Три вдови - Сторінка 3

Отож слухайте, що було далі.

Цілу ніч я блукав по місту, як справді божевільний, виміряв разів зо три всі вулиці вздовж і впоперек, прийшов додому, коли вже розвиднялося, переглянув усі мої папери, багато з них пошматував, бо терпіти не можу старих паперів, запакував речі, написав листи до кількох знайомих, друзів, — родичів, хвалити бога, не маю, самотній, як палець, — і залишив розпорядження щодо своїх будинків і крамниць. Покінчивши з цим усім, я сів на ліжко, охопив голову руками і думав-думав, думав-думав, аж поки настав день. Тоді я вмився як слід, одягнувся і пішов до моєї вдови, подзвонив, зайшов, наказав подати кофе, поки моя вдова прокинеться. Вдова моя встала, побачила мене і на мить скам'яніла, очі у неї трохи припухли, обличчя було бліде. Певно, вона теж не спала цілу ніч... Перше, що я їй сказав, були три лічені слова:

— Що робить Роза?

На ці слова, звичайно, заходить сама Роза. Гарна, як зоря, ясна, як сонце, і добра, як сам бог. Побачивши мене, вона трошки зашарілась, потім підійшла до мене, погладила мене ручкою по голові, від лоба вгору, як гладять малу дитину, глянула мені в очі і засміялася. Саме як, думаєте, засміялась? Боронь боже, не так, щоб образити, а тільки, щоб і ви теж почали сміятися і щоб усі — навіть стіни-сміялися! Так, мій любий паночку-серце, отаку силу має в собі оця Роза і по сьогодні! Я за її сміх ще й тепер віддам усе, що маю. Погано тільки, що тепер вона вже більше не сміється. Вона, бідненька, прибита горем, лишенько мені, їй не до сміху! Але я не люблю, коли поспішають. Я люблю, щоб у кожній справі, яку розпочинаю, все йшло по порядку. Отже, по порядку.

Знаєте, що таке видати заміж дочку? Не знаєте? Краще вам і не знати! Я цього покуштував, і добре покуштував, хоч і віддаючи чужу дочку, але все-таки покуштував. Пам'ятатиму це довго-довго. Що я мав робити, скажіть, будь ласка, коли моя вдова, Пая, значить, звикла, щоб їй приносили до хати все готове? І хто ж цьому винен, як не я сам? Я сам їх привчив, і матір, і дочку, що коли потрібно що-небудь у хаті, слід сказати мені — і нехай світ западеться, але воно мусить бути в хаті, і не пізніше як за дві години! Треба грошей — до мене. Лікаря — до мене. Куховарку найняти — до мене. Учителя танців — до мене. Убрання, взуття, перо, клямку, кравця, різника — все до мене. До мене і тільки до мене! Думаєте, що я їм не казав: "Що з вас буде? Ганчірка, лемішка буде з вас!" Отак я їм докоряю, а вони сміються. Все їм смішки! Ціле життя — смішки. Є такі люди на світі. Небагато, але є. І кого це спіткало? — Мене! Хто мусить няньчитись з чужими дітьми? Я! Хто мусить поневірятися через чуже лихо? —Я! Хто має танцювати на чужому весіллі? —Я! Хто повинен плакати над чужими могилами? —Я! Спитаєте: хто мене примушує? На це я вам відповім ось що: хто примушує вас кидатись у вогонь рятувати чужу дитину? Хто примушує вас стрибати в воду, коли хтось потопає? Хто примушує вас кривитись, коли комусь іншому болить? Ви мені скажете, що ви не кидаєтесь, і не стрибаєте, і не кривитесь? Тоді ви — лютий звір! Я не лютий звір, я — людина. Не удаю з себе ідеаліста. Я — проста, звичайна людина, а до того ще старий парубок, хоч ваша "психологія" каже, що старі парубки-егоїсти. А може, і це теж свого роду егоїзм? Що? Не любите, кажете, філософії? Я теж ненавиджу її!

Отже, треба видати заміж дочку моєї вдови, Розу, і треба заступати свата. Хіба є інший вихід? Вам зрозуміло, оскільки ви мене вже трохи знаєте з моїми примхами, як я це люблю? Від самої назви "сват" мене верне! Прозивайте мене "лакеєм", звіть мене "слугою", називайте як завгодно, аби тільки не "сватом". А вона, моя вдова значить, якраз задоволена з нового імені, яким її вшанували: "сваха". Коли їй кажуть "свахо", вона аж сяє. "Ось скоро зробитесь тещею!" так кажу їй. Вона розпливається в усмішці: "Дай боже, — каже вона, — щоб я вже швидше дожила до цього!.." Нічого собі теща! Якби ви побачили її на весіллі, коли дочка брала шлюб: картина! Красуня! Сама молодість! Ви б ніколи в світі не сказали, що це дочка з матір'ю. Тільки сестра з сестрою! Я, знаєте, задивився на неї, стоячи поруч з дітьми під шлюбом, і сам собі кажу: "Дурню ти такий! Самотній каменю! Тепер для тебе слушний момент... Скажеш одне слово, один погляд кинеш — і ти вже більше не самотній камінь... Збудуєш собі свій дім... Насадиш свій виноградник... Вступиш у свій рай... Заживеш своїм спокійним життям серед рідних, любих і відданих людей... Викинь з голови Розу!.. Роза не про тебе... Роза годиться тобі в дочки... Не обдурюй себе... Подивись на матір! Скажи їй слово, лютий звіре ти!.. Їй скажи, і нікому іншому! Чого ти їй душу вимотуєш? Хіба не бачиш, як вона дивиться на тебе, яким поглядом?"

Так кажу я сам собі і зустрічаюся з Паїними очима, і вони мені шматують серце — від жалю до неї... Чуєте? Від жалю! Уже не більше, як жалощі.. Раніше, пам'ятаєте, було інше почуття у мене... Тепер лишилися самі жалощі!.. А якщо жалощі, то, може, і мене жаль? А може, навіть більше? І хто їй винен? Чому вона мовчала досі? Чого мовчить зараз? Де це сказано, що я маю право їй сказати, а вона мені-ні?.. Сором, скажете? Людський звичай? Світ так ведеться? Я сміюся з вашого світу! У мене немає різниці: чи то "він" скаже раніше, чи "вона" скаже раніше. Люди однакові! Коли вона мовчить, мовчу і я! Ви це називаєте упертістю? Амбіцією? Божевіллям? Називайте, як хочете! Я ж вам казав уже, що мені це байдуже... Я тільки розповідаю вам про те, що наболіло на серці, і разом з вами хочу проаналізувати, дошукатися, де прихована червоточина. Може, це тому, що ні я, ні Пая ніколи не жили самі для себе хоч би хвилину? Завжди посередині була істота, що забирала увесь наш час, наші думки, наші почуття, наші страждання і насолоди, — все належало іншому, не нам. Для самих себе вільна хвилинка-дзуськи!.. Хай йому грець! Ми обоє ніби спеціально створені були тільки для когось іншого. Спершу був Пиня. Потім бог дав Розочку. Тепер Всевишній подарував нам нову втіху — зятя. Уявіть собі, що це був якраз чудовий зятьок! Таких зятів може собі зичити кожний. Ви знаєте дуже добре, що я не з тих людей, які захоплюються і мають звичку когось хвалити до небес. Я вам не буду розповідати нісенітниці, різні вигадки, робити перебільшені компліменти і таке інше. Я вам тільки скажу, що слово "ангел" — це образа для такої людини. Досить з вас? Якщо є небо, якщо ангели літають там і якщо ангели не гірші від цього Шапіро, тоді запевняю вас, що варто вмерти і краще бути з ними, ніж з усіма оцими двоногими звірами, які крутяться тут під божим небом і запаскуджують землю. Ви скажете, що я мізантроп, людиноненависник? Якби вам люди зробили те, що нам зробили, якби ви перетерпіли від людей стільки, як ми, ви були б не мізантроп, а розбійник. Ви б стали посеред вулиці з ножем і різали б людей, як овець!.. Дивна у вас звичка: людина говорить понад годину, а ви навіть не спитаєте, чи не хоче вона склянки води? Накажіть, щоб подали чаю!

Отже, на чому ми спинились? На нашій втісі, на нашому зяті Шапіро.

Я, здається, вам уже казав про те, що він усім порядкував на горілчаному заводі, і не тільки всім порядкував, але був цілковитим хазяїном над усіма ділами. Усе було в його руках, на його ім'я записано. Довір'я, яке хазяїни виявляли до нього, важко описати; і любили вони його як рідну дитину. Можете собі уявити, що його хазяї прийшли на весілля. Обидва компаньйони-злодії (нехай вони мені простять, вони вже обидва на тому світі, в Америці) були весільними батьками, подарували нареченому цілий ящик срібла і повели себе, як справжні філантропи. Я не терплю філантропа, до того ж, хазяїна-філантропа, коди той приходить до мене на весілля і показує, щоб усі бачили і знали, що він хазяїн-філантроп, який уміє шанувати свого службовця!.. Ну, а те, що саме службовець, можливо, зробив його багатієм? І коли б не службовець, можливо, тепер він не був би хазяїном і філантропом?.. Посмішка, якою ви усміхаєтесь, даремна! Мій любий пане я не хочу удавати з себе соціаліста. Але хазяїна-філантропа я ненавиджу! Що вн мені за це зробите? Та ось вам доказ, послухайте, що може зробити хазяїн-філантроп. Здається мені, чого ще треба, коли бог помагає і маєш діло, яке дає добрих кілька тисяч карбованців прибутку на рік, і маєш службовця, на якого можна цілком звіритись? Можна спокійно спати дома і навіть поїхати за кордон розважитись? Але це ж "наші євреї"! Я знаю, що ви не любите, коли я так кажу, але я повторюю — "наші євреї", їм усього замало! Єврей любить діда, любить гасати, крутити, замилювати очі, туману напускати — щоб усі знали! Щоб усі бачили! Чого вам більше? Хазяїни мого Шапіро не задовольнились тим, що мають таке золоте діло у таких певних руках. Вони влізли в ліси, в поля, в різні торги пшеницею й висівками, та ще будинків закортіло їм. Почалася гарячка з купівлею будинків, будинки "горілим, аж поки зовсім погоріли. Вони підклали свиню й нашому Шапіро, а потім захопили з собою скільки було готівки і втекли до Америки. Є чутки, що їм там, як кажуть американською мовою, "ол райт", а Шапіро вони залишили тут по вуха в боргах з безліччю підписаних ним векселів.

Вибухнув великий скандал. Ніхто не хотів брати до уваги, що Шапіро тільки службовець. Всі вимагали, щоб він сплатив векселі, а коли не сплатить, його вважатимуть банкрутом. А оскільки він не міг довести, що банкрутство сталося через нещастя, то вийшло, що Шапіро злісний неплатник, тобто банкрут-шахрай, а таких садовлять у тюрму, бо світ не любить шахраїв! Ви можете десять разів банкрутувати, але коли ви це робите тишком-нишком, як годиться, то, вибачайте, даєте цілому світові дулю і купуєте собі будинок, стаєте поважною людиною, справляєте найпишніші весілля, до вас прислухаються в містечку, ви ступаєте на голови іншим, пхаєтесь у вище коло, до найбільших праведників, які водять за носа ціле місто, і вам здається, що ви видатна людина, і ви пирхаєте, пиндючитесь, як індик, не визнаєте нікого, переконуєте самі себе, що вам можна на всіх згорда поглядати!.. Не ображайтесь, ви ж розумієте, що не вас я маю на думці. Це, так би мовити, наздогад буряків... Чого тут розводитись? Мій Шапіро не міг стерпіти цієї ганьби, а до того йому ще серце боліло, дивлячись на бідних вдів і сиріток (його хазяїни не шанували нікого, вони брали, де тільки можна було), і він отруївся!..

Гадаю, що для вас не має значення, як і чим він отруївся і де він дістав отруту? І чому саме — отруту? І що він написав у листі до мене, і що він мені казав, і як він прощався з Розою, з матір'ю і зі мною.