Троє в одному човні (Як не рахувати собаки) - Сторінка 6

- Клапка Джером Джером -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У той час я саме був у Ліверпулі, і мій приятель сказав, що якщо я не проти, він передав би їх зі мною до Лондона. Протягом найближчих двох-трьох днів сам він не збирався повертатися, а сир, на його думку, не може так довго зберігатися.

— Ну звичайно ж, мій дорогий друже, — відповів я, — із задоволенням.

Я сказав, щоб його принесли мені, і я поклав його збоку в екіпажі. Це була напіврозвалена колимага, яку тягла якась засапана сновида із вивернутими колінами, котру її господар із захопленням називав конем. Я поклав сир зверху, і ми поволі рушили, та так, що наша швидкість додала б честі найшвидшому паровому катку, який будь-коли існував у світі. Було так весело, немов на похоронній процесії, доки ми не повернули за ріг. Там вітер підхопив сирний дух і погнав його прямісінько на нашого скакуна. Той умить пробудився, фуркнув від жаху і наддав до трьох миль на годину. Вітер усе ще дув у його напрямку, і поки ми доїхали до кінця вулиці, він побив усі свої рекорди і досяг швидкості чотири милі на годину, залишаючи далеко позаду калік і старих огрядних пані.

Щоб стримати його біля станції, візнику знадобилась допомога ще двох носіїв, і хтозна, чи вдалося б їм це зробити, якби один із них не здогадався накинути шкапі на ніс хустинку і запалити шматок обгорткового паперу.

Я взяв квиток і зі своїм сиром гордо вирушив на платформу. Всі довкола шанобливо поступалися мені дорогою. Потяг був переповнений, і я змушений був прилаштуватися в купе, де вже й без мене було семеро пасажирів. Якийсь старий джентльмен роздратовано намагався було заперечити, але я все ж таки увійшов, поклав свої сири на полицю, із задоволеною усмішкою втиснувся поміж них і сказав, що сьогодні чудова погода. Минуло кілька секунд, і один із джентльменів почав вовтузитися.

— Щось тут дуже душно, — сказав він.

— Просто нема чим дихати, — підхопив інший. Потім вони обидва почали принюхуватись і раптом, зрозумівши, в чому річ, без жодного слова підхопились і вийшли. Потім підвелась огрядна пані і сказала, що не личить піддавати поважну заміжню жінку таким тортурам, взяла свою валізу та вісім пакунків на додачу і також вийшла. Четверо пасажирів, що залишилися, ще деякий час сиділи, поки похмурого вигляду чоловік, який сидів у кутку і, судячи з одягу та всієї зовнішності, мав стосунок до поховального бюро, не сказав, що йому це нагадує мертве дитя. Після цього троє з них спробували одночасно дістатися до дверей і понабивали собі ґулі.

Я посміхнувся до джентльмена в чорному і сказав, що тепер в купе ми залишились самі. Він засміявся і мовив, що деякі люди через дрібниці здіймають надміру галасу. Але згодом, коли ми рушили, навіть він ставав дедалі стриманішим, тож, коли потяг прибув до станції Кру, я запропонував йому піти і чогось випити. Він погодився, і ми попрямували до буфету. Там нам довелося добрих чверть години кричати, грюкати і махати своїми парасолями, доки не з'явилася молода пані і не запитала нас, чого ми бажаємо.

— Ви що будете? — запитав я, повертаючись до свого супутника.

— Мені, будь ласка, на півкрони чистого бренді, міс, — відповів він.

Він випив своє бренді, тихо вийшов і сів в інший вагон, що мене дещо образило.

Від Кру я їхав у купе сам, незважаючи на те, що потяг був переповнений. Коли ми зупинялись на різних станціях, люди, побачивши моє порожнє купе, спішили зайняти в ньому місце. "Ось тут, Маріє, ходи сюди, тут зовсім вільно". "Томе, сідаймо тут", — перегукувалися вони. Вони метушилися, тягнучи за собою свої важкі валізи, і штовхалися біля дверей, намагаючись першими дістатися до купе. Щойно хтось із них намагався пройти досередини, як похитування потяга відкидало його на руки тому, хто стояв позаду. Повсідавшись, вони посапували і крутили носами, а потім, не в силах більше терпіти, понуро виходили і старалися втиснутися до інших купе, або, доплативши різницю, переходили до першого класу.

З Юстонського вокзалу я відвіз сир до будинку мого приятеля. Щойно його дружина увійшла до кімнати, вона одразу ж почала принюхуватися довкола. Потім запитала:

— Що це? Кажіть, я готова почути найстрашніше.

Я відповів:

— Це сир. Том купив його у Ліверпулі і попросив мене, щоб я забрав його з собою.

Я висловив сподівання, що вона розуміє, що я тут ні до чого. Вона відповіла, що переконана в цьому, але розмовлятиме про це з Томом, коли він повернеться.

Мій приятель затримався в Ліверпулі надовше, ніж сподівався, і через три дні після того, як він мав повернутися додому, його дружина зателефонувала мені і запитала:

— Що Том говорив про той сир?

Я відповів, що він казав, аби його поклали у вологому місці і не чіпали. Вона сказала:

— Ніхто навіть гадки не мав його зачіпати. Він його нюхав?

Я сказав, що, на мою думку, так, і додав, що мені здається, він дуже ним дорожить.

— Ви гадаєте, — запитала вона, — він засмутиться, якщо я дам одного соверена кому-небудь, аби його забрали геть і закопали?

Я відповів, що, гадаю, вона більше ніколи не побачить на його устах усмішки.

Тут їй прийшла в голову інша думка і вона запитала:

— Ви не будете заперечувати, якщо він полежить у вас? Дозвольте мені прислати його вам.

— Мадам, — відповів я, — особисто мені подобається запах сиру, і недавню подорож з Ліверпуля я завжди сприйматиму як щасливе завершення приємної відпустки. Але в цьому світі ми повинні зважати на інших. Пані, під дахом якої я маю честь проживати, є вдовою та ще й, наскільки мені відомо, сиротою. Вона дуже болісно, я б навіть сказав, надзвичайно болісно переживає, коли її "ображають". Я відчуваю своїм нутром, що присутність в її будинку сиру вашого чоловіка буде сприйнята нею саме як "образа". А я не можу допустити, щоб будь-хто і будь-коли зміг сказати про мене, що я ображаю вдів і сиріт.

— Що ж, — рішуче сказала дружина мого приятеля, — в такому разі я можу сказати лише те, що забираю дітей і йду до готелю, і буду там доти, доки цей сир не з'їдять. Я відмовляюся від подальшого проживання в одному будинку з ним.

Вона дотримала свого слова і залишила свій будинок на прибиральницю, котра, коли її запитували, чи не відчуває вона якого-небудь запаху, перепитувала: "Який запах?", а коли їй показували сир і казали добре понюхати його, вона казала, що вона відчуває віддалений запах дині. Це було переконливим доказом того, що така атмосфера не зможе їй зашкодити, а тому її залишили в будинку.

Рахунок, що прийшов з готелю, становив п'ятнадцять гіней. Звівши все докупи, мій приятель порахував, що фунт сиру обійшовся йому у вісім шилінгів і шість пенсів. Він сказав, що йому завжди смакує шматочок сиру, але це надто дорого для нього. Він вирішив позбутися сиру і викинув його в канал. Але після того, як човнярі з барж почали скаржитися, змушений був виловити його назад. Вони казали, що від нього вони недобре почуваються. Тоді він взяв і однієї темної ночі відніс його до церковного моргу. Але там його знайшов коронер[2], і здійняв страшенний галас.

Він сказав, що це змова і хтось хоче, аби мерці повставали, і він залишиться без засобів для існування.

Зрештою мій приятель таки позбувся сиру. Він відвіз його до якогось міста на узбережжі і закопав на пляжі. Згодом це місце здобуло неабияку славу. Відвідувачі говорили, що раніше вони ніколи не помічали, яке там насичене повітря, а ті, хто страждав на сухоти чи якісь інші легеневі недуги, збиралися там натовпами впродовж років.

Тому, незважаючи на мою любов до сиру, я дійшов думки, що Джордж був правий щодо відмови від нього.

— І жодних полуденків, — сказав Джордж (при цих словах обличчя Гарріса осунулося). — Зате о сьомій у нас буде все, чого душа забажає, і це буде одразу все: і обід, і полуденок, і вечеря.

Гарріса це підбадьорило. Джордж запропонував узяти м'ясо, пироги з фруктами, холодні закуски, помідори та зелень. З напоїв ми вирішили взяти трохи того на диво тягучого варива, що його готував Гарріс, і яке після того, як його розмішати з водою, називають лимонадом, багато чаю і пляшку віскі, на випадок, як сказав Джордж, якщо перекинеться човен.

Мені здалося, що Джордж надто вже часто говорить про те, що перекинеться човен, а вирушати з таким настроєм у подорож недобре.

Але мене тішило те, що ми вирішили взяти віскі.

Від пива і вина ми відмовилися. Брати їх на річку — помилка. Від них ви стаєте млявим, і вас долає дрімота. Випити келих увечері, коли ви, байдикуючи, прогулюєтесь містом і заглядаєтесь на дівчат — це так. Але ніколи не пийте, коли вам у голову немилосердно пече сонце і потрібно важко працювати.

Того вечора, перш ніж розійтись, ми таки склали список усіх речей, які необхідно було взяти з собою, і він вийшов доволі довгий. Наступного дня — це була п'ятниця — ми зібрали їх докупи, щоб увечері зустрітися і спакувати. Ми дістали велику шкіряну валізу для одягу і кілька кошиків для провізії та кухонного начиння. Відсунули до вікна стіл, скинули все на купу посеред кімнати, і, дивлячись на неї, повсідались довкола.

Я сказав, що пакувати буду я.

Взагалі, я пишаюся собою від мого вміння пакувати речі. Пакування — це одна з тих багатьох справ, котру, я переконаний, краще за мене не зробить жодна людина у світі. (Іноді я і сам дивуюся, як багато всього я вмію робити). Я наполіг на цьому і сказав Джорджеві та Гаррісу, щоб вони повністю залишили цю справу на мене. Мою пропозицію вони сприйняли з повною, невластивою їм, готовністю. Джордж набив люльку і розлігся в кріслі, а Гарріс, задерши ноги на стіл, запалив сигару.

Я зовсім не це мав на увазі. Я, звичайно, планував, що я керуватиму роботою, а Гарріс із Джорджем будуть крутитися біля мене, виконуючи мої вказівки. Я буду штурхати по черзі кожного з них, примовляючи: "Ех, ти!", "Зачекай, дай я сам", "Ну що ти, це ж так просто!" і, так би мовити, навчаючи їх, як це повинно робитися насправді. Те, як вони це зрозуміли, мене роздратувало. Нічого так не дратує мене, як вигляд людей, що сидять і нічого не роблять, поки я працюю.

Колись я жив з одним чоловіком, який у такий спосіб просто доводив мене до сказу. Він розлягався на дивані і годинами спостерігав, як я що-небудь роблю. Він тільки водив очима, дивлячись, як я ходжу по кімнаті. Казав, що йому приносить справжнє задоволення спостерігати за моєю метушнею.