Три вдови - Сторінка 4

Це все не більше, як сентименти, до яких романісти вдаються, щоб за їх допомогою видобути сльозу у не дуже розумного читача. Я вам скажу тільки в трьох словах: не себе він отруїв, а всіх нас! Горе було таке велике, страждання таке глибоке, жаль такий страхітливий, що у нас всіх не знайшлося жодної сльозинки! Ми застигли, скам'янілії, змертвіли, почорніли, як ніч, і були б найщасливішими серед щасливих, якби хтось прийшов і нам усім відтяв голови ножем!.. 3наєте? Кажіть собі, що хочете — терпіти не можу всіх отих, хто приходить утішати в нещасті, їхні заздалегідь скривлені нібито від жалю обличчя, на яких написано: "Хвалити бога, що не я", їхня дерев'яна мова, що купи не держиться, їхні фальшиві вихваляння, що аж з душі верне... А як вони вислизають з хати, не прощаючись, тільки буркнувши щось під носа... Чого вам більше, навіть отой біблійний "Іов", про якого звичайно читав кожний невіглас, нічогісінько не розуміючи, навіть Іов, кажу, мені осоружний! Що? Блюзнірство, вважаєте? Це у вас зветься блюзнірством? А підставити ногу безневинній людині, примусити її підписувати векселі, а самим утекти з грішми до Америки, залишивши службовця, щоб він мусив отруїти і себе самого, і ще три безневинні істоти — це у вас як називається? Яке ім'я ви цьому дасте? Не блюзнірство? А про самого бога хіба наважитесь сказати, що це його несправедливість? Бо як же можна говорити проти бога? Тоді подивіться всі, що каже на це Іов, отой самий святий Іов, про якого за звичаєм читають всі, нічогісінько не розуміючи. Еге ж, мовчите? Я теж мовчу, бо, говоріть скільки завгодно, хоч лусніть, однаково ніхто не дасть вам відповіді! Ви знову почнете пережовувати давно вже пережовані слова: "Бог дав, бог взяв" — і цим відбудетесь... Що ви кажете? Філософувати — це те саме, що жувати солому? Я теж такої думки.

Отже, повертаюсь до моєї вдови... Що я кажу — вдова? До моїх двох вдів! Адже і Роза вдова! Ха-ха-ха! Це так сумно, це така образа природи, що лишається тільки сміятися. Роза-вдова! Коли б ви її бачили: дитина п'ятнадцяти років не може виглядати молодшою. Роза — вдова! Якби ж тільки вдова, то ще нічого. Роза-мати! Мати дитини! Місяців через три після смерті Шапіро почувся голос створіння, і вся хата наповнилась цим створіннячком. Фанічка — дали йому ім'я, і в хаті запанувала тільки Фанічка, і все було тільки для самої Фанічки, і де б ви не стояли, і де б ви не сиділи, і що б ви не робили, ви могли тільки почути: Фанічка, і Фанічка, і знову Фанічка! Якби я був віруючим і вірив у "божий промисел", як ви це називаєте, я 6 сказав про цю Фанічку, що то бог винагородив нас за наші великі страждання і дав нам утіху. Проте ви знаєте, що я не дуже-то віруючий, і також маю великі сумніви щодо вас... Що? Хочете мене переконати, що віруєте? — На здоров'ячко! Я нічого проти вас не маю; аби тільки ви самі були переконані, що ви не ханжа, не Гіппокрит. Чуєте, люди добрі, я так ненавиджу гіппокритів, ну, просто як єврей ненавидить свинину! Будьте собі святобожні, як десять тисяч чортів, аби щоб це було насправді! А коли ви просто злодій, замаскований святобожник, то ви не з моїх, і мені тисячу разів на вас начхати! Ось такий я чоловічок!

Одне слово, який розділ тепер у нас? Фанічка! З першої хвилини, відколи Фанічка з'явилась на світ, все наче ожило, всі навколо сміялися й раділи. Обличчя всіх засяяли, очі засвітилися й заблищали. Разом з дитиною ми всі наче знову народилися. Я вам розповім цікаву річ. Роза, що на її обличчі вже довгий час не з'являлась посмішка, раптом почала знову сміятися своїм колишнім чудовим сміхом, який заражає вас і змушує теж сміятися, хоч вам хочеться зовсім плакати. Отаку силу виявила маленька Фанічка, коли вона розкрила свої оченята і вперше почала з іскрою свідомості оглядати нас усіх. Ну, а коли на губах Фанічки з'явилась перша усмішка, то обидві вдови мало не збожеволіли від ентузіазму і захвату. Вони мене зустріли з таким запалом, що я злякався за них:

— Ґвалт, де ви були хвилину тому? — Так напалися на мене обидві вдови.

— А в чому річ? Щось трапилось? — запитую я переляканий і дістаю таку відповідь:

— Як то, Фанічка оуе тільки півтори хвилини тому сміялася! Перший сміх.

— Оце все? — кажу я досить холодно, а в душі радію, звичайно, не так з того, що Фанічка засміялася, як з того, що мої дві вдови такі щасливі. А тепер можете самі здогадатися, що діялось, коли з'явився перший зубчик! Першою, природно, відчула молодша вдова, мати. Вона покликала старшу вдову. Паю, і обидві вдови почали перевіряти склянкою. Коли вони почули, що дзвенить зубчик, вони зняли такий галас, що я вискочив з другої кімнати не живий і не мертвий.

— Що тут таке?

— Зубчик!

— Це вам здаєтося! — кажу я навмисне, щоб трохи подражнити. І обидві вдови беруть мій палець і намацують в гарячому ротику у Фанічки щось гостре, можливо, зубчик.

— Ну? — допитуються в мене обидві і чекають, щоб я їх поздоровив з зубчиком. Я прикидаюсь простачком — люблю їх подражнити — і перепитую:

— Що-ну?

— Еге ж, зубчик?

— Зубчик, а що хіба інше може бути?

А це ви вже самі розумієте, що коли показався зубчик, то Фанічка — розумниця, другої такої в цілому світі не знайдете! А коли Фанічка така розумна, то вона заслужила, щоб її так довго цілували, аж поки дитина починає плакати, і я вириваю її з їх рук і заспокоюю, бо ні в кого дитина не мовчить так, як у мене, і можна сказати, що нічиє волосся не любить так Фанічка, як моє, і нічий ніс не терпить так від її маленьких пальчиків, як мій ніс, а почувати на собі ці малесенькі пальчики — невимовна насолода. Хочеться тисячу разів цілувати кожну пучечку на цих маленьких, рівненьких, біленьких і м'якеньких пальчиках. Ви дивитесь на мене і думаєте при цьому. "Оцей чоловік має бабську душу; інакше він не любив би так дітей..."

Еге ж, я вгадав те, що ви думаєте? А справа тут ось у чому: яка в мене душа — не знаю, але дітей я люблю — це факт! А то кого ж любити, як не маленьких дітей? Хочете, щоб я любив ваших дорослих? Отих червонопиких з кругленькими черевцями, для яких найкраще в житті — це смачний обід, запашна сигара і преферансик? Чи хочете, щоб я любив отих людців, які купчаться коло громадської кормушки і кричать, галасують, роздзвонюють на цілий світ, ніби їх єдине прагнення — користь громади? Чи, може, хочете, щоб я любив отих молодих жевжиків, які прагнуть удосконалити світ, звуть мене "буржуком" і хочуть примусити, щоб я спродав свої будинки і поділився з ними в ім'я експропріації? Чи, може, накажете, щоб я любив товстих жінок, отих корів біблейських, єдиний ідеал яких — жерти, кохатися в ганчір'ї, брильянтах, театрах і подобатись чужим чоловікам?.. Чи зовсім підстрижених старих дів, які колись, за моїх молодих літ, звалися "нігілістками", а тепер звуться "есесівками", "есерками", "кадетками" і подібними до цього "чудовими" назвами?.. Я, кажете, гнівливий, мізантроп, і мені ніхто не подобається тому, що я старий парубок? Кажіть собі, що хочете. Мене зовсім не обходить те, що ви кажете? Я роблю собі своє: я розповідаю.

На чому ж ми спинились? На дитині, на Фанічці, на тому, як ми її любили. Все своє життя ми всі троє віддали дитині, бо дитина підсолодила нам гіркоту життя, додала кожному свіжої енергії, щоб тягти важке ярмо дурного, жорстокого світу. А для мене особисто в дитині крилася ціла таємниця. Ви цю таємницю легко зрозумієте, якщо пригадаєте, чим була для мене Роза. Що більше зростала дитина, то більше розквітала надія у мене в серці, що моя самітність нарешті кінчиться і я з часом теж пізнаю радісне життя на цьому світі... і не тільки я плекав цю думку — така сама надія жила і в Паїному серці. І хоч ми про це ніколи не говорили, але нам усім трьом це було ясно як день, що так з часом мусить бути... Ви, може, спитаєте, як це люди можуть розумітися не говорячи? Це тільки доказ, що ви знаєте психологію, а не людей... Я вам зараз змалюю одну картинку, і ви побачите, як люди розмовляють між собою майже без слів, розуміють одне одного на мигах. Ось ця картинка.

Літня ніч. Небо заляпане білими молочними смугами. Я хотів сказати: зірки блищань, міняться, мерехтять, але згадав, що так написано десь у книжці, а я не хочу пережовувати чужі слова. Я вам уже сказав, що терпіти не можу їхніх описів природи, які так само нагадують природу, як я турецького пашу. Одне слово, це була літня ніч, одна з тих виняткових теплих, ясних, чудових ночей, коли навіть найчерствіша в світі іюдчна сповнюється почуттям поезії і її вабить до чогось далекого, — вона й сама не знає, до чого. Її обіймає з усіх боків дивний легіт святого духа, і пона поринає у священний тихий спокій і задивляється у глибоку синю ярмулку, яку ми називаємо небом, і вона почуває, що небо таємничо перешіптується з землею, вони ведуть тиху розмову між собою, розмову про вічність, безмірність і про те, що люди називають божеством ..

Ну, що ви скажете на мій опис природи? Не сподобався? Великий клопіт!.. Стривайте, я ще не закінчив. Я забув вам розповісти про хрущів, дивних, важких, брунатно-барвистих хрущів, що, розпустивши крила, літають у темряві, дзижчать і гудуть, раз у раз ударяються об стінку або об шибку, падають на землю з напіврозгорненими полами плащів і змовкають. Не турбуйтеся — вони трохи полазять по землі, а тоді підведуться, розгорнуть поли" і знову літатимуть навколо сяйва свічки з дзижчанням, гудінням і знову вдаряться об шибку і впадуть на землю.

Ми сидимо на ґанку, що виходить у сад, всі четверо: я, Пая, Роза і Фанічка. Фанічка вже велика: у серпні їй мине чотири роки, а розмовляє вона вже як доросла. Вона розмовляє і ставить різні запитання. Тисячу запитань? Чому небо — небо, а земля — земля? Коли день і коли ніч? Чому вночі — ніч, а вдень — день? Чому мати кличе бабусю "мамо", а бабуся маму "Роза"? Чому я її дядя, — дядя, а не папа?.. Чому дядя дивиться на бабусю, а бабуся дивиться на маму, і чому мама так почервоніла?.. Ви ж розумієте, що це викликає у нас усіх трьох регіт. Фанічка тоді запитує, чому сміємося, здіймається ще більший регіт, і закінчується все це тим, що ми троє перезираємось і всі троє розуміємо дуже добре, що це перезирання означає.