Три Товстуни - Сторінка 2

Куди ж мені йти?

Він почвалав з площі. На дорозі лежали люди; доктор низько схилявся над кожним і бачив, як зорі відбиваються в їхніх широко розплющених очах. Він прикладав долоню до їхніх лобів. Вони були дуже холодні і мокрі від крові, яка вночі здавалася чорною.

— Ось! Ось! — шепотів доктор. — Отже, народ переможено… Що ж тепер буде?

За півгодини він добувся до людних місць. Він дуже втомився. Йому хотілося їсти й пити. Тут місто мало звичайний вигляд.

Доктор стояв на перехресті, відпочивав від довгого ходіння і думав: "Як дивно! Горять різнобарвні вогні, мчать екіпажі, дзвенять скляні двері. Півкруглі вікна палають золотим сяйвом. Там уздовж колон танцюють пари. Там веселий бал. Китайські кольорові ліхтарики кружляють над чорною водою. Люди живуть так само, як жили вчора. Невже вони не знають про те, що сталося сьогодні вранці? Хіба вони не чули стрілянини і стогонів? Хіба вони не знають, що вождя народу, зброяра Просперо, взято в полон? Може, нічого й не трапилося? Може, мені наснився страшний сон?"

На розі, де горів трикутний ліхтар, уздовж тротуару стояли екіпажі.

Квіткарки продавали троянди. Візники перемовлялися з квіткарками.

— Його протягли в зашморгу через усе місто. Бідолаха!

— Тепер його посадили в залізну клітку. Клітка стоїть у Палаці Трьох Товстунів, — сказав гладкий візник у блакитному циліндрі з бантиком.

Тут до квіткарок підійшла дама з дівчинкою, щоб купити троянди.

— Кого посадили в клітку? — зацікавилася дама.

— Зброяра Просперо. Гвардійці взяли його в полон.

— Ну й слава богу! — сказала дама.

Дівчина запхикала.

— Чого ж ти плачеш, дурненька? — здивувалася дама. — Ти жалієш зброяра Просперо? Не треба його жаліти. Він хотів нам зла… Дивись, які гарні троянди…

Великі троянди, як лебеді, повільно плавали в мисках, наповнених гіркуватою водою і листям.

Ось тобі три троянди. А плакати нічого. Вони заколотники. Якщо їх не саджати в залізні клітки, вони заберуть наші будинки, плаття і наші троянди, а нас переріжуть.

У цей час повз них пробігав хлопчисько. Він смикнув спочатку даму за плащ, гаптований зірками, а потім дівчинку за її кіску.

— Дарма, графине! — крикнув хлопчисько. — Зброяр Просперо у клітці, а гімнаст Тібул на волі!

— От нахаба!

Дама тупнула ногою і впустила сумочку. Квіткарки дзвінко засміялися. Гладкий візник скористався метушнею і запросив даму сісти в екіпаж.

Дама й дівчинка поїхали.

— Почекай, стрибуне! — крикнула квіткарка хлопчиськові. — Йди-но сюди! Розказуй, що ти знаєш…

Два візники злізли з козел і, плутаючись у своїх капотах з п'ятьма пелеринками, підійшли до квіткарок.

"От батіг так батіг! Батожище!" — подумав хлопчисько, дивлячись на довгий батіг, яким помахував візник. Хлопчиськові дуже захотілося мати й собі такого батога, але це було неможливо з багатьох причин.

То що ти кажеш? — запитав візник басом. — Гімнаст Тібул на волі?

— Так говорять. Я був у порту…

— Хіба його не вбили гвардійці? — спитав Другий візник теж басом.

— Ні, татусю… Красуне, подаруй мені одну троянду!

— Підожди, дурнику! Ти краще розказуй…

— Еге. От, значить, так… Спершу всі думали, що його вбито. Потім шукали його серед мертвих і не знайшли…

— Може, його скинули в канал? — спитав візник.

У розмову встряв жебрак.

— Кого в канал? — спитав він. — Гімнаст Тібул не кошеня. Його не втопиш! Гімнаст Тібул живий. Йому пощастило втекти!

— Брешеш, верблюд! — сказав візник.

— Гімнаст Тібул живий! — захоплено закричали квіткарки.

Хлопчисько вхопив троянду і кинувся навтьоки. Краплини з мокрої квітки бризнули на доктора. Доктор витер з обличчя краплини, гіркі, як сльози, і підійшов ближче, щоб послухати, що скаже жебрак.

Тут розмові перешкодили деякі обставини. На вулиці з'явилася незвичайна процесія. Попереду їхали два вершники зі смолоскипами. Смолоскипи маяли, як вогняні бороди. За вершниками повільно рухалася чорна карета з гербом. А позаду йшли теслярі. Їх було сто. Вони йшли з закачаними рукавами, готові до роботи, — у фартухах, з пилками, рубанками і ящиками під пахвою. По обидва боки процесії їхали гвардійці. Вони стримували коней, яким хотілося гарцювати.

— Що це? Що це? — захвилювалися перехожі.

У чорній кареті з гербом сидів чиновник Ради Трьох Товстунів. Квіткарки перелякалися. Піднявши долоні до щічок, вони дивилися на його голову. Її було видно крізь скляні дверцята. Вулиця була яскраво освітлена. Чорна голова в перуці погойдувалась, як мертва. Здавалося, що в кареті сидить птах.

— Стережись! — кричали гвардійці.

— Куди йдуть теслярі? — спитала маленька квіткарка старшого гвардійця.

І гвардієць прокричав їй у самісіньке обличчя так люто, що у неї зметнулося волосся, ніби на протягу:

— Теслярі йдуть будувати плахи! Зрозуміла? Теслярі збудують десять плах!

— А!

Миска випала з рук квіткарки. Троянди вилились, як компот.

— Вони йдуть будувати плахи! — з жахом повторив доктор Гаспар.

— Плахи! — крикнув гвардієць, обертаючись і скалячи зуби під вусами, схожими на чоботи. — Плахи всім заколотникам! Усім повідрубують голови! Всім, хто насмілиться повстати проти влади Трьох Товстунів!

У Доктора запаморочилася голова. Йому здалося, що він непритомніє.

"Я занадто багато пережив за цей день, — подумав він, — і крім того, я дуже голодний і дуже втомлений. Треба поспішати додому".

Та й справді, докторові треба було відпочити. Він був такий схвильований усім побаченим і почутим в цей день, що навіть не надавав значення власному польоту вкупі з баштою, відсутності плаща, тростини й каблуків. Найгірше було, звичайно, без окулярів. Він найняв екіпаж і поїхав додому.

Розділ III

ПЛОЩА ЗОРІ

Доктор вертався додому. Він їхав широченними асфальтованими вулицями, що були освітлені яскравіше, ніж зали, і ланцюг ліхтарів біг над ним високо в небі. Ліхтарі були схожі на кулі, наповнені сліпучим киплячим молоком. Навколо ліхтарів кружляла, співала і гинула мошка. Він їхав набережними вздовж кам'яних огорож. Там бронзові леви тримали в лапах щити, висолопивши довгі язики. Внизу повільно і густо текла вода, чорна й блискуча, як смола. Місто перекидалося у воду, тонуло, пливло і не могло відплисти, тільки розходилося ніжними золотими плямами. Він їхав мостами, зігнутими, наче арки. Знизу або з другого берега вони здавалися кішками, що позгинали перед стрибком свої залізні спини. Тут, біля в'їзду, на кожному мосту була сторожа. Солдати сиділи на барабанах, палили люльки, грали в карти і позіхали, дивлячись на зорі. Доктор їхав, дивився і слухав.

З вулиці, з будинків, з відчинених вікон шиночків, з-за огорож садів долітали окремі слова пісеньки:

Влетів Просперо грізний

В нашийник вузлуватий,

У клітці у залізній

Сидить зброяр завзятий.

Підпилий франт підхопив цей куплет. У франта померла тітка, яка мала багато грошей, ще більше ластовиння і жодного родича. Франт одержав у спадщину всі тітчині гроші. Тому він був, звичайно, незадоволений тим, що народ повстає проти влади багатіїв.

У звіринці йшла велика вистава. На дерев'яному помості три товсті волохаті мавпи удавали Трьох Товстунів. Фокстер'єр грав на мандоліні. Клоун у малиновому вбранні з золотим сонцем на спині і золотою зіркою на животі в такт музиці декламував вірші:

Лежать пузаті Товстуни,

Немов мішки важкі вони!

Старанно дбають ці кати

Лише про власні животи!

Тремтіть же, Троє Товстунів,

Діждались ви останніх днів!

— Діждались ви останніх днів! — закричали з усіх боків бородаті папуги.

Гамір знявся неймовірний. Звірі в різних клітках почали гавкати, вити, гарчати, клацати, свистіти.

Мавпи заметушилися на сцені. Не можна було зрозуміти, де в них руки, де ноги. Вони стрибнули в публіку і кинулися тікати. В публіці теж стався скандал. Особливо галасували товсті. Товстуни з розчервонілими обличчями, трясучись од злості, жбурляли в клоуна капелюхи й біноклі. Товстенна дама замахнулася парасолькою і, зачепивши товсту сусідку., зірвала з неї капелюшок.

— Ах, ах, ах! — закудкудакала сусідка і закрила голову руками, бо разом із капелюшком злетіла й перука.

Мавпа, тікаючи, ляснула по лисій голові дами долонею. Сусідка знепритомніла.

— Ха-ха-ха!

— Ха-ха-ха! — реготала друга частина публіки, тонша на вигляд і гірше зодягнена. — Браво! Браво! Тю-тю їх! Геть Трьох Товстунів! Хай живе Просперо! Хай живе Тібул! Хай живе народ!

У цей час хтось дуже голосно вигукнув:

— Пожежа! Місто горить!

Люди, перекидаючи лави, у страшній паніці кинулися до дверей. Сторожі ловили втікачок-мавп. Візник, який віз доктора, обернувся і сказав, вказуючи поперед себе батогом:

— Гвардійці спалюють робітничі квартали. Вони хочуть знайти гімнаста Тібула…

Над містом, над чорною кучугурою будинків тремтіла рожева заграва.

Коли екіпаж доктора опинився біля головної площі міста, яка звалася Площею Зорі, то виявилося, що далі проїхати неможливо. При в'їзді збилося безліч екіпажів, карет, вершників, пішоходів.

— Що таке? — спитав доктор.

Ніхто нічого не відповів, бо увага всіх була прикута до подій, що відбувалися на площі. Візник підвівся на весь зріст на козлах і теж дивився туди.

Називали цю площу Площею Зорі з такої причини. Вона була оточена величезними, однакової висоти і оформи будинками і вкрита скляним куполом, що робило її схожою на колосальний цирк. Посередині купола на страшній висоті горів найбільший у світі ліхтар. Це була дивовижної величини куля. Оперезана впоперек залізним кільцем, підтримувана міцними тросами, вона нагадувала планету Сатурн. Світло її було таке прекрасне і таке не схоже на будь-яке земне світло, що люди дали цьому ліхтареві чудесну назву — Зоря. Так почали називати і саму площу.

Ні на площі, ні в будинках, ні на сусідніх вулицях не потрібно було більше ніякого світла. Зоря освітлювала всі закутки, всі куточки й комірчини в усіх будинках, що оточували площу кам'яним кільцем. Тут люди обходилися без ламп і свічок.

Візник дивився поверх карет, екіпажів і кучерських циліндрів, схожих на головки аптекарських пляшечок.

— Що ви бачите?.. Що там відбувається? — хвилювався доктор, визираючи з-за спини візника. Маленький доктор нічого не міг побачити, бо до того був ще й короткозорий.

Візник переказував усе, що бачив. І ось що він бачив.

На площі було велике хвилювання. По велетенському круглому простору бігали люди.