Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Сторінка 3

Жіль узяв трубку.

— Це ти, Жілю? У тебе все гаразд?

— Усе гаразд,— відповів Жіль.

У Жана був теплий, стривожений голос, голос справжнього друга. Жіль розчулився.

— Мені дуже прикро, що сьогодні вранці,— почав він.—

Я...

— Завтра ми про все порозмовляємо серйозно,— відповів Жан.— Що ти робиш сьогодні ввечері?

— Мабуть, я... Ми залишимося вдома,— промовив Жіль,— і будемо їсти холодну телятину.

Це був справжній ледве прихований заклик на допомо-

гу, після якого і Жіль, і Жан помовчали. Потім Жан лагідно сказав:

— Знаєш, краще не сидіти дома; сьогодні в "Бобіно" прем'єра, і якщо ти хочеш, у мене є квитки, я...

— Дякую,— відповів Жіль.— Мені не дуже хочеться кудись іти. Якщо ти не проти, завтра ми добряче гульнемо.

Але насправді він так не думав, і Жан це знав. Проте Жан уже спізнювався, він мав ще перевдягтися, вийти з дому, і ця нещира обіцянка Жіля його влаштовувала. Він погодився, аж надто лагідно промовив "до побачення, голубчику" і поклав трубку. Жіль відчув себе іще самотнішим. Він повернувся до вітальні, сів у крісло. Елоїза і далі як заворожена дивилася телевізор. Жіль зненацька розлютився:

— Як ти можеш дивитися це?

Елоїза навіть не здивувалася, тільки повернула до нього раптом згасле лагідне, покірне обличчя.

— Я думала, так краще,— коли я дивлюся телевізор, ти можеш не розмовляти зі мною.

Це його так приголомшило, що він нічого їй не відповів. І водночас її слова прозвучали так принижено, що він відчув добре знайомий йому глухий жах: хтось страждає через нього! І зрозумів, що його розгадали.

— Навіщо ти так кажеш? Вона знизала плечима.

— Просто так. Мені здається... У мене таке враження, що тобі хочеться бути самому і щоб до тебе не чіплялися. От я й утупилася в телевізор.

Елоїза благально дивилася на нього, вона хотіла, щоб він сказав: "Ні, навпаки, займися мною, розмовляй зі мною, ти мені потрібна",— на мить у нього виникло бажаніш сказати це, аби тільки зробити їй приємність. Але це була б неправда, ще одна неправда, і він не має права так говорити.

— Я себе не дуже добре почуваю останнім часом,— промовив він слабким голосом.— Не гнівайся на мене. Я сам не знаю, що зі мною.

ш

— Я не гніваюсь,— відповіла вона,— я знаю, що це. В двадцять два роки зі мною було те саме — нервова депресія. Я весь час плакала. Мати мало не збожеволіла від страху за мене.

Якраз цього і слід було чекати: порівняння. З Елоїзою завжди все вже було.

— Як же все це скінчилося? — іронічно запитав він лихим голосом.

Насправді він не міг навіть порівнювати "своєї" недуги з Елоїзиною. Для нього це було майже образливо.

— Само пройшло. Правда, я з місяць ковтала якісь таблетки — шкода тільки, що забула, як вони називаються. І якось уранці я відчула, що мені вже краще.

Вона навіть не посміхнулася. Жіль дивився на неї майже з ненавистю.

— Шкода, що ти забула, як вони називаються. Може, подзвониш матері, перепитаєш?

Елоїза підвелася, підійшла до нього, взяла в долоні його обличчя. Він не відводив погляду від її вродливого спокійного обличчя, від її безліч разів цілованих губів, від її голубих співчутливих очей.

— Жіль!.. Жіль!.. Я знаю, що я не дуже мудра і навряд чи зможу чимось допомогти тобі. Але я люблю тебе, Жіль, мій коханий!..

І вона заплакала, уткнувшись у його піджак. Йому стало шкода її, і водночас він відчував страшенну нудьгу.

— Не плач,— промовив він,— не плач^ усе владнається... Я геть розклеївся, завтра я піду до лікаря.

Вона плакала все тихіше й тихіше, наче настрахана дитина, і він дав їй слово, що завтра неодмінно піде до лікаря, посміхаючись, з'їв трохи холодної телятини і спробував порозмовляти з нею про се, про те. Потім, у ліжку, Жіль лагідно поцілував її в щоку і повернувся на другий бік, молячись у душі, щоб ніколи не настав світанок.

Розділ IV

Лікар виявився розумною людиною, але це аж ніяк не полегшувало становища. Навпаки. Він простукав легені Жіля, вислухав його серце, ставив банальні питання з прикрим виглядом людини, яка зовсім не тішить себе ілюзіями щодо своєї всемогутності. Тепер Жіль сидів навпроти лікаря у великому кріслі стилю Людовіка XIII і пильно дивився на нього, сподіваючись, що за його певністю і рішучістю не криється цілковите лікарське безсилля перед його, Жі-левою, хворобою. "Зрештою, він навчився напускати на своє обличчя рішучий вигляд' медика, як дехто — переконаний вигляд адвоката або як я час від часу — вираз зацікавленого і тямущого журналіста". Та все ж у його душі наростала надія. А що коли й справді є пігулки, які виліковують від огиди до життя? Чом би й ні? А може, в його організмі лише бракує трохи кальцію або заліза чи ще бозна-чого іншого, щоб бути щасливим? Адже іноді буває й так! Людина хтозна-що вигадує щодо свого розуму, сили волі, свободи, а потім виявляється, що в неї зв'язані руки й ноги лише тому, що їй бракує вітаміну "В". Отак-то. Саме в цьому й треба себе переконати. Саме це й треба визнати. Людський організм — всього-на-всього складна фабрика і...

— Одне слово, ви погано себе почуваєте,— сказав лікар.— Не буду приховувати, що я мало чим можу вам допомогти.

— Як так?

Жіль відчув лють і приниження. Адже він психологічно вже віддав себе під владу цього лікаря, який вивчав його цілу годину, він йому довірився, а цей шарлатан холодно заявляє, що на нього нічого розраховувати, та він же зрештою лікар, це його ремесло, він повинен зробити що-небудь. Що якби в гаражах механіки раптом перестали розумітися на машинах або...

— Фізично ви цілком здорові. У всякому разі, судячи з зовнішніх показників. Якщо хочете, можна зробити аналізи. Або виписати вам ліки, щоб підняти тонус. По ампулі перед їдою, ліки, які ви раз приймете, а тричі забудете прийняти...

Він говорив майже глузливо, і Жіль зненавидів його. Він ішов до дбайливого батька, а йому підсунули вченого скептика.

— Якщо ви думаєте, що це може мені допомогти, я цілком здатний приймати будь-які ліки двічі на день,— сухо відповів Жіль.

Лікар засміявся.

— От тільки які? Ви страждаєте від тієї загальної млявості, яку називають депресією. Це пов'язане з психікою і відбивається і на статевій сфері, і на всьому організмі, як ви мені розповіли. Якщо хочете, я можу направити вас до психіатра. Іноді це допомагає. Іноді ні. Є один дуже добрий лікар, доктор Жіро...

Жіль відмахнувся.

— Я можу порадити вам поїхати в подорож, відпочити або ж навпаки, вимотувати себе. Зізнаюся, я не фахівець у цьому. Я не вмію твердити того, чого не знаю. Можу вам порадити тільки одне: перечекати.

Він викликав асистентку і, ніби роблячи Жілю ласку, продиктував їй рецепт на нешкідливі й водночас складні ліки. Якщо тверезо поміркувати, у цього лікаря було добре, розумне і стомлене обличчя. Він підписав рецепт і простиг його Жілю.

— Ви все ж таки спробуйте. Принаймні заспокойте дружину, якщо ви одружений.

Жіль підвівся, постояв вагаючись. Йому хотілося спитати: "То що ж я тепер маю робити?" Він так рідко звертався до лікарів, що був приголомшений відмовою цього медика допомогти йому.

— Дякую,— промовив він.— Я знаю, що ви дуже заклопотаний і лише на прохання Жана...

— Жан — один з найкращих моїх приятелів,— відповів лікар.— У всякому разі, голубе мій, до мене щотижня приходять по п'ятнадцятеро таких хворих, як ви, і переважно все налагоджується. Як то кажуть, такі нині часи.

Він поплескав Жіля по спині і виставив його за двері. Отож о п'ятій годині вечора Жіль опинився на тротуарі, приголомшений, як людина, якій щойно повідомили про її близьку смерть, і розлючений. Звичайно, Жан казав йому: "ПІДИ ДО цього лікаря, він принаймні не морочитиме тобі голови". Але хіба вони мають право, практикуючи це ремесло, не морочити комусь голови? Жіль усвідомлював, що волів би зараз бути на прийомі у лжепророка або дипломованого медика-дурня. Цін так низько впав, що волів би, щоб його обманювали, щоб йому що завгодно брехали, аби тільки його заспокоїли. Ось до чого він докотився, і його відраза до самого себе стала ще більшою.

Що робити? Звичайно, можна повернутися в редакцію, хоча цього разу .він мав усі підстави прогуляти: "Я був у лікаря". Отакі дитячі манери: манія вибачатися, обманювати, дивитись на інших дорослих, як на наглядачів, яких легко пошити в дурні, такий настрій, що став звичним для нього, дедалі більше його пригнічували. А його робота, робота, яка ще недавно захоплювала його і яку тепер він неспроможний навіть сяк-так виконувати! Тепер за нього все робив Жан, і рано чи пізно це знатимуть. Його викинуть на вулицю, його виженуть із цієї газети, яку він полюбив, у якій він з такими труднощами домігся становища. І він базгратиме статейки в якійсь бульварній газетці, бо й не вартий чогось кращого. Це неминуче. Він скінчить тим, що опиниться серед жадібних покидьків, якими аж кишать деякі газетки, день у день питиме, а вечорами оплакуватиме свою долю у нічних кабаре. Та й край.

Ну що ж, якщо опускатись на дно, то краще вже опускатись відразу. Жільда, мабуть, удома. Жільда щось придумає, Жільда завжди вдома і завжди готова зробити приємність іншим або собі, або і собі, й іншим. її роками утримував один добродушний бразілець, якого зачаровував її цішізм; вона майже не виходила зі свого помешкання в ІІассі, де жила в бельетажі в дурмані чуттєвих утіх, як інші живуть у дурмані опіуму. У сорок вісім років вона ще мала розкішне тіло, щось левине в рисах ледь прив'ялого обличчя і часом спалахувала диким гнівом. Як казав Жан, вопа остання з героїнь Барбе д'Оревільї, і Жіль міг би погодитися з ним, якби не знав так добре жінок і не помічав іноді за переможною личиною Жільди нехитру і трохи книжну гру. Та хоч би що там було, Жільда славна жінка, і він їй подобався. Він зупинив таксі, бо вже два місяці йому було понад силу водити свою "сімку" вулицями Парижа, і иазвав Жільдину адресу.

Цього разу вона випадково була сама, в одній зі своїх яскравих домашніх суконь, які їй дуже личилп. Вона зустріла Жіля безліччю лагідних докорів. Він сів на край ліжка і слухав її. їй, виявляється, його бракувало. Вона нещодавно повернулася з Багамських островів. Вона терпіти не може жарких країн, майже так само, як і північних. Має нового дев'ятнадцятирічного коханця, з яким бавиться в сентименти, але його сестра їй також подобається.