Три Товстуни - Сторінка 4

Поки він ходив по землі, все було гаразд. Для того, щоб постоли не спадали, він човгав ногами по тротуару, як ледащо. А тепер, опинившись У повітрі, він не міг уже вдатися до цих хитрощів.

— Чорт забери!

Купа куль, звиваючись і поскрипуючи, гойдалася по вітру.

Один постіл таки злетів.

— Глянь! Китайський горіх! Китайський горіх! — кричали діти, що бігли внизу.

Справді, цей постіл чимось нагадував китайський горіх.

Вулицею в цей час проходив учитель танців. Він здавався дуже елегантним. Він був довгий, з маленькою круглою головою, з тонкими ніжками — схожий чи то на скрипку, чи то на цвіркуна. Його делікатний слух, що звик до журливого голосу флейти і ніжних слів танцюристів, не міг стерпіти веселого галасу дітвори.

— Не галасуйте! — розсердився він. — Хіба можна кричати! Висловлювати радість треба красивими, мелодійними фразами… Ну, наприклад…

Він став у позу, але не встиг навести прикладу. Як і кожний учитель танців, він мав звичку дивитися, головним чином, униз, під ноги. Ба! Він не побачив того, що робилося вгорі.

Постіл продавця упав йому на голову. Голівка в нього була маленька, і великий солом'яний постіл прийшовся на неї, як бриль.

Тут уже й елегантний учитель танців заволав, як погонич ледачих волів. Постіл закрив половину обличчя.

Діти схопилися за животи:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Учитель танців Раздватричі

Ходив з засмученим обличчям.

Він, як пацюк, сердито пискав,

Мав довжелезний гострий ніс,

І от у нього до ножиська

Постіл солом'яний приріс.

Так співали хлопчики, сидячи на паркані, готові кожної хвилини стрибнути на той бік і дременути.

_ Ох! — стогнав учитель танців. — Ох, як я страждаю! І якби хоч бальний черевичок, а то якийсь гидкий, грубий постіл!

Скінчилося тим, що вчителя танців заарештували.

— Любий, — сказали йому, — ваш вигляд викликає жах. Ви порушуєте громадський спокій. Цього робити взагалі не слід, а особливо в такий тривожний час.

Учитель танців заламував руки.

— Яка неправда! — ридав він. — Який наклеп! Я, людина, що живе серед вальсів і посмішок, я, сама статура якого нагадує скрипичний ключ, — хіба я можу порушити громадський спокій? О!.. О!..

Що було далі з учителем танців — невідомо. Та, зрештою, не дуже й цікаво. Значно цікавіше дізнатися, що було далі з літаючим продавцем повітряних куль.

Він летів, як справжня кульбаба.

— Це обурливо! — волав продавець. — Я не хочу літати! Я просто не вмію літати…

Але все було марно. Вітер посилювався. Кулі піднімалися дедалі вище. Вітер гнав їх за місто, в бік Палацу Трьох Товстунів.

Іноді продавцеві вдавалося глянути вниз. Тоді він бачив дахи, черепицю, схожу на брудні нігті, квартали, блакитну вузьку воду, людей-коротульок і зелену кашу садів. Місто оберталося під ним, наче приколоте шпилькою.

Справа була погана.

"Ще трошки, і я впаду у парк Трьох Товстунів!" — жахнувся продавець.

А наступної хвилини він повільно, поважно і красиво плив над парком, спускаючись дедалі нижче й нижче. Вітер вщухав.

"Мабуть, я зараз сяду на землю. Мене схоплять, спочатку добре поб'ють, а потім кинуть у тюрму або, щоб не було клопоту, одразу відрубають голову".

Його ніхто не побачив. Тільки з одного дерева шугнули навсібіч переполохані птахи. Від купи різнобарвних куль падала на землю легка, прозора тінь, схожа на тінь хмарини. Просвічуючи веселими барвами райдуги, вона ковзнула по доріжці, всипаній гравієм, по клумбі, по статуї хлопчика, що сидів верхи на гусці, і по гвардійцеві, який заснув на варті. І через це з обличчям гвардійця сталися чудесні зміни. Зразу його ніс став синім, як у мерця, потім зеленим, як у фокусника, і нарешті червоним, як у п'яниці.

Так, змінюючи забарвлення, пересипаються скельця у калейдоскопі.

Наближалася вирішальна хвилина: продавця несло до розчинених вікон палацу. Він не мав сумніву, що зараз влетить в одне з них, наче пушинка.

Так і сталося. Продавець влетів у вікно. І вікно виявилося вікном палацової кухні. Це був кондитерський відділ.

Сьогодні в Палаці Трьох Товстунів мав відбутися парадний сніданок з нагоди успішного розгрому вчорашнього заколоту. Після сніданку Три Товстуни, вся Державна рада, почет і шановні гості збирались їхати на Площу Суду.

Друзі мої, потрапити в кондитерську Палацу — діло дуже привабливе. Товстуни добре зналися на стравах. До того ж і нагода була важлива. Парадний сніданок! Можете собі уявити, яку цікаву роботу виконували сьогодні палацові кухарі й кондитери.

Влітаючи в кондитерську, продавець відчув одночасно жах і захоплення. Так, мабуть, жахається і захоплюється оса, що летить на торт, виставлений на вікно безтурботною господинею.

Він летів одну хвилину, він нічого не встиг розгледіти як слід. Спочатку йому здалося, що він потрапив у якусь дивовижну птахарню, де співали, насвистували, шипіли і тріщали різнобарвні дорогоцінні птахи південних країн. А наступної миті він подумав, що це не птахарня, а фруктова крамниця, набита тропічними плодами, розчавленими, залитими власним соком. Солодкі запаморочливі пахощі вдарили йому в ніс; спека й духота стисли йому горло.

Тут уже все змішалось: і дивовижна птахарня, і фруктова крамниця.

Продавець з усього розгону сів у щось м'яке і тепле. Кулі він не випускав — він міцно тримав шворку. Кулі нерухомо висіли в нього над головою.

Він заплющив очі і вирішив їх не розплющувати — нізащо в світі.

"Тепер я розумію все, — подумав він, — це не птахарня і не фруктова крамниця. Це кондитерська. А я сиджу в торті!"

Так воно й було.

Він сидів у царстві шоколаду, апельсинів, гранатів, крему, цукатів, цукрової пудри і варення, і сидів на троні, як володар пахучого різноколірного царства. Троном був торт.

Він не розплющував очей. Він чекав страшного скандалу, бучі — і був готовий до всього. Але трапилося те, чого він ніяк не чекав.

— Торт загинув, — сказав молодий кондитер суворо і печально.

Потім настала тиша. Тільки лопалися бульбашки на киплячому шоколаді.

— Що буде? — прошепотів продавець куль, задихаючись од страху і до болю заплющуючи повіки.

Серце його стрибало, як гріш у копилці.

— Дурниці! — сказав старший кондитер так само суворо. — У залі з'їли другу страву. За двадцять хвилин треба подавати торт. Різнобарвні кулі і дурнувата пика літаючого негідника будуть чудовою окрасою для парадного торта. — І, сказавши так, кондитер закричав: — Давай крем!!

І справді подали крем. Що це було!

Три кондитери і двадцять кухарчуків накинулися на продавця із старанністю, гідною похвали найтовстішого з Трьох Товстунів. В одну мить його обліпили з усіх боків. Він сидів з заплющеними очима, він нічого не бачив, але видовисько було страхітливе. Його заліпили зовсім. Голова, кругла пика, схожа на чайник, розмальований-маргаритками, стирчала зверху. Решту було вкрито білим кремом з чудовим рожевим відтінком. Продавець міг здатися чим завгодно, але схожість з самим собою він втратив, як втратив свого солом'яного постола,

Поетові він міг здатися тепер білосніжним лебедем, садівникові — мармуровою статуєю, прачці — горою мильної піни, а пустунові — сніговою бабою.

Вгорі висіли кулі. Прикраса була чудернацька, а проте все разом створювало Досить цікаву картину.

— Так, — сказав головний кондитер тоном художника, що замилувався власною картиною. А потім голос його, як і раніше, зробився сердитим, і кондитер загорлав: — Цукати!

З'явилися цукати. Усіх сортів, усіх видів, усіх форм: гіркуваті, ванільні, кисленькі, трикутні, зірочки, серпики, трояндочки.

Кухарчуки старались як могли. Не встиг головний кондитер ляснути тричі в долоні, як вся купа крему, весь торт був обтиканий цукатами.

— Досить! — сказав головний кондитер. — Тепер, мабуть, треба всунути його в піч, щоб злегка підрум'янити.

"У піч! — жахнувся продавець. — Що? В яку піч? Мене в піч!" Тут до кондитерської вбіг один із слуг.

— Торт! Торт! — закричав він. — Негайно торт! У залі чекають солодкого.

— Готово! — відповів головний кондитер.

"Ну, слава богу!" — подумав продавець.

Тепер він трішечки розплющив очі.

Шестеро слуг в блакитних лівреях підняли велетенське блюдо, на якому він сидів. Його понесли. Уже здалека він почув, як регочуть з нього кухарчуки.

Широкими сходами його понесли нагору, в зал. Продавець знову на мить заплющив очі. У залі було гамірно й весело. Звучали веселі голоси, гримів регіт, оплески. За всіма ознаками, парадний сніданок вдався на славу.

Продавця, або, вірніше, торт, принесли й поставили на стіл.

Тоді продавець розплющив очі.

Тієї ж миті він побачив Трьох Товстунів.

Вони були такі гладкі, що в продавця роззявився рот.

"Треба негайно його закрити, — зразу схаменувся він. — У моєму становищі краще не подавати ознак життя".

Проте рот не закривався. Так тривало дві хвилини. Потім подив продавця трохи зменшився. Зробивши зусилля, він закрив рота. Але тоді негайно витріщились очі. З великим зусиллям закриваючи по черзі то рота, то очі, він остаточно здолав свій подив.

Товстуни сиділи на головних, найвищих місцях і їли більше за всіх. Один навіть почав їсти серветку.

— Ви їсте серветку…

— Невже? Це я захопився…

Він облишив серветку і зразу ж почав жувати вухо Третього Товстуна. Між іншим, воно скидалося на вареника.

Усі аж лягли од реготу.

— Облишимо жарти, — сказав Другий Товстун, піднімаючи виделку. — Нас чекає серйозна справа. Принесли торт.

— Ура!

"Що буде? — мучився продавець. — Що буде? Вони мене з'їдять!"

Почалося загальне пожвавлення.

У цей час годинник пробив два рази.

— За годину на Площі Суду почнеться страта, — сказав Перший Товстун.

— Першим, звичайно, буде страчено зброяра Просперо? — спитав хтось із почесних гостей.

— Сьогодні його не стратять, — відповів державний канцлер.

— Як? Як? Чому?

— Ми поки що зберігаємо йому життя. Ми хочемо вивідати в нього плани заколотників, імена головних змовників.

— Де ж він тепер?

Усе товариство було дуже зацікавлене. Навіть забули про торт.

— Він досі сидить у залізній клітці. Клітка стоїть тут, у палаці, у звіринці наслідника Тутті.

— Покличте його…

— Приведіть його сюди! — сказав Перший Товстун. — Хай наші гості подивляться на цього звіра зблизька. Я б радив усім пройти у звіринець, але там рев, писк, сморід. Це значно гірше дзвону келехів і пахощів фруктів…

— Звичайно! Звичайно! Не варто йти у звіринець…

— Хай приведуть Просперо сюди.