло, булькнуло і полилося. І раптом знову настала тиша.

— Куди вливати?

— У вухо.

— Він спить на щоці. Це якраз зручно. Лийте у вухо…

— Тільки обережно. По краплинці.

— Рівно десять крапель. Перша крапля здається страшенно холодною, а друга не викликає ніякого відчуття, бо перша діє миттєво. Після неї зникає будь-яка чутливість.

— Спробуйте влити рідину так, щоб між першою і другою краплями не було ніякого проміжку.

— Інакше хлопчик прокинеться, наче від дотику криги.

— Тсс!… Вливаю… Раз, два!..

І тут вихователь відчув сильний запах конвалії. Він розлився по всій кімнаті.

— Три, чотири, п'ять, шість… — лічив чийсь голос швидким шепотом. — Готовий.

— Тепер він спатиме три дні непробудним сном.

— І він не знатиме, що сталося з його лялькою…

— Він прокинеться, коли вже все скінчиться.

— А то ще, боронь боже, він почав би плакати, тупати ногами — і зрештою Три Товстуни помилували б дівчинку…

Троє невідомих зникли. Вихователь підвівся і тремтів. Засвітив маленьку лампочку, що горіла, наче жовтогаряча квітка, і підійшов до ліжка.

Наслідник Тутті лежав у мереживах, під шовковими покривалами, маленький і поважний.

На величезних подушках лежала його голова з розкуйовдженим золотим волоссям.

Вихователь нахилився і підніс лампочку до блідого обличчя хлопчика. У маленькому вусі блищала краплина, наче перлинка в раковині. Золотисто-зелене світло переливалося в ній.

Вихователь доторкнувся до неї мізинцем. На маленькому вусі нічого не лишилося, а всю руку вихователя пронизало гострим, нестерпним холодом.

Хлопчик спав непробудним сном.

А за кілька годин настав той чудовий ранок, який ми вже мали приємну нагоду описувати нашим читачам.

Ми знаємо, що трапилося цього ранку з учителем танців Раздватричі, але нам набагато цікавіше дізнатися, що сталося цього ранку з Суок. Бо ми ж її залишили в такому жахливому становищі!

Спершу вирішено було кинути її у підземелля.

— Ні, це занадто складно, — сказав державний канцлер. — Ми влаштуємо швидкий і справедливий суд.

— Звичайно, чого там панькатися з дівчиськом, — згодилися Три Товстуни.

Однак не забудьте, що Три Товстуни пережили дуже неприємні хвилини, тікаючи від пантери.