Троє студентів

Це було 1895 року, коли певні обставини, — про них я тут не згадуватиму, — змусили нас із містером Шерлоком Холмсом провести кілька тижнів в одному з наших славнозвісних університетських міст; тоді нам і довелося зазнати невеличкої, але повчальної пригоди, про яку я хотів би розповісти. Звичайно ж, усі подробиці, які дали б читачеві змогу визначити, що то був за коледж і хто був злочинець, тут недоречні і навіть образливі. Такий ганебний випадок можна було б одразу приректи на забуття. Проте з належною обачністю його слід усе ж переповісти, бо в ньому виявились деякі дивовижні здібності мого друга. Тож під час своєї розповіді я уникатиму будь-чого, що могло б бодай натякнути на місце, де все це сталося, чи на людей, про яких ітиме мова.

Ми зупинилися тоді в помешканні біля бібліотеки, де Шерлок Холмс ретельно вивчав старовинні англійські грамоти: ці його дослідження призвели до таких разючих результатів, що їм можна було б присвятити одну з моїх наступних розповідей. Якось увечері нас відвідав знайомий, містер Хілтон Сомс, викладач і лектор коледжу Святого Луки. Містер Сомс був високий, худорлявий чоловік нервової й запальної вдачі. Я завжди помічав це за ним, але того разу він просто не володів собою, тож було зрозуміло, що з ним сталося щось надзвичайне.

— Гадаю, містере Холмсе, ви могли б приділити мені кілька годин свого дорогого часу. У коледжі Святого Луки стався прикрий випадок, і якби ви, на щастя, не перебували зараз у нашому місті, я й не знав би, правду кажучи, що мені робити.

— Я нині дуже заклопотаний і не хотів би марнувати часу, — відповів мій друг. — Раджу вам краще звернутися до поліції.

— Ні, ні, любий сер, це неможливо. Якщо передати цю справу до рук закону, то її вже не зупиниш; а це саме той випадок, коли слід будь-якою ціною запобігти чуткам — заради честі коледжу. Ваша чуйність відома не менше, ніж ваші таланти, і ви — єдина в світі людина, яка може допомогти мені. Благаю, містере Холмсе, зробіть усе, що зможете.

Вдача мого друга аж ніяк не ставала лагіднішою далеко від улюбленої Бейкер-стрит. Без своїх газетних вирізок, хімікалій та звичного безладдя він почувався вкрай незатишно. Холмс невдоволено знизав плечима на знак згоди, і наш відвідувач, схвильовано вимахуючи руками, став поспіхом переказувати свою історію:

— Мушу пояснити вам, містере Холмсе, що завтра — перший день іспитів на здобуття стипендії Фортеск’ю. Я один з екзаменаторів, викладаю грецьку мову, й перший іспит якраз із грецької — переклад великого уривка, невідомого пошукачеві. Цей уривок друкується на особливому папері, й зрозуміло, що якби пошукач міг підготувати переклад заздалегідь, він мав би величезну перевагу. Ось чому ці завдання зберігаються в такій таємниці.

Сьогодні, близько третьої години, ці завдання надійшли до нас із друкарні. То була половина розділу з Фукідіда[27]. Я мусив якнайуважніше переглянути їх: адже текст має бути без жодної помилки. Пів на п’яту я ще не впорався з цією роботою. Я саме обіцяв другові завітати до нього на чай і пішов, залишивши папери на столі. Повернувся я пізніше ніж за годину.

Ви, напевно, знаєте, містере Холмсе, що двері в нашому коледжі важкі, дубові, оббиті зсередини зеленим сукном. Я підійшов до дверей своєї кімнати й здивувався, побачивши в замку ключ. Спершу мені спало на думку, що я сам його забув, але, понишпоривши в кишені, я знайшов свій ключ. Інший ключ, як я знав, мав лише мій слуга Беністер — він служить у мене десять років, і чесність його цілком поза підозрою. Виявилось, що то справді був його ключ — він заходив спитати, чи не хочу я випити чаю, і з неуважності забув його в дверях, коли виходив. Заходив він до моєї кімнати, напевно, через кілька хвилин після того, як я пішов. Іншим разом я на таке й не зважив би, але тепер це призвело до сумного кінця.

Тільки-но я поглянув на стіл, як зрозумів, що хтось порпався в моїх паперах. Завдання було надруковане на трьох довгих аркушах. Я залишив їх усі на столі. А тепер один з них я знайшов на підлозі, ще один — на столику біля вікна, а третій — там, де й залишив.

Холмс уперше втрутився в розповідь:

— То перша сторінка була на підлозі, друга — біля вікна, а третя — там, де ви залишили її?

— Саме так, містере Холмсе. Дивна річ! Як ви про це довідалися?

— Продовжуйте, будь ласка, свою цікаву розповідь.

— На мить мені спало на думку, що то Беністер дозволив собі таке зухвальство й зазирнув у мої папери. Але він це рішуче заперечує, і я бачу, що він каже правду. Можливе й інше — хтось ішов повз кімнату, побачив у дверях ключ і, знаючи, що мене немає, зайшов переглянути папери. Адже йдеться про великі гроші — стипендія дуже висока, — і неперебірлива людина охоче ризикуватиме заради того, щоб здобути собі перевагу над товаришами.

Беністер був дуже засмучений тим, що сталося. Він трохи не знепритомнів, коли ми дізналися, що папери, безперечно, побували в чужих руках. Я дав йому трохи бренді й попросив посидіти в кріслі, поки сам ретельно оглядав кімнату. Крім розкиданих паперів, я відразу побачив інші сліди, які залишив непроханий гість. На столику біля вікна лежали стружки від олівця. Був там і зламаний кінчик грифеля. Напевно, цей негідник, переписуючи поспіхом завдання, зламав олівець і мусив підстругати його.

— Чудово! — мовив Холмс; пригода дедалі більше займала його увагу, й до нього повертався добрий гумор. — Доля прихильна до вас.

— Це ще не все. У мене є новий письмовий стіл, покритий червоною шкірою. Ми з Беністером ладні заприсягтися, що вона була зовсім гладенька й чиста. А тепер я побачив на ній поріз завдовжки з три дюйми — не подряпину, а саме поріз. І не тільки: на столі я знайшов ще й грудку темної замазки чи глини, в якій видніло щось схоже на тирсу. Я певен, що ці сліди залишив той, хто порпався в моїх паперах. Жодних слідів взуття на підлозі чи ще чого-небудь, що вказувало б на його особу, там не було. Я зовсім розгубився, аж тут, на щастя, згадав, що ви зараз перебуваєте в нашому місті, тож і вирішив звернутися безпосередньо до вас. Допоможіть мені, містере Холмсе. Адже ви самі бачите — вибору я не маю. Слід негайно розшукати ту людину, інакше іспит доведеться відкласти, поки не підготують нове завдання; але це потребуватиме пояснень, і тоді станеться неминучий скандал, що буде ганьбою не лише для коледжа, а й для всього університету. У мене лише одне бажання — запобігти розголосу.

— Буду радий узятися за цю справу й допомогти вам, чим зможу. — Холмс підвівсь і став надягати пальто. — Це справді цікава пригода. До вас навідувався хтось після того, як ви одержали папери?

— Так, Давлат Рас, молодий студент-індус, що живе поряд зі мною. Він приходив дещо спитати в мене про іспит.

— Він теж складатиме іспит?

— Так.

— А папери лежали у вас на столі?

— Як я пам’ятаю, вони були згорнуті.

— Чи можна було здогадатися, що це завдання?

— Напевно.

— Більше у вашій кімнаті нікого не було?

— Ні.

— Хто-небудь знав, що завдання мають надіслати вам?

— Лише друкар.

— А Беністер знав?

— Ні, звичайно. Ніхто не знав.

— Де зараз Беністер?

— Занедужав, бідолаха. Я так і залишив його сидіти в кріслі. Адже я так поспішав до вас.

— Ви залишили двері відчиненими?

— Я спершу замкнув папери в шухляді.

— Отже, містере Сомсе, якщо індус не здогадався про завдання, то той, хто знайшов ваші папери, побачив їх випадково, не знаючи заздалегідь, що вони там?

— Здається, що так.

Холмс загадково всміхнувся.

— Що ж, — мовив він, — ходімо. Ця пригода буде не до смаку вам, Ватсоне, — тут треба більше міркувати, ніж діяти. Проте ходімо, якщо хочете. Я до ваших послуг, містере Сомсе!

Довге, низьке, ґратчасте вікно вітальні нашого клієнта виходило на старовинний, порослий лишайником двір коледжу. За ґотичними дверима зі склепінням починалися вичовгані кам’яні сходи. Кімнати викладача були на першому поверсі. Вище мешкали троє студентів, кожен на своєму поверсі.

Вже смеркло, коли ми прийшли на місце пригоди. Холмс зупинивсь і пильно оглянув вікно. Тоді наблизився до нього, встав навшпиньки і, витягнувшись, зазирнув до кімнати.

— Він мав увійти через двері. Вікно не відчиняється, крім однієї кватирки, — сказав наш учений приятель.

— Он як! — відповів Холмс і якось дивно посміхнувся, поглянувши на містера Сомса. — Гаразд, якщо тут більше нічого не довідаєшся, то ходімо всередину.

Викладач відімкнув двері й провів нас до своєї кімнати. Ми стали на порозі, а Холмс заходився оглядати килим.

— Побоююсь, що жодних слідів не залишилося, — мовив він. — Та й навряд чи варто сподіватись на них такої сухої днини. Ваш служник, напевно, вже прийшов до тями. Ви казали, що залишили його сидіти в кріслі. В якому кріслі?

— Отам, біля вікна.

— Так. Біля того маленького столика. Тепер заходьте й ви. Я вже закінчив оглядати килим. Звернімо увагу спочатку на столик. Звичайно, те, що сталося, цілком зрозуміло. Якийсь чоловік увійшов і забрав зі столу папери — аркуш за аркушем. Переніс їх на столик біля вікна, бо звідси можна було побачити, як ви йдете через двір, і швидко втекти.

— Правду кажучи, це неможливо, — мовив Сомс, — бо я зайшов через хвіртку.

— Чудово! Але хоч би як там було, він подумав саме про це. Покажіть-но мені всі три аркуші. Жодних відбитків пальців, жодних! Він переніс сюди перший аркуш і переписав його. Скільки це потребує часу, навіть якщо скорочувати слова? З чверть години, не менше. Тоді він кинув той аркуш і схопив наступний. Він саме дійшов до середини, коли ви повернулись, і йому довелось тікати поспіхом, — так, поспіхом, бо він навіть не прибрав папери, що могли б виказати його. Ви не чули тупотіння на сходах, коли заходили до кімнати?

— Начебто не чув.

— Отже, він писав так гарячково, що зламав свій олівець і мусив, як бачите, підстругати його знову. Це дуже цікаво, Ватсоне. Олівець був незвичайний — дуже товстий, із м’яким грифелем, темно-синього кольору, прізвище виробника вибито срібними літерами, а частина, що залишилася, — не менша за півтора дюйми. Пошукайте такий олівець, містере Сомсе, і ви знайдете того чоловіка. Якщо я додам, що він має великий і до того ж тупий кишеньковий ніж, то ви одержите ще один доказ.

Містер Сомс був приголомшений такою зливою інформації.

— Усе інше мені зрозуміло, — сказав він, — але довжина олівця...

Холмс підняв маленьку дерев’яну стружку з літерами "НН", над якими облупилася фарба.

— Тепер бачите?

— Ні, боюся, що й тепер...

— Ватсоне, я завжди був несправедливий до вас.